Молода художниця Катерина Ткаченко, роботи якої нещодавно експонувалися на V Всеукраїнській виставці «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників», свої перші творчі кроки здійснювала в Харкові. Проте нещодавно переїхала до Києва «шукати себе як митця», й відтепер працює не лише в живописі, а й узялася до кінематографу, театральних студій. Катерина часто працює в жанрі історичного живопису, хоча зараз вже витворила свій особливий стиль — «етнічний магічний реалізм». Вона не боїться експериментувати — поєднує історичне й сучасне, пропускає крізь себе кожен образ, який малює. Кількарічна робота над темою Григорія Сковороди втілилася в цілому циклі картин, які повні філософії серця та самосвідомості знаного мудреця-мандрівника.
— Жанр історичного живопису, що бере свій початок ще в епоху Ренесансу, дає можливість глядачу відчути себе сучасником та учасником подій, які зображені на картині. Який ваш шлях до цього жанру — нового сприйняття історичного минулого?
— Для мене це, перш за все, відчуття тих історичних подій чи персоналій, які залишили відбиток у моєму серці, а не їх документальна передача. Цей жанр близький мені тим, що дає можливість створювати те, що говоритиме про країну та її обличчя. Як на мене, розквіт держав часто починався з усвідомлення себе. Хоч як би там ставились до Ізраїлю, вони ніколи не втрачали свого обличчя, й коли створювали свою державу на початку ХХ сторіччя, то робили це саме з любові до того, хто вони є. Те ж саме й із розквітом США. Українцям дуже важливо поважати себе й пишатися своєю ідентичністю. Нотка поваги до того, хто ми є, присутня в моїх роботах. Це було близьке і школі Віктора Гонтарєва, й бойчукістам (вони поєднували сучасне з історичним). Якщо говорити про мій шлях, то це поєднання історичного коріння, роду, ментальності та духу з моїм світосприйняттям ХХІ століття. Я не хочу робити щось, повністю відірване від сучасності, але, з іншого боку, не хочу заплющувати очі на те, звідки я. Я народилася в країні з великою історією, і я поважаю її ім’я, люблю її. І як казав Ньютон: «Я бачу так далеко тільки тому, що стою на плечах гігантів».
— У ваших роботах часто зустрічаються автопортрети. І Сократ, і Сковорода (тема якого вам близька, адже ви його малювали) говорили про пізнання себе, пошуки щастя всередині себе. Як у вашому випадку, чи є автопортрет дорогою до себе?
— Певною мірою так. Спершу молодий художник учиться, йде лише за навчальною програмою, далі ж — шукає себе. У моєму випадку важливу роль відіграв мій учитель — Віктор Гонтарєв, який, власне, займався історичним живописом (до речі, лауреат Шевченківської премії). До прикладу, коли я малювала мій перший цикл робіт «Живопис-Жінка», то намагалася зрозуміти, що я думаю про цей світ, про жінок узагалі, про те, хто я є. Коли ж працювала над серією «Квіти серця», намагалась усвідомити себе як жінку в сучасному світі. Але жінку, яка має українське історичне коріння. Я пов’язана з тим історичним середовищем, яким є наша земля, з тим, що колись мої предки робили на цій землі, що було в піснях, картинах, у народному живописі. Це — моє коріння, та кров, яка тече в мені, — кров моїх прабатьків, батьків. Через усе це я шукала образ себе, пов’язаний із родом, своєю землею, традиціями. З одного боку, це не історичний живопис, тому що там немає історичних постатей, але з другого — я намагалася творити саме в русі моєї землі, відчути той потік і стан, в якому працювали українські майстри, що жили до мене, відчути, як були створені барокові роботи, парсуни. Мені хотілося це відчути, пропустити через свідомість і зробити в сучасному мистецтві те, що має зв’язок із минулим, але є сучасним усвідомлення себе.
— Харків завжди був одним із культурних центрів України. Колись у харківських театрах працювали Заньковецька, Садовський, Саксаганський. Не раз там бував і фундатор українського професійного театру Кропивницький. Репрезентативною є і школа живопису (Левченко, Ткаченко, Самокіш). Розкажіть про сучасну харківську школу.
— Харківське мистецьке середовище вельми барвисте й різноманітне — більш цільне, ніж київське, але менш єдине, ніж львівське. В Харкові залишилися цінні архітектурні елементи з періоду конструктивізму, але під час війни місто було зруйноване. Харків — місто індустріальне, непоетичне, побутове, воно не надихає митця. Можливо, саме наперекір цьому в ньому стільки митців.
Якщо говорити про те, що коїться в Художній академії, то в образотворчому мистецтві є розділення на монументальний і станковий живопис. Станковісти орієнтовані на створення такої станкової картини, якою вона була наприкінці ХІХ століття. Це — класична реалістична, в більшості навіть пейзажна, школа. Інший же напрямок починається з харківської монументалки: рішення робіт більш пласке, декоративне, спрямоване саме на образ, символ, площину та сприйняття думки. Станковісти спрямовані на відтворення фотографічно-емоційного стану, а монументальністи — позачасового образно-символічного. В Харкові є муніципальна галерея, яка є перехрестям цих течій — символічно монументального з contemporary. Якщо говорити про персоналії, то з Харкова вийшов той же Павло Маков, Віктор Сидоренко, Борис Михайлов — люди, які зараз у світі сприймаються як зірки сучасного мистецтва.
— Яким ви бачите сучасне мистецтво і шлях молодого художника у ньому?
— У моєму випадку це — художній ліцей, художнє училище, потім — академія. Замислюватися починаєш тоді, коли закінчуються студії. Далі художник повинен рухатися сам. У митців є таке поняття, як «робити в стіл», «писати в стіл» (особливо цікавим є зворот «танцювати в стіл»), що означає не реалізовувати себе. Я зрозуміла, що якщо я малюватиму картини 1Ч1,5 м «в стіл», то ні в моїй майстерні, ні в квартирі просто не залишиться простору. Потрібно переступити той бар’єр, коли тобі кажуть: «І що далі? Художником зараз бути неможливо, кому взагалі потрібна ця творчість?» Пересилити себе. Мій перший крок — графічно-дизайнерський проект «Сни його дитинства», далі — живописна серія «Живопис-Жінка». Я відчула: «Вас вітають у світі мистецтва», нічого поганого не трапилось. Головне — почати, вірити в свої сили.
У сучасному ж мистецькому середовищі є розподіл на тих, хто вважають contemporary за наше все, і тих, хто сприймає його як гидоту, яка прилізла на наші терени з Заходу, й паплюжить наше рідне. Як на мене, це лише ознака часу: так само, як на початку ХХ століття зароджувався авангард, так розвивається і сучасне мистецтво. Воно дуже різноманітне, й найважливіше в житті молодого митця — знайти своє. Не має значення, чи це класичний реалістичний живопис, чи contemporary. Якщо це дійсно сутність людини, то це її шлях. От чому мені близький Сковорода: він спрямовує пошуки людини на пошуки самого себе, того, що йому дав Бог. Особисто мені цікава й концептуальність у мистецтві (в мене майже всі роботи є проектами), й образотворче рішення — поєднання історичного із сучасним. Я — за створення національного не за штампами та кліше, а сучасного національного.
