Олена Оренчак, котра народилася й виросла на Вінниччині, але вже багато років мешкає у Великобританії, влаштувала «етнопровокацію» в лондонській підземці. «То радше був експеримент чи перевірка, щоби з’ясувати, якою буде реакція у людей, — одразу уточнює Олена. — Щоразу, коли я їду до Українського дому, де збираються представники української діаспори, беру в дорогу роботу — в’язання чи шиття. Дорога довга з пересадками, а час треба витрачати з користю. Нещодавно я опанувала прядку і вирішила взяти її з собою. Оскільки в Українському домі планувався Великодній ярмарок, я мала на меті представити колежанкам мистецтво вив’язування та носіння українських головних уборів. Везла хустки, яким понад сто років, і відтворений мною подільський каптур з рантухом, що обв’язується довкола цього убору. Щоб додати колориту, одягла стародавній старокутський стрій, який одразу привертав увагу».
Під час етновояжу Олена тричі пересідала, змінюючи потяги, але щоразу у вагонах вона зустрічала людей, які цікавилися її ремеслом, а відтак і Україною.
Люди запитували, звідки той костюм, що був на мені, і коли чули, що український, то одразу розуміли, звідки я. А коли я сідала прясти, то вони цікавилися матеріалами: навіщо я це роблю, чи це складно тощо. В одному з вагонів батько з двома дітками, побачивши мене за роботою, розповідав їм, що так раніше створювалася нитка, а з неї — полотно. Я пропонувала дівчинці спробувати, та вона засоромилася, але обличчя в дітей світилися, ніби вони побачили якесь надзвичайне чудо! Коли вони сходили на зупинці, чоловік подякував мені, сказавши: «Ми тільки їдемо в музей, а таке враження, що вже в ньому й побували». Це було приємно, — зізнається жінка. — Та враження змінилися одразу після того, як я дісталася до свого пункту призначення — Українського дому. З усіх людей, які були на ярмарку, українськими головними уборами зацікавилося всього п’ятеро-шестеро осіб. Більшість просто купували випічку, їли і слухали музику — українську ярмаркову. І це в той час, коли поруч діти писали писанку — творили диво. Власне, тоді у мене склалося враження, в якому занепаді є наша культура, наскільки вона знищена і вбита...
За кордоном дуже бракує розумного фахового представлення української культури і мистецтва. Здавалося б, у столиці світової моди мали б знати про наш внесок у світ вишивки, а ми представляємо це як якийсь примітив, на прикладі соняхів і маків, на машинно-китайських футболках. Не краща ситуація і в Україні. Знаю, що є відомі колекціонери, любителі старожитностей, яким на руку необізнаність і неосвіченість мас, бо вони є повноправними господарями на ринку, де і створюють цінову політику, ріжуть і дають «друге життя», як вони стверджують, а насправді, знищують історію культури. Я не можу зрозуміти, як можна тримати стільки цінної інформації в собі, не видавши жодної наукової праці, книжки, зате чудово критикуючи інших, якщо хтось припускається помилки, позаяк нелегко скласти правильно український стрій, настільки він є різноманітним! А це справжнє й цінне повинно передаватися майбутнім поколінням не лише через фотосесії, конкурси краси та інші розважальні заходи, а через прямий контакт з майстрами народних промислів. А здається мені, що саме про наших майстрів має подбати Міністерство культури, про їхню підтримку, добробут і забезпечення процвітання творчості.
...Народжена в багатій на дітей і традиції родині, Олена завжди тяжіла до народної творчості. Згадує, як магія оселялася в хаті, коли мати відчиняла стару скриню й діставала звідти вишиті сорочки та хустини. Та особливого сенсу це вподобання набуло, коли Олені разом із дітьми оселилася у Великобританії. Нині майстриня мріє сплести старокутський пояс із власноруч зробленої нитки, пофарбованої природними фарбниками. А програма максимум — це популяризація українського прикладного мистецтва за кордоном та проведення виставки українських строїв у Лондоні.
