У червні-липні цього року в Народному музеї Тараса Шевченка в Каневі відбувалася виставка львівського художника-монументаліста Валерія Шаленка «Навколо Тараса». Своєрідна данина пам’яті й поваги поету-художнику, проілюстрована маловідомими «не хрестоматійними» подіями життєпису Кобзаря, відкрила глядачеві ще одну сторону творчого таланту сучасного майстра вітражного мистецтва.
Народився майбутній художник в містечку Сокалі на Львівщині 31 липня 1947 року. «А отже, я — галичанин, — пише Валерій у своєму життєписі. — Мої батьки приїхали на Львівщину з Жуків, що під Полтавою, відразу після війни. Вони були молоді та закохані, і втікали від гніву бабусі, котра не схвалювала вибору матері (батько — Степан, мобілізований фронтовик), а тому радо скористалися зі скерування на Галичину, куди направили матір (Галину) як молоду учительку. Проте невдовзі, зорієнтувавшись у ситуації, повернулись у рідні Жуки...».
Коли Валерію виповнилось шість років, родина переїхала до Лубен. Тут і до школи пішов. Мальовничі краєвиди Мгарського монастиря, заплави річки Сули та «скіфські баби» в центрі міста стали своєрідним поштовхом до зацікавлення мистецтвом. Він навчається в художній студії робітничої молоді, керівник якої художник-краєзнавець Василь Семенюта навчав не лише азам малювання, а й любові до пізнання козацької старовини, вивчення історичного минулого зрусифікованого краю.
А відтак вступає до Сімферопольського художнього училища ім. М. Самокиша. Однак студіювання живопису в дусі «соціалістичного реалізму» аж ніяк не приваблює молодого мистця і 1966 року він вступає на відділення художнього скла Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, де навчається у таких відомих педагогів, як Роман Сельський, Теофіл Максисько, Яким Запаско, Володимир Овсійчук.
Серед міст України саме Львів зберіг донині найбільшу кількість вітражних засклень, які декорують вікна соборів та храмів, громадських будівель та житлових кам’яниць міста.
Необхідно відзначити виключну роль вітражних полотен у створенні особливого емоційного середовища і релігійної атмосфери, що відповідають храмовій споруді. Саме вітражі демонструють витончене перетворення сонячного світла у «над світло». «світло краси». Кольорові засклення трансформують реальне світло у безконечно змінну субстанцію, надаючи внутрішньому просторові храму нової синтетичної якості, несподіваного світлобарвного звучання.
В процесі навчання саме мистецтво вітражу, його світлові та колористичні можливості, стали вирішальними для творчих експериментів молодого мистця. 1971 року це захоплення втілилось у дипломний проект — вітраж «Народне мистецтво» у Національному музеї українського мистецтва, що по вулиці Драгоманова.
Початком 1970-х років у Львові утворилось коло молодих поетів та художників, об’єднаних спільною любов’ю до книжок та розмовами про поезію, філософію та живопис, — Грицько Чубай, Олег Лишега, Микола Рябчук, Віктор Морозов, Орест Яворський, — друзів-однодумців, яких чудом оминула брежнєвська репресивна машина 1972 року. Своє місце зайняв у цьому середовищі Валерій Шаленко.
Зрозумівши, що реставрація, не його покликання, художник повністю віддається мистецтву вітражу. «Нас було декілька тих, хто у 70-х роках започатковував вітражництво у Львові, — згадує про ті часи мистець, — Мені важко й легко водночас, я не мав перед собою великих традицій українського вітража, на відміну від поляків, які мали Мегоффера, на відміну від західноєвропейської католицької традиції, тож мусів починати усе з чистого аркуша».
У ті роки Валерій Шаленко виконав вітражі для Львівського національного університету ветеринарної медицини ім. С. Гжицького, Національного банку та автовокзалу у Львові, Музею Івана Франка в Нагуєвичах та інші. «На жаль, багато моїх вітражів знищили, — з гіркотою згадує художник, бо «на зміну красі прийшли утилітарні склопакети».
В. Шаленко у 1990 — 2010-х роках створив вітражні композиції для церков святих Ольги та Єлизавети на площі Кропивницького, св. Андрія Первозванного на вул. Шевченка, Матері Божої Пресвятої Богородиці — Володарки України на вул. Новознесенській у Львові, у храмах сіл Віжомля, Кавське на Львівщині, Кабарівці на Тернопільщині, Шевченкове на Івано-Франківщині, для монастиря Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії у Львові.
Сюжетні композиції з зображенням Ісуса Христа, Богородиці, апостолів, святих та мучеників християнської Церкви творені під впливом українського іконопису, вирізняються водночас авторською інтерпретацією та психологічними характеристиками створюваних образів. «У цих вітражах я вирішував питання кольору, форми, бо ж вітраж для мене — це скло, світло і графіка, у вітражі саме скло створює живопис», — вважає художник.
За п’ятдесят років, прожитих у Львові, мистець створив низку чудових вітражів, що, мов скельця у свинцевій оправі, зайняли кожен своє місце в барвистій композиції львівського вітражного мистецтва кінця ХХ — початку ХХІ століть.
