Останнім із когорти репресованих і знищених учнів Михайла Бойчука став Іван ЛИПКІВСЬКИЙ, який народився 14 вересня 1892 року в священицькій родині митрополита УАПЦ о. Василя Липківського. Після завершення Київської церковно-вчительської школи в доволі зрілому віці Липківський 1921 року вступає на навчання в УАМ, до майстерні монументального малярства М. Бойчука. Переживши кілька реорганізацій вишу, 1927 року закінчує Київський художній інститут і стає членом АРМУ. Твори того часу — композиції в техніці темпери на сучасну робітничу тематику.
Утім, того ж 1927 року І. Липківський намалював «Портрет селянина» — скупими мистецькими рисами вдало окреслив представника тієї частини українського селянства, яке у 20-ті роки ще було впевненим у непорушності підвалин старого світу, за що пізніше розплатилося розкуркуленням та страхітливим геноцидом — Голодомором 1933 року. Цей портрет із успіхом експонувався на I Всеукраїнській виставці АРМУ в Харкові.
За свідченнями сучасників, мистець «був тихим малоактивним художником,.. любив пофілософствувати, жив бідно і більше був відомий як син «опального» митрополита Липківського». Із початком репресій серед української інтелігенції, після усунення з посади ректора КХІ Івана Врони, «сина митрополита Липківського», «завідуючого навчально-художніми підручними матеріалами художнього інституту» Івана Липківського було звільнено. Останнє, що було відомо про долю «неблагонадійного художника», — арешт органами НКВС... За останніми даними, сталося це 3 листопада 1936 року за звинуваченням «в участі у націонал-фашистській організації».
Після арешту М. Бойчука тон звинувачень у пресі набув зловісного характеру. У редакційній статті харківського журналу «Малярство і скульптура» (1937.— № 4) наголошувалося, що «внаслідок послаблення більшовицької пильності прямі агенти фашизму — Бойчук, Седляр, Падалка — могли впродовж багатьох років вести свою злочинну роботу диверсантів і шпигунів, прикриваючись машкарою радянських художників. Ці підлі вороги не були викриті самою художньою громадськістю... аж до того часу, поки органи пролетарської диктатури не спіймали їх «на гарячому».
Як стало відомо із розкритих архівів СБУ у Харківській області, де й проходило попереднє розслідування, «группа киевских шовинистов, объединившихся вокруг галичанина, професора М. Бойчука, имела активные антисоветские (на почве украинского национализма) настроения». Його найкращі учні, його вірні друзі під тиском слідчих та внаслідок фізичних катувань на допитах почали надавати потрібні ГПУ-НКВС свідчення.
Іван Падалка: «...Я признаю себя виновным в том, что я находился до дня ареста в контрреволюционном украинском националистическом подполье.., а также входил в состав национал-фашистской группы Бойчука-Седляра.., организация особо ненавидела Постышева. Эту фамилию Бойчук называл с особой злобой.., Седляр вел подготовку покушения против Постышева»;
Василь Седляр: «... политическая ситуация, сложившаяся на Украине.., начало разгрома националистических групп.., активизировали и нашу группу художников, сгруппировавшихся вокруг Бойчука М.Л.»;
Іван Липківський: «Идет русификация государства и аппарата на Украине.., вся политика направлена на проведение репрессий по отношению к украинским национальным кадрам. Сознательные украинцы все арестовываются и высылаются.., с этим положением наш долг вести борьбу».
Нам невідомо, як виглядала після допитів і катувань Софія Налепінська-Бойчук, слідча справа не зберегла її фото, але вона — вірне кохання і зраджена дружина — «витримала те, що не витримували чоловіки» й не сказала про М. Бойчука жодного лихого слова...
У закритому судовому засіданні в м. Києві 13 липня 1937 року було розглянуто справу «терористичної групи Бойчука», й за звинуваченням в участі у «націоналістичній фашистській та терористичній організації» всіх чотирьох засуджено «до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією всього особистого належного майна». «Вирок остаточний... і підлягає негайному виконанню», що й було зроблено того ж самого дня в підвалах колишнього Інституту шляхетних панянок (нині — Жовтневий палац) у Києві (ДА СБУ. Спр. № 267340).
Опираючись на дослідження історика С. Білоконя, зокрема публікацію «Смерть Софії Налепінської-Бойчук», зупинимось на цих подіях детальніше. «Постанову почати слідство в її справі, а саму художницю ув’язнити у тюрподі 4 червня 1937 року прийняла оперуповноважена ІV відділу УГБ НКВД УРСР Пера Ісаківна Гольдман. У різні роки за її постановами «органи загребли» Остапа Вишню, Олеся Досвітнього, Костя Котка, Івана Лакизу, Олексу Слісаренка, та й того ж Михайла Бойчука». (Сама ж Пера Гольдман зробила непогану кар’єру — відомо, що 1946 року була майором держбезпеки.)
«Мучили її півроку». Коли в’язень не давав потрібних свідчень, а визначені соціалістичним законом строки перебування під вартою минали, слідчі клопоталися про продовження строку ще на місяць. Налепінській-Бойчук строк продовжували тричі. А Михайла Бойчука на той час уже не було в живих!
«Їй легко було відмежуватися від чоловіка, якби вона сказала, що вже давно з ним не жила», що він більше часу перебував у Харкові, де в нього (вже після арешту) народилася донька від іншої жінки — Алли Гербурт-Йогансен. Кохання С. Налепінської було вищим за побутово-родинні конфлікти.
«Скільки разів її допитували, достеменно невідомо (протоколів збереглося лише п’ять), — писав Білокінь, — але трималася вона стоїчно. Слідча справа не каже, які тортури до неї застосовували, як саме її мучили. Перед розстрілом її не сфотографували.., й ми ніколи не дізнаємось, як страшно вона виглядала, — позаяк витримала те, чого не витримували чоловіки. З-поміж в’язнів майже ніхто не знаходив у собі стільки сил. Софія Налепінська витримала все»...
11 грудня 1937 року за вироком київської «трійки» УГБ (за погодженням Придатка, Ліфаря та Хатеневера) її розстріляли у внутрішній тюрмі НКВС як «ворога народу та учасника антирадянської націоналістичної терористичної організації». А залишений напризволяще син Петрусь загинув за невідомих обставин у вересні 1941 року.
Микола Касперович, заарештований пізніше за всіх за звинуваченням «в участі у петлюрівсько-повстанській та націонал-фашистській організаціях і шпигунстві» розпочав нерівну боротьбу зі слідчими, сподіваючись на здоровий глузд вищого керівництва НКВС, подаючи на допитах неймовірно-фантазійні зізнання, утім, свою гру програв — за вироком судової трійки УНКВС його засудили до «вищої міри покарання» 7 травня 1938 року.
Твори розстріляних художників, згідно з рішенням Комісії культосвітнього відділу ЦК КП(б)У, підлягали знищенню. Цей вирок теж було виконано якнайстаранніше. Як писав мистецтвознавець Дмитро Горбачов: «Український авангард збили в польоті зенітки сталінського терору».
1 лютого 1958 року, з початком «хрущовської відлиги», справу «бойчукістів» закрили «за відсутністю складу злочину», й було відновлено добре ім’я Михайла Бойчука, Василя Седляра та Івана Падалки. (Однак імені Івана Липківського в списках реабілітованих до цього часу не знаходимо!) Софію Налепінську-Бойчук реабілітовано лише за часів горбачовської «перестройки» в грудні 1988 року, а Миколу Касперовича — наступного 1989-го.
Лише наприкінці 1980-х років стала відомою страшна правда про загибель десятків тисяч, розстріляних у підвалах київської внутрішньої тюрми НКВС у 1937 —1941 роках та про масові поховання цих жертв у Биківні. Очевидно, що саме там, у Биківнянському лісі під Києвом, слід шукати безіменні могили Михайла Бойчука та його учнів.
І тут хочеться задуматися над питанням, яке риторично поставив ще у травні 1959 року дослідник українського «Розстріляного Відродження» Юрій Лавріненко: «...Чи мають їх реабілітувати від приписаних їм «терористичних замахів», коли ті поети-«терористи» самі впали жертвою державного терору Москви? А чи мають зняти з них тавро агентів чужоземних розвідок... коли вони родилися, виросли й пішли на страту за визволення своєї країни та її духу від усіх окупантів?.. А чи треба реабілітувати їх від ролі ворогів перебудови суспільних відносин на засадах закону справедливості, що виключає експлуатацію та гноблення людини людиною, нації нацією, — коли це було святая-святих їхньої душі, і Верховний Суд покарав їх за те, що вони знайшли свій духовний ключ до розв’язання тих проблем?»
