Нещодавно Тернопільський академічний театр ім. Тараса Шевченка нагадував фортецю в облозі. Афіша сповіщала про прем'єру «Мати- наймички» в постановці Копичинського народного театру ім. Богдана Лепкого, одного з найвідоміших аматорських театральних колективів не лише на Тернопільщині, а й в Україні. П'єсу, написану за Шевченковою поемою І.Тогобочним, поставив Орест Савка, незмінний багатолітній режисер та керівник аматорського колективу. Присвячена 190-й річниці з дня народження Тараса Шевченка, вистава стала довгоочікуваним подарунком мешканцям Тернополя, які свято шанують Кобзаря.
У день прем'єри «Мати- наймички» в Тернополі глядач прийшов уже вдруге цього дня, бо вистава з різних адміністративних причин спочатку переносилася на інший день, потім на інший час. Та ні акторам народного театру, ані, тим паче, Оресту Савці, котрий майже завжди працює в найжорсткіших умовах, було не звикати до непередбачених обставин. Бо аматорське мистецтво сучасної України, яка давно вже кинула його напризволяще, — це справа фанатиків, яким доводиться часто працювати не завдяки, а всупереч. Без фанатичного бажання займатися улюбленою справою неможливо стати професійним режисером аматорського колективу, що тримається виключно на добрій волі акторів — у них своє, сповнене боротьби за виживання життя, робота, сімейні обставини, — і, звичайно ж, на залізній волі й витримці режисера.
Утім, сили волі Орестові Савці не займати. І не звикати ні до фінансових труднощів, ні до форс-мажору. Хто зможе оцінити виснажливу працю в умовах постійної фінансової скрути? Звісно ж, народ. Пані Дарія Чубата, голова «Просвіти» м. Тернополя, так і обмовилася: «Ви маєте звання заслуженого, але для нас ви давно вже народний». Обмовилася пані Дарія, бо звання заслуженого діяча мистецтв ніяк не наздожене Ореста Савку. Але поки воно його наздоганяє, він залишається народним режисером. Народним улюбленцем.
Приїзду акторів з маленького містечка Копичинці, що на всю Україну прославилося своїм народним театром, сприяв тернопільський осередок товариства «Просвіта». Отож у вщерть заповненому залі зібралося багато просвітян, котрі пам'ятають п'єсу ще з часів своєї добільшовицької молодості.
У мить, коли глядач заповнив залу, перекривши всі проходи, а завіса затремтіла, щоб піднятися угору, запала густа пітьма. Гадаєте, почалася вистава? Як би ж то: якась підступна сила відключила світло в усій центральній частині міста. Зала вибухнула обуреними вигуками. Голові тернопільської «Просвіти», представникові облдержадміністрації й самому режисерові довелося довго переконувати розбурханого глядача, що це не провокація, а всього лише прикра поломка лінії електропередачі. Глядач не надто в це повірив, одначе всі вирішили терпляче чекати з'яви електричного струму — дарма, що багато старших людей були вимушені стояти в проходах.
Натомість співали пісень. І, може, одностайність у пісні благотворно вплинула на перебіг ситуації, — бо за півгодини світло з'явилося й почалася вистава.
Глядач, затамувавши подих, вглядався та вслухався в усе, що відбувалося на сцені. І хоча усім був відомий сюжет із Шевченкової поеми, зала щиро співчувала долі матері, що боялася відкритися перед власним сином, аби не зганьбити його. Що ж так зворушує глядача у цій драматургічно нехитрій п'єсі? Принаймні моральні канони, що виглядають цілковитим анахронізмом, однак не залишають байдужими, — у глядача викликають сльози співчуття й очищення.
Були того вечора поміж зітханнями та сльозами багато квітів і «Многая літа» на пошанування акторів, що щиро віддавали глядачеві свій талант і любов до Кобзаря.
