Говорячи про іспанську кухню, неможливо не згадати про тамтешні традиції та культуру відносин загалом. Вишукана їжа для іспанців — один із елементів задоволення. Як подорожі. Як шопінг для жінок. Іспанці мають смак до життя. Відома приказка «завжди насолоджуватися — значить, не насолоджуватися ніколи» — не про них. Зазвичай ті розтягують свій обід на всю сієсту, тобто на години зо три. Так само з вечерею, яка здебільшого розпочинається з аперитиву в барі, потім продовжується в ресторані й, врешті, може завершитися знову в барі. Вже іншому, звісно. Застілля супроводжується емоційним спілкуванням на тлі запальної музики та експресивного фламенко. Такими побачила мадридців та барселонців сценарист, телеведуча, генеральний директор «Студія 25» Валентина МОРОЗОВА, яка свого часу, захопившись іспанською культурою, добре опанувала мову. Прикметно, що Валентининим гідом країною та її гастрономічними особливостями був, зокрема, відомий режисер і сценарист Хосе Мігель Хуарес.
— Валю, чим тебе привабила Іспанія?
— Мені — напівукраїнці, напівгрузинці — іспанці видаються дещо подібними до грузинів. Своїм темпераментом і смаком до життя. Навіть зовнішньо. Як відомо, між південними народами існує певна схожість.
— Так кажуть. Наприклад, коли йдеться про мистецтво нічого не робити, натомість просто насолоджуватися, яким блискуче володіють що італійці, що іспанці. До речі, це яскраво відтворено у фільмі режисера Райана Мерфі «Їсти, молитися, кохати».
— Так от, ще в інституті захопилася іспанською культурою. Федеріко Гарсія Лорка — улюблений поет (його читала в оригіналі — іспанську почала вчити з 13 років самотужки), Пабло Пікассо і Сальвадор Далі — улюблені художники, Луїс Буньюель Портолес та Педро Альмодовар — режисери... Та, не враховуючи книжок і фільмів, моє безпосереднє знайомство з цією країною відбулося щойно торік. За таку багаторічну любов я була винагороджена сповна. А саме — знайомством з продюсером, сценаристом та режисером Хосе Мігель Хуаресом, у чиєму резюме співпраця з Анджеліною Джолі, Антоніо Бандерасом, Габріелем Гарсією Маркесом (як сценаристом), Педро Альмодоваром... Як результат, побувала на знімальному майданчику, побачивши, як знімається сучасне іспанське кіно; багато блукала вуличками Мадрида і Барселони — саме там можна зустріти дуже колоритних типажів (ну, хоч відразу запрошуй їх до роботи над фільмами!); поринула у вир вечірнього життя, що закінчується далеко за північ...
— Тобі більше сподобався Мадрид чи Барселона?
— Барселона. Проте не варто про це казати мадридцям. Зрештою, як і барселонцям, мовляв, комусь сподобався Мадрид. Хоч міста дуже різні: одне — ділове, інше — курортне, проте між ними здавна відчутні ревнощі. Настільки, що в будь-якій іншій країні барселонець ніколи не скаже, що приїхав з Іспанії. Він гордо зазначить, що з Барселони.
До слова, і кухня тих двох регіонів дещо різниться. Природно, що в Каталонії, куди належить Барселона, переважають морепродукти.
— Розкажи, а що представляє ота славнозвісна кількагодинна вечеря з піснями і танцями, що розпочинається в барі, продовжується в ресторані... До речі, була гостина, що вразила тебе найбільше?
— Мої друзі водили мене в різні ресторани. Навіть у ті, які нагороджені зіркою Мішлен, наявність якої свідчить про високий рівень кухні закладу. Їх може присвоюватися до трьох. Володарка найбільшої кількості зірок, очевидно, французька кухня. Та іспанська теж не пасе задніх.
Але будь-який ресторанчик, що називається, середньої руки в Мадриді чи Барселоні привабливий щодо меню та цін. Отже, вечеря по-іспанськи. Вона розпочинається близько 22-ї вечора. Зазвичай у давно (чи недавно) облюбованому барі випивається келих-другий вина. Вино смакується. За ним, як правило, не обговорюються справи дня, що минає, чи дня прийдешнього. Натомість йдеться про речі приємні. Якось Хосе Мігель мені сказав, що іспанці можуть вирішувати проблеми, принаймні, за обідом, а на вечір від них відволікаються. «Проблеми будуть завжди. Ті чи інші. Так за ними може минути життя», — резюмував він. Після того вони сідають за кермо та їдуть в ресторан. (Іспанці знають свою міру, напевно, тому ніде не бачила п’яних.) Там замовляється відразу кілька страв. Їх ставлять посередині столу, і кожен собі бере, скільки хоче. Найкультовіші — славнозвісний хамон і паелья. Оскільки я м’яса не їм, то надавала перевагу паельї з морепродуктами. Також вона буває з куркою й овочами.
Іспанці говорять голосно та емоційно, при цьому темпераментно жестикулюючи. Можуть раптово, обірвавши розмову на півслові, пуститися в танець. Потім, знову присівши, невимушено продовжують її. Трапеза завершується далеко за північ.
Ввечері їхнє буття видається безтурботним. Насправді це — не так. Країна ще оговтується від фінансової кризи. Утримується доволі високий відсоток безробітних. А тим, хто має роботу, доводиться багато працювати. Очевидно, такий спосіб життя певною мірою зумовлений кліматом. Також — національним характером, світоглядом.
У згаданому тобою фільмі «Їсти, молитися, кохати» деяким містам герої надають характеристики. Приміром, Нью-Йорк називають амбіційним, Лондон — снобським, Стокгольм — конформістським... Так от, що Мадрид, що Барселону я б назвала сповненими любові до життя.
— Я знаю, що на твоє запрошення Хосе Мігель приїжджав до Києва. Які в нього враження? А від української кухні? До речі, його приїзд потягне за собою спільні проекти?
— Хоча серед героїв документальних і телевізійних проектів Хосе Мігеля були й українці (в Іспанії проживає понад 300 тисяч наших співвітчизників), однак той мало знав про Україну. Воно й не дивно, ми не артикульовані світові. Тож я презентувала йому твори Миколи Гоголя та Юрка Андруховича в іспанському перекладі; фільми Кіри Муратової, «Мамай» Олеся Саніна (на жаль, вони без англійських субтитрів), короткометражки, кліпи; CD української старовинної та сучасної музики, наприклад, «Вночі» й «Dolce Vita» «Океану Ельзи». Він був вражений нашою багатою культурою. Києво-Печерську лавру назвав православним Ватиканом і дивувався, чому про цю історико-архітектурну пам’ятку не знають у Європі...
Очевидно, Хосе Мігелю сподобалася українська кухня. Чи не у всіх ресторанах він замовляв борщ — що на обід, що на вечерю. Розкошував дерунами і смакував горілку.
Звісно, він приїхав не просто так, у нас є плани щодо спільних українсько-іспанських проектів у кіно і на телебаченні. Але детальніше про них я буду розповідати ближче до їхнього втілення.
— Валю, а які зі страв іспанської кухні практикуєш вдома?
— Передусім — паелью з морепродуктами. До відварених мідій та креветок додаються обсмажені на сковорідці морські гребінці. Окремо відварюється рис, до якого додаються спеції: червоний перець та мускатний горіх. В оливковому маслі тушкується цибуля, додається болгарський перець, петрушка і часник. Всі інгредієнти змішуються. Можна додати трошки креветкового бульйону і потушкувати ще 5 хвилин. Страва готова.
До паельї, як і до легких салатів, підійде традиційний тамтешній слабоалкогольний напій — сангрія. До червоного вина (його вибираю з малим вмістом алкоголю) додаються різноманітні фрукти, а також цукор і кориця. На смак. Перед додаванням до вина фрукти можна замочити в джині чи ромі. Прохолодний, багатий на смак напій особливо приємний у спекотну пору.
Як варіант, існує ще «Кава сангрія». Це — сангрія по-барселонськи. Туди замість сухого чи напівсухого вина додають вино ігристе, що схоже на наше шампанське. Теж смачно. Чудово пасуватиме до святкового столу.
До слова, паелью та сангрію потрібно готувати і подавати з хорошим настроєм. А споживати — неквапно, насолоджуючись! Delicioso, що означає — «смачного» іспанською.
