Не раз я задивлялася на гуцульські іграшки — незвичні за формою, яскраво розмальовані або зовсім без візерунка — «коники», «баранчики», «курочки», «качечки», «колачі», «колачики». Тривалий час я й гадки не мала, що вони зроблені із сиру. Аби більше дізнатись про цю незвичну гірську іграшку, я звернулася до вже знайомого читачам «Дня» етнографа Романи КОБАЛЬЧИНСЬКОЇ. Романа Романівна зазначає, що подібні фігурки побутують також у гірських місцевостях Алтаю, проте, на відміну від гуцульських, їх виробляють лише чоловіки задля підношення духам. В Україні ж сирна скульптура має значно ширше застосування...
— Романо Романівно, розкажіть, будь ласка, історію появи сирної скульптури в Україні.
— Сирна іграшка й донині побутує в деяких районах Гуцульщини. Для дітей ця іграшка — незвична, адже нею можна не лише погратись, але й з’їсти, а для дорослих вона є ще й культово-магічним атрибутом.
Визначний український етнограф Володимир Шухевич пише у своїй монографії «Гуцульщина», що із сиру вівчарі на полонині робили «колачі», «колачики», «фірмаки», а повертаючись додому, вони навішували ці «колачики» «довкола ременя» у два-три ряди. Ці скульптурки вдома дарували дівчатам, а ті вже прилаштовували їх під образами.
Хоча всі ці сирні вироби мають спільні стильові риси (дещо розтягнені силуети), однак, кожна майстриня втілює у своїй скульптурці власне бачення світу, а, отже, фігурки схожі лишень на перший погляд.
— Чи пов’язується виготовлення сирних скульптурок із якимись обрядами, святами? Коли саме їх слід дарувати?
— Так. Ми з вами розмовляємо напередодні Трійці, і саме у зелену неділю хата кожної гуцулки обов’язково була прибрана в зелений май, а на столі в глиняному глечику стояли букети з «божих руж» (півоній). Головна ж прикраса на столі — то паска із сиром та сирні коники. Я маю особливе ставлення до цих днів ще з дитинства, бо народилася на Трійцю.
А ось, коли «баранчики» дарують на весіллі, то це на багатство, а «сирні колачики» — на щастя. На Гуцульщині, коли молоді йшли до шлюбу, то сирні колачики на червоній вольєчковій (себто шерстяній) нитці чіпляли до лівої руки молодій та молодому як символ щастя та вічної любові.
У селах Верховинського та Косівського районів на Юрія після служби Божої дітям і дорослим роздають під церквою печені «колачі» та сирні «баранчики», «колачики», «коники», аби молилися та просили Бога, щоб корови й вівці молочні були, а також «за просибість» (за померлих).
— Ці вироби такі красиві, що самі по собі можуть прикрашати оселю...
— Так, сирні «колачики» (вони бувають круглі й плетені) є ще й атрибутом оздоблення інтер’єру, їх нанизують на нитки під образами, на сволок на вікна. Ними ж для різноманітності оздоблюють фігурки баранів, оленів, курочок. Наприклад, основна прикраса скульптурки оленя — традиційний розмальований калач на шиї, або ж — збруя. Можна зустріти й оленя з бербеницями.
Мальовані сирні скульптурки виготовляють «на хвалу» — під образи, в кошик на Великдень, на сволок у хаті, для забави дітей і на виставки. Орнамент на сирних скульптурах має багато спільного з орнаментикою писанок, вишиванки та різьблення по дереву. Фігурку вершника, наприклад, розписують у «зубці», «цятки», «ружу», «кривулю», «кільце», «підківку», «рисочки», «хрести». Це здебільшого роблять на свята, на подарунок. У створенні сирної скульптурки важливим є й колір, і фактура поверхні, й нанесений орнамент. Утім, їстівні скульптурки зазвичай не розписують.
Приємно, що сьогодні карпатська іграшка як промисел не зникає, частково зберігає свою давню символіку й поєднує в собі як давні традиції, так і сучасність. Відома майстриня у Брусторах — Ганна Соколик організувала в сільській середній школі гурток ліплення сирних фігурок, де її онука — найкраща учениця. А отже — не втрачається зв’язок поколінь. До речі, сучасні сирні коники часто продають і як ласощі, і як сувенір для прикраси інтер’єру.
Якщо вам цікаво відчути себе в ролі сирного скульптора, пропонуємо опис приготування сирних коників, записаний Романою Кобальчинською, коли вона спостерігала за роботою майстрині Ганни Кішук із села Річка Косівського району Івано-Франківщини.
Фігурки ліплять, як правило, в хаті «правачці», коло печі, на «шпаргаті» (частина печі). Для цього потрібно мати «кітлик» (казанчик) на окріп, миску на вироблений сир, меншу миску на відрізані шматочки сиру, два-три дерев’яні круги чи дощечки, одну-дві дерев’яні ложки, ніж, дерев’яну поличку для просушування вироблених баранчиків, відро «на сировицю», дві пляшки з фарбою (це зазвичай зеленка чи харчові барвники), палички для розпису.
Для приготування сирних скульптурок потрібен особливий сир. Спочатку наливають у відро відстояне молоко із вже зібраною сметаною. Коли сметану не зібрати, то баранчики будуть «стрепіхаті». Молоко підігрівають, додають одну ложку «глєгу» (порошку, який утворюється при висушуванні попередньо наповненого розчином молока і солі шлуночка молочного теляти чи ягняти — двох-трьох тижнів). «Заглєчене» молоко стає густим. Його розмішують і ставлять на декілька годин відстоятись у тепло, коло печі. Потім викладають у марлю, аби стекла сироватка, а коли стече — кладуть у миску і ставлять на піч для подальшого закисання. Перед початком ліплення сир куштують на смак і «виробленє». Для цього шматочок сиру в ложці опускають у киплячу воду, виймають, швидко розминають і, якщо сир тримається купи, пружний і «податливий як віск», то можна «вироблєти». Сир, вироблений для скульптури, має жовтувате забарвлення та гладеньку фактуру. Сирна маса пропускає світло, створюючи світлотіньові ефекти.
Для приготування «сировиці» розчиняють три-чотири кілограми солі у трьох-п’яти літрах окропу. Відстоюють, проціджують через марлю, охолоджують. Виготовлені фігурки, а також окремі деталі по кілька разів опускають в окріп і сировицю на «загартованє». Чим насиченішим буде розчин солі, тим довше зберігатиметься фігурка. Дехто з майстрів лишає фігурки в сироватці на дві-три години «на постій», «на витриманє». Із «постою» готові вироби кладуть на драбинку для висихання.
Готуючись до ліплення скульптурок, майстриня ретельно миє руки, а потім споліскує їх у сироватці. Відрізає ножем на крузі шматочок сиру і опускає його в окріп, виймає і швидко розминає його в руках, формуючи грудку з якої швидкими й легкими рухами ліпить скульптурку, витягуючи окремі частини: спочатку голову та передні ноги, і одразу ж ще м’який матеріал опускається в сировицю, де форма закріплюється. Потім знову — в киплячу воду, й витягують хвіст і дві задні ноги. Голову, гриву та хвіст роблять, насікаючи ножем. Після кожної виготовленої деталі фігурку занурюють на кілька секунд в окріп і сировицю. Майже готову скульптурку доповнюють такими деталями: упряж, бербениці, гуцули, лошатко, лошатка, сідло — тарниця.
Фігурку коня «спорєджєют», як у житті. Спочатку на нього вкладають «тарницю», яку прив’язують попружками — мотуззям із сиру. Із боків лошатка прилаштовують бербениці — бочки з бринзою, а до спини коника прикріплюють вершника — гуцула чи гуцулку. Фігурки вершників одягають у традиційний кептар, крисаню чи хустку. Далі всі деталі обмотують тонкою сирною ниткою «попружкою» (яку витягують із шматочка сиру) у вигляді кіски чи ланцюжка. Закріплюють нитку простим вузлом. Ці попружки імітують збрую коня, водночас збагачуючи пластику фігурки. Кожна майстриня виробляє та закріплює мотуззя по-своєму.
