Навіть через кілька десятиліть після повернення на Волинь колишні емігранти з Аргентини шанують традиційну кухню цієї південноамериканської країни.
«Якщо в аргентинця забрати мате, асадо і футбол — це вже не аргентинець». Цю приказку в Аргентині люблять повторювати з приводу і без приводу. А якщо в аргентинця відібрати ще й... Аргентину? Він все одно залишиться аргентинцем. Саме так подумалося, коли вийшла із затишної і чисто прибраної квартири лучанки Марії Павлівни Бабкевич. Бо і сьогодні мате, асадо, а також знамените пучеро — страва, яку в Аргентину привезли іспанські колонізатори, — у меню її родини та інших народжених у цій південноамериканській країні лучан.
Пучеро для аргентинців заміняє і суп (у звичному для нас розумінні його в Аргентині просто немає), і другу страву. Це своєрідний рідкий гуляш із різних видів м’яса та овочів, який тушкується в одній великій посудині. Цю посудину, схожу на глибоке деко, Марія Павлівна привезла з Аргентини і досі нею користується. Посудина вже добряче почовгана часом, але зберігається з великою пошаною. Проте жінка каже, що такого пучеро, як в Аргентині, їй ніколи не вдавалося зварити в Україні, адже тут просто немає відповідних продуктів. Для приготування пучеро використовують переважно колінце (бо дуже смачне) або інший добрий шмат м’яса. Або викладається у центр каструлі ціла курка й обкладається овочами: морквою, цибулею, помідорами, шматками гарбуза чи кабачків...
Але немає в Україні карвансо. Марія Павлівна розповідає, що це овоч, схожий на нашу кукурудзу, тільки зі значно більшими («Як наша ліщина») зернами. Нема і зеленої капусти, котра в Аргентині росте як наш салат, та солодкої картоплі, без якої пучеро має зовсім інший смак. Пакунок цієї солодкої картоплі Марія Павлівна навіть привезла з іншого кінця земної кулі, так вона її вподобала. Але спроба виростити під Луцьком батат (а це саме він) потерпіла повне фіаско. Бо, як потім я вичитала у всезнаючому інтернеті, це теплолюбна рослина походженням з Перу та Колумбії, і більш-менш успішні спроби виростити її вдаються лише на Чорноморському узбережжі та Півдні України й у Середній Азії. Коли пучеро вже дотушковується, у нього вкидають дрібні макарони.
Коли Бабкевичі ще мешкали в Авельянеді (передмісті аргентинської столиці Буенос-Айреса), то у кожному районі містечка були приватні пекарні, куди після того, як господар напече хліба, з близьких вулиць зносили посудини з заготовкою для пучеро, і страва достигала у невихололій печі.
Раз на тиждень, пригадує жінка, обов’язково готували спагеті з підливою та піцу: аргентинська кухня переповнена запозиченнями, бо у цій країні багато переселенців.
— На нашій вулиці мешкали німці, чехи, поляки, іспанці, італійці, білоруси, дуже багато українців. І всі жили дружно! Були й власне аргентинці. Як вони упадали за нашими дівчатами... Але ми з ними мало спілкувалися, а переважно крутилися у своєму, українському товаристві.
Землею обітованою Аргентину побачили предки Марії Павлівни, котрі, як і тисячі інших українців, емігрували сюди ще у тридцятих роках минулого століття. Тут взяли шлюб її майбутні тато і мама, тут і вона народилася. Життя в Авельянеді, виходячи навіть з мірок сьогоднішнього нашого дня, було не таким вже й поганим. Принаймні на старому фотознімку з домашнього архіву Марії Павлівни бачиш зо два десятки добре забезпечених пань, які навчалися у її приватній школі кравецтва. Луцькі старожили знають, що Марія Бабкевич була однією з найуспішніших закрійниць, шила одяг усій тодішній волинській еліті (хоча і мене свого часу прийняла та пошила просто розкішну весільну сукню. — Авт.). І в Україні вона сподівалася відкрити таку школу...
А довелося іти простим закрійником у державне ательє. На Волинь, бо тут жили чоловікові родичі, Марія з чоловіком Йосипом і двома дрібними дітьми повернулася у п’ятдесятих роках минулого століття. Мала ледь за двадцять років. У Луцьку Бабкевичі славилися ще тим, що дуже гарно танцювали танго. Вона ж каже, що, може, тому й одружилися, бо відчували довершеність стосунків у танці. І до самого весілля Марія не знала, що чоловік старший від неї на десять років, — так молодо виглядав. Йосипа Івановича, який до 90-та не дожив лише чотири місяці, уже серед нас нема. Лишилися тільки весільні фотознімки, на яких наречена у такій сукні, що відразу згадуєш Голлівуд. А шила її, звичайно, собі сама.
Через дев’ять років після репатріації Маріїні батьки знову повернулися в Аргентину. Каже, що мама її ніяк не могла змиритися з тутешньою соціалістичною дійсністю. А вона сама змирилася... Виручало на початку те, що з Аргентини їх вивозили військовим кораблем і всі 800 переселенців могли брати скільки завгодно майна. Бо на пасажирських обсяги перевезень обмежували. Отож, привезла і ліжка, і матраци, і постіль, і швейну машинку «Зінгер» — годувальницю, посуд...
У рідній Авельянеді згодом побувала всього два рази, бо дуже вже дорога недешева (та й ту оплачували рідні). Хоча в Аргентині минула тільки третина її життя, але чи то через те, що це були молоді роки, чи з інших причин, але тамтешні кулінарні звички не полишають Марію Павлівну все життя. З гордістю показує вона стареньку бомбіжу — невелику металеву трубочку, на кінці якої від давності уже стерлася позолота, якою і п’ють у її домі мате (причому тільки привезене з Аргентини). До аргентинців звичай пити мате, що стало їхнім національним напоєм, перейшов від парагвайських індіанців гуарані. Регулярне його споживання начебто підвищує імунітет, знімає втому, покращує пам’ять і нормалізує тиск. У Марії Павлівни немає калабаса — посудини з маленького гарбуза, який вичищали і висушували на сонці для пиття мате. Проте нечисленна вже община волинських емігрантів з Аргентини при будь-якій нагоді збирається у когось удома, аби разом попити мате. Бо його п’ють так, як курять трубку миру: передають бомбіжу одне одному.
На численних фотознімках з життя аргентинської діаспори на Волині дуже часто зустрічаються знімки готування асадо. За ним або за піцою і відбуваються такі зустрічі. Асадо — це, власне, просто шматок м’яса, який запікають на парижі — так називається решітка, і готується страва на зразок нашого шашлику. Ще за десятиліття життя в Україні Марія Павлівна так і не навчилася й не полюбила готувати тут рибу. Бо у нас вона завжди переморожена, а в Авельянеді продавалася лише свіжа, щойно виловлена.
— Салют, дінейро, амор! Здоров’я, грошей і любові! — прощається вона зі мною традиційним аргентинським вітанням.
