Український андеѓраунд потребує осмислення та розуміння. Адже складність та розмаїття стилів, які використовували художники цього напряму сучасного мистецтва, і навіть відмінності в особистих суспільно-політичних позиціях митців ще досі не отримали однозначних оцінок експертів та критиків. Звідси — й різноголосся у визначенні та класифікації тієї мистецької спадщини, яку залишив по собі український андеѓраунд.
Досить часто поняття «андеграунд» ототожнюють із «неофіційним мистецтвом». Проте існує й інша позиція. Деякі арт-критики вважають, що це різні мистецькі течії, які є проявами більш широкого явища — нонконформізму. Але якщо андеѓраунд уособлює найрадикальніші форми мистецького опору тоталітаризму — сюди належать роботи соціально-політичного забарвлення, їхніх авторів влада переслідувала чи забороняла, то неофіційне мистецтво за своєю суттю більш помірковане.
У Національному художньому музеї впродовж місяця експонується виставка «Кольори та образи українського мистецтва ХХ століття», присвячена творчості українських художників 1960—1990-х років. Представлені роботи якраз і допомагають відвідувачам осягнути відмінності у відтінках та настроях робіт митців різних напрямків.
Український андеѓраунд — неофіційне мистецтво, представлене на виставці одеським, львівським та київським мистецькими середовищами. Ці середовища не є однаковими між собою. Що й не дивно, адже рівень суспільно-політичного життя, ступінь відкритості інформаційним впливам Заходу в названих містах був різним.
Наприклад, Львів, де традиція модернізму не переривалася й за радянських часів, репрезентований зрілими творами Любомира Медвідя та Миколи Шимчука. Роботи київських митців Якима Левича, Олександра Дубовика, Валерія Ламаха свідчать про те, що для них визначальною була інтелектуальна складова твору. Одеське мистецтво представлене роботами Людмили Ястреб, Віктора Маринюка та Віктора Стрельникова.
Водночас експерти виокремлюють ще декілька напрямків в українському мистецтві радянського періоду. Так зване дозволене мистецтво відносять до 1970—1980-х років. Роботи його представників: Віктора Рижиха, Галини Неледви, Галини Григор’євої, Юрія Луцкевича, Зої Лєрман апелювали до народної традиції, світового класичного мистецтва, українського бароко. Художникам цього напрямку інколи навіть дозволялося брати участь в офіційних виставках, у віддалених виставкових залах.
Інший вимір українського мистецтва радянського часу — це «тихий живопис», представлений на виставці творами Олени Яблонської, Бориса Рапопорта, Ольги Отрощенко. Ці митці уникали суспільно-політичних тем і надавали перевагу пейзажам та натюрмортам, виконаним хоч і не в стилі академічного живопису, та все ж без апеляції до гострих соціальних моментів.
Фоторепродукції Костянтина Гришина, «День» з виставки Національного художнього музею України «Кольори та образи українського мистецтва ХХ століття»
