У середині січня всесвітній універсальній інтернет-енциклопедії, знаній як «Вікіпедія», виповнилося 15 років. Попереду ще одна знакова дата: 30 січня 2004 року народилася україномовна «Вікіпедія». Сьогодні вона входить, як стверджують, до числа лідерів і за кількістю статей, і за їхньою якістю. Так, екс-голова «Вікімедіа-Україна», «патрульний» української «Вікіпедії» Євген Букет в інтерв’ю «Радіо Свобода» заявив: «Вікіпедія» має майже ідеальний механізм саморегулювання. А українські редактори «Вікіпедії» контролюють місцевий сегмент всесвітньої енциклопедії.
Що ж, контролюють так контролюють. Але от лихо: працюючи у минулому грудні над статтею для «Дня» («Чи стане декомунізація дієвою, якщо на мапі Києва залишиться ім’я сталінського садиста?», №231, 17 грудня 2015 року) про радянського полководця Івана Черняховського, я звернувся до «Вікіпедії». І з жахом прочитав присвячену цьому історичному персонажеві статтю.
Що маємо у цій статті? Величезний перелік посад Черняховського та його нагород, шість абзаців, присвячених увічненню його пам’яті, — і мізерну за обсягом рубрику «Критика» — буквально один абзац. Мовляв, «за деякими дослідженнями, підрозділи Червоної армії, що увійшли в Східну Пруссію, відзначались абсолютно нелояльним ставленням до місцевого мирного населення». Панове, не «підрозділи» (це — полки й окремі батальйони), а два радянських фронти ввійшли до Східної Пруссії, і не у «деяких дослідженнях» говориться про масове нищення цивільного населення, а передусім у спогадах учасників і свідків тодішніх подій, а це Олександр Солженіцин і Лев Копелєв, Леонід Рабичев і Микола Никулін. І це не «критика», це — факти. Що ж до «деяких досліджень», то у списку літератури подано дві мої короткі статті минулих років, за що я вдячний команді «Вікіпедії», але ж ці статті — публіцистика, не більше. А посилатися слід на ґрунтовні тексти знаних британських істориків Ентоні Бівора та Макса Ґастінґса, на білоруського історика Володимира Бешанова та росіянина Олега Плєнкова. Так, у списку літератури є журнальний варіант книги Рабичева «Війна все спише», але текст окремої книги повніше описує злочини Червоної армії, свідком яких був її автор, тоді — юний лейтенант.
Та й щодо бойового шляху Черняховського у списку — суцільні радянські чи російські апологетичні тексти. Натомість (беру тільки бойові дії 28-ї танкової дивізії полковника Черняховського 1941-го) немає унікальної, як на радянські часи, збірки «На Северо-Западном фронте» (М.: «Наука», 1969), написаної колективом авторів, які здебільшого воювали там і, попри цензуру, змогли сказати дуже й дуже багато (куди там мемуарам Жукова, які вийшли практично синхронно). Не названо й ґрунтовну книгу Руслана Іринархова «Прибалтійський особливий» (Мінськ, «Харвест», 2004).
Тепер щодо обставин загибелі генерала Черняховського. У «Вікіпедії» сказано: «18 лютого 1945 року в районі міста Мельзак (нині Пєнєнжно, Польща) смертельно поранений». І все! Тим часом існує офіційна версія — у машину Черняховського влучив німецький снаряд — і неофіційна, проте обґрунтована.
Ось що писав Алесь Ветер у білоруській газеті «Знамя юности» 1995 року (вже, зауважте, за Лукашенка): «Февральским утром генерал Черняховский вместе со своими адъютантами в сопровождении охраны выехал на легковой автомашине в Ковно (Каунас)... Генерал на трофейном лимузине направлялся в расположение армейского госпиталя, где работала его «боевая подруга» — военврач медицинской службы. В Ковно славно отдохнули: было много выпивки, музыки, танцев. Утром черный «опель» уже мчал генерала со свитой на запад, в расположение штаба фронта. В дороге случилась неприятность: шофер автомашины «зацепил» идущий в направлении фронта танк Т-34... Рассвирепевший генерал вылез из легковушки и потребовал командира боевой машины. «Командир первой танковой разведроты старший лейтенант Савельев», — представился танкист. Очевидцы утверждают, что пьяный еще с ночи Черняховский вытащил из кобуры пистолет и тут же на месте и застрелил лейтенанта. Затем генерал сел обратно в помятый лимузин и, обгоняя танковую колонну, поехал дальше. Спустя несколько мгновений Черняховский... был смертельно ранен осколком снаряда, который разорвался рядом с удалявшимся «опель-адмиралом». По автомашине командующего 3-м Белорусским фронтом с расстояния около 400 метров стрелял осиротевший экипаж злополучного танка».
2010 року було кілька публікацій у московській пресі з майже тією самою версією, тільки розстріл танкіста згідно з ними здійснив — з благословення комфронта — офіцер чи то НКВД, чи то СМЕРШу. І — снаряд у відповідь...
Непряме підтвердження цієї версії — у спогадах маршала Василевського, який після Черняховського прийняв командування фронтом, намагався навести порядок і змусив війська продовжити наступ. Василевський описує, причому детально, як у його машину врізалася машина якогось майора і як маршал того пробачив, ніяк не покаравши. Сенс розповідь ця має тільки як контраст із діями Черняховського. «Зашифрованих» сюжетів у книзі Василевського чимало, починаючи від підготовки СРСР до нападу на Німеччину 1941-го (сказано, що оперативні плани війни були і їх довели до командування прикордонних округів наприкінці травня, але в ситуації нападу Німеччини їх неможливо було використати...) — і закінчуючи намірами Сталіна у повоєнні роки, треба тільки уважно читати ці спогади, видані в радянські часи.
За інерцією відкрив я і статтю про щойно згаданого Лева Копелєва. І знову жахнувся. Там сказано, що він народився у Києві — і більше нічого про його зв’язок з Україною. А от що він єврей за походженням — сказано...
Хтось може сказати, що йдеться про винятки. Проте це не зовсім так. Півтора року тому у статті «Україномовна «Вікіпедія» — річ серйозна і поважна, але...» («День», №159, 2014) я писав про кричущі неточності у статтях про Степана Бандеру, Романа Шухевича та Петра Порошенка. Тоді — як і сьогодні — можна було вести мову про значно більшу кількість фігурантів «Вікіпедії», про яких подана або суттєво неповна, або відверто фальшива інформація. На жаль, число винятків настільки велике, що воно дає підстави говорити про певні системні недоліки чи, принаймні, збої. А тому фанфари з приводу успіхів українського сегменту «Вікіпедії», як на мене, вочевидь передчасні.
