У Софії Київській відбулося відкриття виставки семи івано-франківських художників. З представленою експозицією митці вже встигли об’їхати чи не всю Україну. Різнопланові за жанровими уподобаннями та техніками, художники, втім, за їхніми власними словами, об’єднані спільним світоглядом. Про який світогляд ідеться, «День» поспілкувався з художником Богданом БРИНСЬКИМ.
— Пане Богдане, як вплинув Івано-Франківськ кінця 80-х-початку 90-х років на ваше мистецтво?
— У 88-му році я зрозумів, що мені тісно в просторі реалістичного пейзажного живопису. Тоді я прийшов (у широкому смислі цього слова) до Опанаса Заливахи. І він сказав: будемо тебе звідти витягати. Півроку я не брав до рук пензля, а потому «розродився» авангардом. Першою моєю роботою, пам’ятаю, була «Січ іде», яка стала учасницею Міжнародного бієнале «Імпреза-89». Саме так формувався художник Богдан Бринський. Сьогодні можу сказати — то були найкращі часи мого життя. Всезагальне піднесення, живопис лився з мене як пісня, точніше, як вірші, що самі собою пишуться. Тоді було неспокійно, але піднесено, а зараз теж дуже неспокійно, а от піднесення вже не відчувається...
— У вас є серія портретів Опанаса Заливахи. З ваших слів зрозуміло, що саме цей митець великою мірою сприяв вашому становленню як художника...
— Опанас Заливаха був моїм другом, вчителем і однодумцем. Я справді намалював низку його портретів. Одна з картин зображає день його смерті та 9-тий день потому. Символічно, що на полотні 9-того дня на першому плані є полум’я, а через кілька тижнів могила О. Заливахи з невідомих причин горіла...
— Які смисли, яке містить у собі шістдесятництво (яке представляв у тому числі О. Заливаха), видаються вам, як художнику, важливими сьогодні?
— Відтоді пройшло п’ять десятиліть. Можна сказати, ціле моє життя, а всі смисли — живі. Для творчості митців-шістдесятників саме національні питання були визначальними. Добре, аби так було і сьогодні...
— Ви часто звертаєтеся до теми козацтва. Це апеляція до теми національно-визвольного руху України, яка здається вам недослідженою в мистецькому сенсі чи, можливо, вам, як художнику, близька естетика козацтва?
— Естетика однозначно близька. А чому? Це одночасно і просто, і складно. Я не пам’ятаю, коли саме почав малювати козаків. Це, як я тепер розумію, був цілком несвідомий процес. З іншого боку, зовсім недивно, що ця тема мені така близька. Рід Брянських — козацький, він має глибоке коріння, його історія сягає сивої давнини. Навіть зовнішність представників роду вказує на те, що ми зі степів. Як я собі розумію, козак — це вільна «степова» людина, що чимдуж прагне до волі, це воїн без остраху та сумнівів. Мої пращури були саме такими.
— Чи можна розглядати ваших «козаків» як певні месиджі?
— Я завжди малюю без ескізів. Коли сідаю за полотно, ніколи не знаю, що саме з того вийде. Тож ці, як ви кажете, «месиджі» часто-густо виникають самі по собі.
— Як вам здається, тема козацтва та національно-визвольного руху в Україні достатньо осмислена на рівні суспільному?
— На превеликий жаль, ні, ці теми не є осмисленими часто навіть на рівні особистому. Що вже казати про суспільний? Не секрет, що починати слід із себе. Бо історичні дискусії в суспільстві часто відбуваються номінально. Тоді як, зокрема, і тема козаччини містить велику кількість важливих насущних питань, у тому числі питання відповідальності, національної свідомості, мови.
— Ваші козаки не войовничі, «у них панує вітер», як написав один відомий письменник. Як не-карикатурним козакам живеться в просторі постмодернізму, який усе сприймає зі скепсисом?
— Справді, вони цілком серйозні, не карикатурні, проте зовсім не обтяжливі. Вони летять на конях, прагнуть руху, словом, динамічно-модерні. Тому й конфлікт з сучасним світом, як мені здається, у них не виникає.
— Ви говорили про свій рід, а нам відомо, що ваш предок Михайло Бринський був скульптором. Розкажіть про нього. Чи відчуваєте ви певну мистецьку спадковість?
— Двоюрідний брат мого діда жив і працював у Празі, а мистецьку освіту здобув у Відні, де ще 1912-го року він відзначився своїм монументом робітників, полеглих у 1911 році у Відні під час соціальних заворушень. У часи війни Михайло Бринський створював монументи українських вояків, що загинули в таборах. Щоправда, серед його робіт є й Ленін, але його я сприймаю швидше як спосіб «відкупитися» від Совдепії. Роботи Михайла Бринського можна побачити у краєзнавчому музеї Івано-Франківська. Ці роботи дирекції музею дивом вдалося переправити з Праги. Мистецьку спадковість я відчуваю, і дуже потужну. Це стосується не лише образотворчого мистецтва. Мені відомо, що Михайло Бринський мав красивий голос і п’ять років виступав у трупі Михайла Старицького. І я от теж співати люблю...
Виставка, що представляє роботи Богдана Бринського, працюватиме в Софії Київській до 10 квітня.
