Результати парламентських виборів в Україні стали несподіванкою для багатьох, якщо не сказати — для всіх: експертів, виборців, самих політиків як із табору переможців, так і з табору переможених. Насамперед сюрпризом стала кількість партій, які зуміли подолати прохідний бар’єр. У 1998 році до парламенту пройшли вісім партій, у 2002 році — три партії і три мегаблоки (БЮТ, «Наша Україна», «За ЄдУ»), що об’єднали 5–9 доволі великих партій. Верховна Рада п’ятого скликання буде сформована силами всього п’яти партій. І це — в умовах суто пропорційної виборчої системи з низьким прохідним бар’єром! У поєднанні з чинником нестійкості української партійної системи така електоральна формула мала сприяти фрагментації парламенту щонайменше на сім фракцій. І тільки в перспективі (причому — досить віддаленій) вибори за закритими партійними списками могли б привести до підвищення ваги партій у суспільстві, зміцнення організаційної структури і, як наслідок, природного скорочення їхної кількості. У нашому випадку, втім, наслідок випередив власні причини. Сувора структуризація партійного поля відбулася стрибкоподібно, що, власне, й породжує численні запитання про фальсифікацію, маніпуляції й інші технології впливу на результати народного волевиявлення.
Ці підозри загалом не можна назвати безпідставними. Якщо для минулих виборів «візитною карткою» стало грубе адміністрування ходом агітації та голосування, а просто — адмінресурс, то нинішня кампанія ввійде в історію завдяки тоншим технологіям моделювання результатів виборів. Йдеться про ефекти особливої нарізки виборчих округів. Узагальнивши ті зміни, яких зазнали кордони округів у грудні минулого року, неважко помітити таку тенденцію: в регіонах, лояльних до влади, кількість округів була збільшена, а в протестних — навпаки, зменшена. Це означає, що на густонаселеному південному сході на один округ припало в 1,5–2 разу більше виборців, ніж у західних областях. Попри обіцянки ЦВК вирівняти навантаження на виборчі дільниці по всій Україні, регіональна диспропорція виявилася просто кричущою: наприклад, на Волині на одну дільницю припадало в середньому 700 виборців, у Дніпропетровську — 1550, а в Києві — понад дві тисячі. Якими проблемами загрожує перевищення пропускної спроможності виборчих дільниць, ми побачили ще на прикладі парламентських виборів 2002 року. А в 2006 році, на тлі загальної незадовільної організації виборів, особлива нарізка округів «узаконила» той факт, що значна кількість виборців у східних і південних областях України, прийшовши на дільниці, просто не змогли проголосувати з «технічних» причин.
Здавалося б, мета застосованої технології очевидна — штучно знизити відсоток Партії регіонів й інших опозиційних партій. Однак електорат регіоналів не просто дуже численний, він ще й порівняно набагато краще мобілізований. Іншими словами, виборці Партії регіонів у більшості своїй виявилися готові до того, щоб вистояти багатогодинні черги до кабінок для голосування. Тож втрати лідерів парламентської кампанії, швидше за все, незначні. Об’єктом цієї технології стали менш численні партії та блоки — Народний блок Литвина, «Народна опозиція», «Віче», «Пора-ПРП», «Не ТаК!» й інші. Для них, на відміну від Партії регіонів, високу ціну мав кожен голос, а їхні виборці виявилися менш мотивовані проголосувати, попри все. Звісно, поразка вказаних партій на виборах — насамперед результат їхніх власних недоробок. Однак передчасне поглинання дрібних партій більшими партійними корпораціями в кінцевому результаті стало можливим саме завдяки маніпуляціям iз округами та дільницями.
Відсікання зайвих парламентських гравців суттєво спростило діапазон можливих коаліцій, а роль «золотої акції» перепала не медіанним центристським силам, а партії влади. Тепер будь-яка комбінація більшості неминуче міститиме НСНУ як коаліційне ядро. Власне, саме цей момент, а аж ніяк не стабілізація партійного поля, є справжньою метою передвиборних експериментів. Президентська виборча кампанія 2004 року скомпрометована зламом комп’ютерної системи «Вибори» та вправами з транзитним сервером. У ході парламентських виборів «зламана» була електоральна система як така.
Однак було б несправедливо стверджувати, що підсумковий склад Верховної Ради був запрограмований виключно «хакерським» ноу-хау в політиці. Важливу, якщо не основну роль тут відіграла поляризація української політики родом із 2004 року. «Революційна ситуація», в якій відбувалися минулі вибори, до виборів нинішніх сформувала чітке окреслення та жорстке протистояння двох політико-ідеологічних трендів, які умовно позначені в термінах «Так!» і «Не Так!». «Помаранчево-блакитний», а за суттю «чорно- білий», стиль політики витіснив із партійного спектра всі ідеологічні півтони та вельми звузив центр партійної системи. Таким чином, новий склад Верховної Ради, за великим рахунком, є проекцією розстановки сил на виборах 2004 року. Консервація тодішнього розколу, а не зненацька виявлена «зрілість» партійної системи — ось про що свідчать підсумки парламентських виборів.
Отже, який парламент ми отримали внаслідок взаємодії вказаних природних причин і штучних маніпуляцій? З одного боку, до законодавчого органу пройшли партії, цілком заангажовані розколом дворічної давності. З іншого боку, до парламенту не пройшли сили, здатні цей розкол подолати, наповнивши політику свіжим змістом і новими проектами. У результаті Україна ризикує залишитися в 2004 році ще на п’ять років! Помаранчева революція, за суттю, стала формою суспільного протесту проти влади, яка фактично втратила дієздатність і творчу ініціативу. Однак нова влада так і не здійснила очікуваного прориву, що призвело до так званого реваншу. Коло замкнулося. Парламентському конгломерату умовно революційної та реваншистської еліт складно буде сформулювати нову програмну пропозицію щодо державного розвитку.
Виходом із цього замкненого кола може бути створення необхідних умов для діяльності непарламентських партій, громадських організацій і громадянських рухів. Для їхнього залучення в політику є кілька суттєвих причин.
По-перше, в умовах ідеологічної «консервації» парламенту процес створення нових ідейно-програмних проектів неминуче рухається в непарламентський простір. Імперативний мандат виключає можливість створення нових партійних проектів усередині парламенту. А вони, безумовно, запитані: за підсумками виборів поза прийняттям політичних рішень опинилися значні групи населення — представники малого та середнього бізнесу, селяни, певна частина політично активної молоді... Політичне представництво повинен мати кожен громадянин, а не лише електорат партій-«важковаговиків». Адже сила демократії визначається не стільки правом більшості, скільки правами меншості, тим, як реалізуються їхні інтереси.
По-друге, «кадровий заклик», оголошений однією з найбільших парламентських партій миттю після завершення виборів, свідчить про те, що наявна ротація політичних еліт може вважатися такою суто умовно. Місце вибулих із парламенту професійних законодавців зайняли не політики нової генерації, а «родичі» та «шофери», якими нашвидкуруч заповнювали партійні списки. Використання досвіду значної кількості екс-депутатів, таким чином, — один iз оптимальних способів підтримки достойного рівня політичної експертизи.
По-третє, попри скорочення кількості активних партій у результаті виборів, партійне поле далеке від остаточного структурування. Вибори лише зафіксували певний перехідний його стан від великої кількості неефективних партій до невеликої кількості ефективних. Причому говорити про те, що всі ефективні партії пройшли в парламент, а всі неефективні залишилися за бортом, передчасно. Як вибудовуватиметься партійне поле в міжвиборний період, хто зможе відповідати на запит суспільства, яке стрімко дорослішає й ускладнюється, — партії-«важковаговики» чи партії-аутсайдери — покаже майбутнє.
Тому на порядку денному — створення механізмів, що легалізують політичну активність у непарламентському полі. Світовий досвід пропонує безліч варіантів вирішення цього завдання: підтримка громадських організацій, проведення регулярних громадських слухань і круглих столів із основних питань держбудівництва та громадянського суспільства, створення консультативних центрів при органах влади за типом громадянських конгресів або експертних рад. Удосконалення вимагають закони «Про вибори народних депутатів», «Про політичні партії» в частині розширення прав непарламентських партій. Необхідним і найреальнішим способом залучення непарламентських партій у політичне життя може виступити Закон «Про опозицію», що регламентуватиме діяльність, у тому числі й непарламентської опозиції.
Безумовно, партії, які сформували парламент, будуть зацікавлені в збереженні монополії на політичні рішення, що напевне позначиться на змісті відповідних законів. Однак, як показує нещодавня історія, монополія на владу в Україні вже неможлива. Залучення кадрового й ідейно-програмного резерву непарламентських партій у процес формування політичних трендів і прийняття державних рішень вигідне, насамперед, самій владі. В умовах парламентсько президентської республіки, яка обмежує інституційні маневри Президента, але посилює його політичну відповідальність і роль, непарламентські партії можуть сформувати таку собі «подушку безпеки» для режиму, з одного боку, формуючи поле позаінституційної політичної активності й «відтягування» конфліктності, а з іншого — навчаючись бути партіями в класичному розумінні, тобто «адвокатами» суспільства, які не зв’язані ні лобістськими, ні популістськими зобов’язаннями.
Парадокс сучасної української політики полягає в тому, що стабільність парламентсько-президентської республіки сьогодні значною мірою залежить від того, чи будуть активні непарламентські партії та чи знайдуть вони поле для використання цієї активності.
