Годі й казати, що за радянської доби тема Великодня перебувала поза офіціозом. Але вдома в нас мама завжди готувала кутю й узвар на Різдво, пекла паски до Великодня та приносила з Сінного базару духмяну лепеху на Зелені свята.
Від наших дідусів і бабусь збереглися деякі родинні вітальні листівки, зокрема й великодні.
Найдавніша датована 1908 роком: двійко курчат мандрують під парасолькою, а поруч — традиційні провісники весни: проліски та блакитні незабудки.
Друга листівка адресована моєму дідові 1913 року, коли Великдень припадав на 14 квітня.
На листівці — галантні кавалери й дами, які за великоднім столом, за давньою традицією, визначають, чия крашанка міцніша.
Ще на одній — ціла родина: він — півень, але з... вусами й моноклем, вона — курка з модною зачіскою, діти — курчатка. Неодмінний напис: «Христос воскрес!»
У міжвоєнні — радянські — роки на церковні свята була заборона. Навіть ялинка вважалася новорічним святом, а не Різдвяним, що вже — Великдень...
...Невдовзі після переможного походу Червоної армії за Збруч 1939 року в київських книгарнях несподівано з’явилися в продажу різні видання, що виходили друком отам до приходу «совєтів», тобто ще «за Польщі».
Були й такі видання, що могли легко трактуватись як антирадянські.
До них належали картки явно клерикального змісту.
Здивувавшись такому вчинкові влади, наш батько купив кільканадцять різних поштових карток, присвячених...
Великодню! Ці кольорові картки, що збереглися й досі в родинному альбомі, було видано у Варшаві в тридцяті роки.
Сюжети не викликали ніякого сумніву: крашанки й писанки, курчата й зайчата.
Ось тільки текст присвяти, надрукований польською мовою, наші запопадливі книготорговці забили нейтральними візерунчастими віньєтками, та ще й проставили ціну: 25 та 30 коп.
Подейкували, нібито величезні наклади цих карток було вилучено з приватних львівських книгарень та після відповідного оформлення кинуто на продаж у Києві.
Вважалося, що тутешні діти, виховані вже за радянської влади, сприймуть ці листівки виключно як дитячі.
А наш батько дуже тішився, що в такий неочікуваний роб опинився у своєму «старорежимному» дитинстві — з великодніми листівками.
Минуло кілька років. Почалась війна, батько пішов на фронт.
В окупованому нацистами Києві поновилося й пожвавилося церковне життя.
Німці дивилися на це крізь пальці, сприймаючи відроджений потяг українців до віри як один зі проявів антирадянських настроїв.
До того ж, нагадаймо, на пряжці кожного німецького солдата був напис: «Gott mit uns», тобто «З нами Бог».
У табель-календарях, виданих у Києві на 1942 та 1943 роки, вже зазначалися церковні свята.
Вийшло друком кілька листівок до Великодня, який 1942 року відзначали 5 квітня, а 1943-го — 25 квітня.
Вже зі свого дитинства пам’ятаю, що дорослі звертали увагу на символічне поєднання кольорів на тих листівках: блакить неба над жовтими хмарами, блакитні й жовті крашанки — поряд.
А ще — українська дівчина у віночку й вишиванці тримає тацю з високими сирною та випеченою пасками й крашанками на тлі Задніпров’я та Андріївського собору.
На іншій листівці — килим, рушник, паски та куманець, а на звороті — привітання нашій родині від родини добрих знайомих (ясна річ, українською мовою): «З наступаючим Світлим празником! Шлемо найкращі побажання! Київ, 24.ІV.43» — і підпис.
Варто наголосити, що за умов війни та нацистської окупації такі речі виглядали ой як патріотично! По-українському патріотично!
Певну обережність, навіть у кольорах, можна пояснити тим, що взимку 1941—1942 років у Києві відбулися численні репресії проти українських патріотів, отож авторам листівок доводилось вдаватися лише до натяків...
А давніх, дореволюційних та довоєнних курчаток та зайчиків пригадав навесні 1943 року старший брат автора цих рядків, тоді — п’ятнадцятирічний Гога, майбутній заслужений художник України Георгій Малаков (1928—1979).
Ось трійко курчат, весело котять возика з великодньою писанкою. А тут вони зібралися за святковим столом, де смакують гарними наїдками та... крашанками!
Пам’ятаю, як я дивувався з цього братового дотепу: курчата їдять курячі яйця!
Наділений почуттям гумору, юний художник також зобразив здивоване курча, в якого на очах із червоної крашанки вилупився... зайчик!
Ці листівки призначалися не стільки для рідних та друзів, скільки продукувалися для продажу через посередників на базарах — заради якихось невеличких грошей на харчі.
Збігли роки... У славнозвісні шістдесяті, коли творчі особистості, відчувши свіжий життєдайний подих так званої «хрущовської відлиги», вдалися до щирих проявів власного «я» в мистецтві, Георгій Малаков, наснажений тими відчуттями, зобразив 1964 року в техніці ліногравюри Великодню писанку з традиційною абревіатурою «ХВ».
Звичайно, навіть за тих умов не наважувався пересилати такі естампи поштою, а лише дарував рідним та близьким.
На такі та подібні «ризиковані» сюжети наша мама реагувала однозначно й застережливо: «Тебе ж виключать зі Спілки художників!», — на що брат так само незмінно мовив: «Але ж як зроблено!»
Лише через чверть століття, у роки гласності та занепаду економіки розвинутого соціалізму ця поздоровна картка таки побачила світ накладом — тоді ще можливим — у 50 тисяч примірників.
Щоправда, видавництво — вже не державне, а спільне підприємство «Х.Г.С.» — дещо змінило колір та додало напис: «Зі святом Великодня!»
А на звороті — текст українською мовою, неможливий у радянські часи: «Христос воскрес із мертвих, смертію смерть здолав, і тим, що в гробах, життя дарував!»
Вітання рідних і друзів святковими листівками практично відійшло в минуле вже на початку ХХІ століття — через надмірно високу вартість і самих листівок, які перестали бути листівками, а стали розкішними буклетами в конвертах, і поштових послуг, які все дорожчають і дорожчають.
Що ж, все йде, все минає... На щастя, лишаються приємні спогади про приємні речі.
