Раїсу Бочлен, друкарку в управлінні «Главсевморпути», 1937 року розстріляли за обвинуваченням у шпигунстві на користь Японії. Тоді Раїсі було 20 років. Страшний абсурд, тут важко щось додати. На колажі художника з Москви Хасана Бахаєва репресована дівчина жива, молода і прекрасна, стоїть на вулиці в строкатій модній сукні.
Хасан колажує чорно-білі фотокартки жертв Великого терору і сучасні знімки. Почалося все з того, що художника вразило обличчя розстріляної в 27 років Тамари Ліцинської — її фото він побачив на «фейсбук»-сторінці проекту «Безсмертний барак». Художник зробив кілька колажів — із Тамарою й іншими репресованими. Пост із цими роботами він опублікував у соцмережі напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій і отримав величезний відгук. У фейсбучних одиницях виміру — 19 тисяч лайків і 12,5 тисячі репостів. Скільки спогадів він сколихнув у людях із різних континентів — ніхто не зміряє, та й не потрібно це.
Реакція на проект була дуже різною: від захоплення до звинувачень у блюзнірстві. Але, як зазначає сам художник, критикують, як правило, ті, хто до теми не дуже близький, а дехто сам надсилає портрети розстріляних родичів — для нових робіт.
ЦЕ КОЛАЖ З СЕРГІЄМ МАЛОЛІЧЕНКОМ, ПРАДІДОМ ХАСАНА БАХАЄВА, ЯКИЙ ПОМЕР У ТАБОРІ ВІД ХВОРОБИ. ХУДОЖНИК ЗРОБИВ ЙОГО НАШВИДКУРУЧ, У ВІДПОВІДЬ НА ЗАКИДИ, ЩО ВИКОРИСТОВУЄ СВІТЛИНИ ТІЛЬКИ ЧУЖИХ ЛЮДЕЙ / ІЛЮСТРАЦІЮ НАДАНО ХАСАНОМ БАХАЄВИМ
У 1930-ті люди нерідко ставали жертвами репресивної машини через трагічні випадковості. Хтось «не так» пожартував на роботі, хтось різко відповів сусідові, а той візьми та й накатай донос. Із Хасаном Бахаєвим ми здебільшого говорили про щасливі випадковості, завдяки яким його фейсбучний пост переріс у проект «Ожила пам’ять» і, що головне, перетворює жахливу статистику на історії конкретних людей, які так на нас схожі.
«Я ВИБИРАЮ ОБЛИЧЧЯ, ЯКІ БІЛЬШ СУЧАСНІ»
— Хасане, ви писали, що багато чого в цьому проекті було випадковим — і сама ідея, і її реалізація. Але, в будь-якому разі, виходить, що ви цікавилися темою репресій.
— Так, безумовно, цікавився цією темою, оскільки я — людина ліберальних поглядів і загалом лякаюся подібних явищ. Коли відбувається щось схоже — у минулому і сьогоденні — мене це починає напружувати. Відповідно, я й людина, яка співчуває, чимало цікавився цим. Не то щоб був у темі, але підписаний на сторінку «Безсмертного барака». Більш того, я онук і правнук репресованих. Тобто для мене і моєї сім’ї ця тема близька.
КОЛАЖ З ТАМАРОЮ ЛІЦИНСЬКОЮ ТА ЇЇ ФОТО, З ЯКОГО Й РОЗПОЧАВСЯ ПРОЕКТ «ОЖИЛА ПАМ’ЯТЬ». ХАСАНУ БАХАЄВУ ВДАЛОСЬ ПОЗНАЙОМИТИСЯ З ПРАВНУЧКОЮ ТАМАРИ, ЯКА ЖИВЕ У БЕЛЬГІЇ, І ЦЯ РОБОТА ЇЙ СПОДОБАЛАСЬ
Але абсолютною випадковістю була сама ця ідея. Друга випадковість полягала в тому, що я зробив це за два дні до Дня пам’яті жертв політичних репресій, з нагоди 80-х роковин від початку Великого терору. Я цього не знав. Зробив першу публікацію з цими колажами 26 жовтня, а 29-го дізнався, що 30-го — ця дата.
На цьому збіги не закінчились. Днями мені написав ірландський актор і музикант Стів Волл. Він був під враженням (виявилось, що музикант свого часу теж побачив фото Тамари Ліцинської і був настільки ним вражений, що використав у синглі своєї групи The Stunning. — Авт.). Написав ті самі слова, що і я за два тижні до цього говорив в інтерв’ю різним ЗМІ — наприклад, на каналі «Дождь».
Мені довелося завести окрему сторінку для проекту, тому що людський інтерес до нього був невимовним. Несподівано на мене повалилася безліч вдячностей. Щоправда, були й невдячності — деякі люди ставили під сумнів те, що я зробив, запитували про те, наскільки це етично. Як це зазвичай буває, обговорюють і розмірковують на подібні теми найчастіше ті, кого це мало стосується. Серед тих, хто пред’являв мені претензії, не було жодного родича репресованих.
На другий день після публікації перших колажів я спілкувався з жінкою із Нової Зеландії. Вона сама — із Чехії, правозахисниця, переїхала жити до Нової Зеландії і ось запрошує зробити там виставку. Ми узгоджували технічні моменти, і вона сказала, що зателефонує до Німеччини приятелю, щоб дещо уточнити. А наступного дня вона розповіла мені, що коли скинула цьому приятелю файли з поста, він повідомив, що знає правнучку Тамари Ліцинської. Вона живе в Бельгії, її звати Ганна Буєвич, вона музикант, а він навчався з нею в одному інституті. Після цього він показав Ганні Буєвич ці фотографії, ми з нею списалися, я запитав, чи сподобалося їй. Вона сказала, що так, сподобалося, і вона вважає, що Тамара сама була б не проти такого.
Постійно відбуваються події, які допомагають продовжувати цей проект. У мене брав інтерв’ю німець із каналу ARTE. У той час мені було зрозуміло, що потрібно виходити на якісь архіви для матеріалу. Все думав, куди піти. Він зателефонував, щоб узяти інтерв’ю, я йому це сказав, і він одразу звів мене з товариством «Меморіал», де мені надали потрібну інформацію. Все йде одне до одного.
— Коли ви вибираєте героя, яку увагу приділяєте його історії? Що відіграє ключову роль?
— Цей проект з’явився через те, що я був вражений образом Тамари Ліцинської. Її обличчям. У тому пості «Безсмертного барака» були фото ще кількох молодих людей, дуже гарних. Мені захотілося зробити колажі з ними. Молодість і краса завжди впливає на людей більшою мірою. Хоча зараз я переключився і на людей більш зрілого віку.
Історії людей тут були не важливі. У них одна доля, всі вони були обвинувачені Бог знає в чому, будучи слюсарями, сантехніками — ким завгодно, і їх розстріляли. Це все, що їх об’єднує.
Я вибираю обличчя, які більш сучасні. Ті, які вписуються в сьогоднішню реальність. Є обличчя, які поза часом. Харизматичні, красиві. Всього не зробиш, а щоб донести до людей весь цей жах, потрібно показати їм таких самих людей, як вони. Раптом люди розуміють, що між ними всього-на-всього невеликий із точки зору історії відрізок часу, і ці репресовані хлопці й дівчата абсолютно нічим від них не відрізняються, а доля у них така жахлива. Власне, вся ідея зводиться до того, щоб достукатися до людей, що мені вдалося абсолютно несподівано.
— До речі, ви включали до проекту своїх репресованих родичів?
— У мене є одна фотографія прадіда по материнській лінії, Сергія Малоліченка, я вже зробив колаж із ним. Він не був розстріляний, помер у таборі від хвороби. Але внаслідок того, що знімок дуже низької якості, я ще його доопрацьовуватиму. Одразу зробив це нашвидкуруч — для людей, які говорили, що своїх рідних не чіпають, тільки чужих.
«ТЕМА РЕПРЕСІЙ ЗАПИТАНА»
— Як працюєте із сучасними фотографіями?
— Просто беру їх у відкритому доступі. В інтернеті їх безліч. Добираю людей за комплекцією. Як художник бачу, до якого обличчя який тип фігури підходить, як повинні відповідати ракурси тощо. Коли все це поєдную, вони оживають, їхній погляд стає більш живим.
Спеціально залишаю обличчя чорно-білим. По-перше, у мене не було достатнього навику для «розфарбовування» облич. Тобто від самого спочатку це було уникнення проблеми. Але потім це виявилося потрібною знахідкою, саме це й спрацьовує — грань між кольоровим і чорно-білим стирається, виникає незвичайний ефект. А якби обличчя були кольоровими, вийшли б звичайні фотографії.
— Вам пишуть люди з різних країн. Сама тема Великого терору — наскільки вона жива?
— У Росії вона завжди жива. Ще залишилося багато рідних репресованих. Наприклад, я пам’ятаю про те, що мої родичі згинули в цій машині. Ви знаєте, як виглядає так званий пострадянський простір. Що стосується решти світу — там теж було чимало горя, пов’язаного з пригнобленням людей і зневагою до їхніх життів. Голокост, наприклад. Тим, хто знає його історію, історію інших людей, які постраждали в німецьких концтаборах, — ця тема так само близька, вони її розуміють. Є людська пам’ять, і ця тема запитана — оскільки є такий відгук.
— Ви говорите про те, що тема репресій у Росії жива. Ось, наприклад, біля Соловецького каменя в Москві щороку проходить акція «Повернення імен», присвячена жертвам репресій. Але разом з тим у різних містах відкривають пам’ятники Сталіну і, згідно з недавнім опитуванням «Левада-центру», все більше росіян це підтримують. Про що свідчать такі тенденції?
— Мене не може не лякати такий подвійний соціальний запит у Росії. Це якийсь оксюморон. У людях часто живе так званий стокгольмський синдром. Це якийсь генетичний код, який не дозволяє людям мислити самостійно, бути індивідуальностями. Весь час їм хочеться слідувати за якимось натовпом, примикати до якихось лідерів, бажано безкомпромісних і нещадних. І якщо лідер не є таким повною мірою, то вони починають ліпити з нього такого кумира.
Суспільство ділиться на різні категорії. Є люди, які думають самостійно, яких у Росії останнім часом прийнято називати лайливим словом «ліберали». Тобто це люди, здатні критично мислити й аналізувати. Причому освіченість тут не відіграє ключової ролі, це ще не ознака розуму. Не раз стикався в різних обговореннях: є люди, які є мало не вченими в якихось галузях і вважають, що, припустимо, незважаючи на всі жахи того часу, Сталін «прийняв країну із сохою, а залишив з атомною бомбою», такі класні патріоти. Добре чужими руками жар загрібати. Ті, хто на дозвіллі розмірковує, як добре, що на чужих кістках було побудовано «Біломорканал» — нехай би вони поклали туди свої кістки, і тоді розмова була б іншою. Притому, що революція, як відомо, пожирає своїх дітей. І ті, хто ходив строєм на з’їздах ВКП(б) і голосував там «за», потім були всім складом розстріляні. Тому ідіотам, які не мають історичної пам’яті, хто — через неосвіченість, хто — від недоумкуватість, їм усім великий привіт, оскільки рано чи пізно ця машина може проїхатися й по них. Адже якщо цій машині дозволити розвиватися самостійно, вона не милує ні лівих, ні правих — давить усіх, хто перебіг дорогу.
— Повертаючись до «Ожилої пам’яті». Як тепер продовжиться проект?
— Він створювався на одному диханні і так і живе. Зараз я продовжую напрацьовувати матеріал. У сукупності вже є 20 героїв, хочу зібрати близько 40—60 персонажів і зробити виставку. Мій знайомий веде переговори з цього приводу з московськими музеями. Думаю, упродовж місяця виставка буде готова. Ще мене запрошують до Франкфурта, щоб провести цю виставку там. Наскільки розумію, такий проект цікавий людям доброї волі. І найголовніше — вони розуміють його значущість та користь для поколінь.
