Владислав Шерешевський — «художник від Бога», великий оригінал, знаменитий своєю дотепністю в традиційному малярстві й цитатами в картинах. Може, тому його картини настільки «читабельні», а може, й тому, що митця в школі називали майстром розмовного жанру. Його персонажі милі та іронічні. Його картини одночасно і красиві, й смішні. З такою, здавалося б, абсолютно несерйозною людиною «День» говорив про важливі речі: рівень освіти, вихід українського сучасного мистецтва на міжнародний рівень, його якість і місце України на культурному світі.
— Колекціонер і галерист Марат Гельман стверджує, що атмосфера в Росії не сприяє тому, щоб колекціонувати предмети мистецтва. А яка ситуація в Україні?
— Схоже, в нас навіть гірше, ніж у Росії. Оскільки я знаю своїх колекціонерів, можу сказати, що вони зараз у важкій ситуації — в них відбирають власність, гроші. Це не вищий олігархат, а інтелігентні люди, які стали бізнесменами. Вони не народилися в Єнакієво. Це міські хлопці, не такі зубасті й не люблять прогинатися. Я все життя думав, що ось-ось стане краще. Насправді стає все гірше й гірше: в найбагатших є бажання збагатитися, а зробити життя кращим — ні. Колекціонерів більше не стає. Адже я займаюся не «суч мистецтвом», а традиційним малярством. А розуміти традиційне малярство — як розуміти класичну музику. Чи багато людей розуміє її? Ні. А чи багато людей наступного покоління ходитиме до філармонії? Ще менше!
— Павло Маков стверджує, що України немає на мапі світу як культурної країни. І окремі особи не створять її реноме. Як ви вважаєте, в невідомій країні може бути відомий художник?
— Країна відома, але не художниками. Хоча їхній рівень дуже сильний. Мені здається, що ми працюємо більше для «своїх людей». Щоб прорватися на міжнародний рівень, потрібне інше розуміння людей. У Європі та Америці пробивається той, хто красивіше малює картини. Їх не цікавить наша глибина, потрібний добрий поверхневий шар.
— У зв’язку з цим хочу запитати, чи легко вам виходити на міжнародний рівень?
— Дуже важко. Німці мене «розуміли». Французи, італійці — не так. Мабуть, більш південний менталітет. Америка вихована на «макдональдсах», у них абсолютно інше сприймання. Законодавство теж ускладнює ситуацію. Вивезти картину ще якось можна, а коли завозиш, то повинен платити колосальні гроші. Припустімо, що я вивіз до Лондона сто картин на офіційну виставку. Їхня ціна прописується в страховці. Коли я завожу картини, то маю заплатити 15% їхньої сукупної вартості або дати хабара митниці. Жодних державних інвестицій немає. Я вже не мрію, щоб були розкрутки, як у китайських митців, просто старанно працюю і добре роблю свою справу. Завойовувати світ, перебуваючи в Києві, марно, потрібно бути в Нью-Йорку. Я довго хотів завоювати світ звідси. Мені здавалося це можливим, якщо виїжджати за кордон із виставками. Але система виявилася простою: якщо мешкаєш у селі, то ніколи не станеш скрипалем філармонічного оркестру.
МЕТА ТВОРЧОСТІ — САМОВІДДАЧА, А НЕ УСПІХ
— У більшості великих митців, як і загалом великих творців, є одна ідея, яку вони втілюють у всіх своїх роботах. Яка у вас?
— Мені важко сказати. У дитинстві в мене в студії висів плакат: «Спочатку — людина, потім — митець». Можливо, я виніс щось із цього, і зараз ця ідея проста: «залишатися митцем!». Домагатися кращого результату, розуміючи, що мета творчості — самовіддача, а не успіх і галас, який створюють довкола.
— А в сучасному мистецтві не так...
— Тому я називаю його «суч». Це мистецтво працює на потребу дня. Його роблять художники-фокусники. Відбувається це тому, що йде деградація всієї світової духовності. Діти перестають читати книжки, тому вони по-іншому розвиваються. Читаючи, ти думаєш, а отримуючи інформацію з комп’ютера, ти не розвиваєшся. Я раніше переживав, що наступне покоління малює все гірше й гірше. Потім зрозумів, що так відбувається тому, що це нікому не потрібно. Висота не потрібна. Потрібний хороший середняк. Сьогодні висоти немає, бо люди не сприймають мистецтво, вони слабкіше підготовлені, ніж митці. Навіть колекціонери років на п’ять ідуть за митцем. Зараз вони люблять моє мистецтво 1999 — 2003 років. Говорять: «Ось раніше в тебе було краще». Насправді вони трішки відстають. І ці люди добре знаються на мистецтві!
— Наскільки українське сучасне мистецтво відповідає світовому рівню?
— Запитання не за адресою, але, гадаю, може відповідати. Наші люди дуже талановиті, але молодь вихована вже інакше: для них піар і гроші важливіші за творчу експериментальну діяльність. Багато хто з творців сучасного мистецтва працює в рекламних компаніях, а я все життя є митцем. Вони за два дні роблять виставку за дзвінком якогось куратора. Потім знову йдуть до рекламної агенції. У той час, коли ми розмовляємо про сенс життя, вони заробляють гроші. Звідси й різні менталітети. Розслабленість художника, зрештою, виливається у вдалі проекти.
— Ви пройшли сильну школу. Зараз популярна думка, що класична художня освіта заганяє в рамки. Чи потрібна вона для «митців від Бога» (на візитівці Владислава Шерешевського написано саме так). Чи такий художник і так зміцніє?
— Немає суворих правил. Є дуже багато митців без вищої освіти. Наприклад, Ісупов і Чичкан. У той же час голландська система, за якої, якщо людина займається мистецтвом, держава звільняє її від податків, породила мільйон дуже слабких художників без освіти. Якщо хочете добре знатися на мистецтві, то ходіть до музеїв. Дивіться роботи Тиціана і Рембрандта. Десь у часописі прочитав статтю про те, що ми відмітаємо все, що було раніше. Таке вже було 1917 року. Але є більший зріз людей, які по-справжньому розуміють мистецтво і бачать, що є що. Для цього їм не потрібно дивитися на рейтинги. У Києві таких 30, у Москві таких 1000. На цих людей варто орієнтуватися.
— Як би ви поцінували класичну освіту в Україні сьогодні?
— Ще нещодавно вона була одна з кращих у світі. Десь 15 років тому. Зараз у ній немає сенсу. Професія стала непрестижною, рівень освіти, як і в усіх сферах, скотився до «нижче за плінтус». Митець — професія для чоловіків і стан душі, тому навчити цього неможливо, якщо немає бажання і немає відповідного середовища.
— А ви б могли у нас викладати?
— Десять років тому відповів би, що — так. Зараз я став зовсім закостенілим, працюю на автоматі. Сьогодні не найсильніші художники викладають в академії. Це викликано тим, що в 90-х роках була смішна платня. Туди просочувалися хлопці, які вміли «ладнати» з професорами. У результаті добрих педагогів можна порахувати на пальцях однієї руки. Що й казати, якщо постановки люди пишуть із телефонів. Умовно кажучи, сидить натурниця в драпіровках 40 годин. Вони приходять в останній день, сфотографують, переводять на полотно, розфарбовують, отримають свої три бали — і задоволені. То хіба так може щось вийти?
— Якщо повернутися на 10 років назад, коли б ви ще погодилися викладати, то яким би ви були в цій ролі?
— Був би жорстким учителем. Це зараз я став поважним і м’яким. Щоб викладати, потрібно сильно вимагати, а стимулів для цього немає. У мій час вступало сім осіб на місце. Більше того, приходили люди не з вулиці, а після училища. Професія була престижнішою. Зараз можна два роки походити до викладача і вступити до інституту.
— Сьогодні популярною є дискусія про те, чи повинне мистецтво бути соціальним. Ваша думка з цього приводу?
— Мистецтво, безперечно, виконує соціальну роль. Мені не подобається, що в «суч мистецтві» в людей одне завдання — дивувати. Не розбурхувати, не загострювати, не вникати. Воно схоже на цирк: клоун показав фокус із кульками — ти здивувався, але наступного дня вже не пригадаєш цього. Після відвідин доброї вистави ти ще переробляєш його в себе протягом кількох тижнів. Як говорив Ленін, найважливішими видами мистецтва для нас мають бути — кіно і цирк. Потім цирк викреслили. Але в оригіналі звучало саме так!
— А ви не любите цирк?
— Я люблю цирк, але не мистецтво «здивувався і забув». Воно для маленьких. Тепер його роль звузилася до одного — дивувати. Справжнє ж мистецтво має займатися глобальними проблемами — життя і смерті, кохання і ненависті, а не відповідати на «запити з телевізора». Не повинно бути так, що сьогодні в телевізорі, завтра — в Інтернеті, післязавтра — на картині. Я своїми картинами намагаюся зачепити. Це дивує, але це й зупиняє. У мене багато цитат, не всі це розуміють, але той, кому це потрібно, зрозуміє.
