Навіть побіжне порівняння страв, що їх готують так звані забужани — люди, волею історії навіки позбавлені малої батьківщини та переселені на Волинь, і ті, які споконвіку характеризують волинську кухню, аби усвідомити: то був і є один народ. Колись розділений тільки Бугом, а нині — державним кордоном між Польщею та Україною.
У моєму рідному селі Лаврів, що під Луцьком, так само як у приміському Орхівку біля Влодави, готували підпалки. А так звану гомачку — сир зі сметаною — і донині готують не лише в прибузьких волинських селах Забужжя, Гуща, Рівне, а й у Турійському та Любешівському районах. Рецепти гречаного й вівсяного киселів ще знають старенькі жіночки у волинських селах. Усі ці смаколики, як споконвічні «забужанські» страви, й назвала мені Галина Миколаївна Короляк, яка нині мешкає на затишній луцькій околиці. Народилася вона 1933 року, тож добре пам’ятає часи, коли волею двох тиранів — Сталіна і Гітлера — її рід, як і тисячі інших холмщаків, став жертвою сумнозвісної акції «Вісла»...
Її мала батьківщина — містечко Влодава, передмістя Орхівок. Каже, що коли нині поїхати в уже білоруське село Комарівка, яке не так далеко від волинського Пульма, то з околиці села навіть видно колишню її батьківську хату в Орхівку... Про те, що то все була єдина земля, в родині Галини Миколаївни зберігається дуже древня книга. Вона така старезна, що на її сторінках постиралися букви, а батько, аби їх відновити, обводив ручкою. З його розповідей пам’ятає, що було написано, як Данило Галицький заснував Холм, що Угрузьк, Собібор і Збереже — то все були Данилові села... Батько закінчив духовну семінарію, керував у церквах хорами, зокрема й у містечку Дубенка. Якщо в Дубенці мешкали здебільшого євреї та поляки, то всі навколишні села були наскрізь українськими і православними. Православний храм у Дубенці, пригадує Галина Миколаївна, був мурований, просторий і величний. На недільну та святкові служби завжди переповнений українським людом. У неї збереглася й світлина дубенського церковного хору часів 1930-х років. Її тато з хористами співав не лише релігійних співань, а й українських пісень, що їх і донині можна почути на Волині. За це (хтось доніс) його викликали до поліцейського відділку, де попередили: в церкві співати лише церковне.
Із Дубенки батька згодом перевели в місто Холм.
— Ми жили на Даниловій гірці, біля православного собору, в якому була наша святиня — чудотворна ікона Холмської Богоматері, — пригадує Галина Миколаївна. — Тато працював головним бухгалтером у духовній консисторії при митрополитові Іларіоні Огієнку. І так було до 1944 року, а коли фронт дійшов до Ковеля, то в Холмі ми почули його відлуння. Стали вже й бомби на місто скидати. Владика Іларіон виїхав першим на Захід, а обслуга, що в ній був і тато, залишилася, бо треба було спакувати документи для евакуації. Ми теж їхали в тому напрямку, але доїхали тільки до Любліна — і вже нас догнали совєтські війська. На станції Люблін наш вагон відсунули назад, на кілометрів 15. До речі, в нашому вагоні їхала ікона Холмської Богоматері...
Як розповідає Галина Миколаївна, чутки про те, що вагон, у якому містився чудотворний образ, горів, не відповідають дійсності. Не горів. Але що робити з іконою, старші обговорювали між собою. Забрати її, як казали й інші, вирішила родичка Булгакова, дуже інтелігентна жінка. Сказала, що вона самотня, нічим і ніким не ризикує, тому візьме на себе таку ношу.
— Ікону ще замотали в капу (покривало. — Авт.), Булгакова взяла її поперед себе і пішки пішла до Любліна. А ми повернули на Влодаву, бо мама категорично відмовилася далі втікати.
У Влодаві родина замешкала в дідовій ще хаті, в якій народився і батько Галини Миколаївни. Жінка розповідає, що пам’ятає також свою прабабусю, котра теж там мешкала. Тобто люди, яких потім назвуть забужанами, не були прийшлими на цій землі... Про те, що українців виселятимуть із прабатьківських земель, говорили. Батькові навіть пропонували виїхати раніше, в краще місце. Та все ж не вірилося! Та у травні 1946-го спочатку дали дві години на збори, а потім — цілу ніч, і вранці повантажили на вокзалі у вагони... Недобудовану хату Лесюків (таке дівоче прізвище моєї співрозмовниці) розібрав якийсь поляк, а дідівська і хата батькової рідної сестри й досі в доброму стані, але в них мешкають чужі люди. Нині дочка Галини Миколаївни, яка викладає англійську мову в одному з польських коледжів, їздить прибирати могили рідних...
Лесюкам пощастило, бо не поневірялися по всій Україні, а отримали житло в Луцьку після переселення. Збудували й тут, у луцькому районі Красне, добротний дім, в якому нині мешкає Галина Миколаївна з онуком. Проте відчуття, що живуть між Польщею та Україною, між Сходом і Заходом, не полишало все життя. Живучи у Влодаві чи Холмі, які тоді входили до складу Речі Посполитої, в цій родині завжди розмовляли українською. Але в тій же кулінарії чимало запозичено з польської кухні, наприклад помідорний суп з рисом. Чимало кулінарних книг польською мовою, проте є й сімейна реліквія: книжка Олени Молоховець «Советы молодой хозяйке», видана ще 1893 року в Санкт-Петербурзі. Насправді ж за книжками готували мало. Страви, які пригадує Галина Миколаївна, були такі ж, як і в кожній селянській волинській родині. Дуже любила вона фушер (у назві знову вплив тогочасного польського оточення), що його часто готувала мама. Це звичайна картопля, її варять, відціджують і всипають у ще гарячу ложку чи дві борошна. У накритій кришкою каструлі бульба проходить парою, а коли її мама товкла верцьохом і набирала ложкою, то вже виходило щось схоже на пиріжок. У спеку, в жнива, пригадував ще один луцький забужанин, письменник Йосип Струцюк, який родом із близького до Дубенки села Стрільці, свого часу знищеного поляками, в їхніх родинах готували напій із настояного цибулиння. Додавали ще щось, але того вже ніхто не пам’ятає. Як не пам’ятає і сама Галина Миколаївна, як варити солодуху, котра теж була суто забужанською стравою — а втім, так само і російською, і білоруською, і волинською. Бо поляки її не варили й не споживали. Зберігся ще старий глиняний горщик, що в ньому мама варила солодуху, але кого із забужан не запитувала, ніхто вже не пам’ятає тонкощів цієї страви.
Варили забужани ще таку страву, яка має дивовижну назву — ягли. Мені завжди здавалося, що то неіснуюча смакота, бо часом чула від старших: а ягли б ти наївся! Або: чи ти ягли захотів?.. А це звичайна пшоняна каша. Мама моєї співрозмовниці запікала її в печі, і була ж така солодка та жовтенька. Багато в забужанській кухні страв із сочевицею: навіть пироги, вареники й налисники. Із телятини готували страву, яку називали... рибою. Перекручували через м’ясорубку теляче м’ясо й цибульку, додавали вершкове масло, сіль, перчик і ліпили фрикадельки. Їх відварювали й розкладали в тарілки і заливали бульйоном, до якого попередньо додавали желатин. Страва нагадувала смаком рибу і навіть пахла... рибою.
Коли ж після закінчення Львівського державного університету Галина Миколаївна поїхала за чоловіком, якого вирядили аж у Сибір, то мама з Волині слала їй рецепти рідних страв. Листочок із написаним мамою рецептом дуже смачних консервованих зелених помідорів вона вклеїла у великий зошит, аби зберегти написане її рукою. Як спогад про ту батьківщину, котра географічно так близько, та — недоступна, бо нині в іншій державі.
