В Україні почалася зміна еліт. Процес трудний, дуже болючий, з економічними втратами й особистiсними трагедіями. Процес, на який чекали вже чотири роки, підштовхуючи до цього політиків і суспільну свідомість скороспілими проектами на кшталт КОП, лозунгами «Україна без Кучми», метушнею навколо політичної реформи.
Час сам підганяє зміни. Пішли з політики в підручники історії Б.Єльцин, Г.Алієв, Е.Шеварднадзе. Пішло в небуття поняття «пострадянський простір», на очах зникає СНД. З’явилися Євросоюз та євро, сильна Росія та ЄЕП. Нові реалії, нові герої. Старим героям дедалі складніше орієнтуватися в новому смисловому просторі історії.
Що означає зміна еліт для самих еліт? Зміна у розстановці сил у владі, зміни в економічних і управлінських можливостях, зміни статусні й символічні.
Що може й повинна означати зміна еліт для країни? Зміни в мотивах, смислах і правилах організації свого життєвого простору. Еліти — дзеркало суспільних очікувань і водночас — суб’єкт їх реалізації, провідник суспільних змін. Якщо дзеркало тьмяніє, його міняють.
ТРОФЕЙНА ВЛАДА
Особливістю 12-річної епохи «пострадянського простору», що минає, було політичне панування старого радянського номенклатурного класу, який забезпечив первісне накопичення й легалізацію капіталу нових бізнес-еліт. Колишній патронат і «дах» змінилися наприкінці 90-х партнерством, і ось — новий період, період перерозподілу влади. Моргани і дрейки освоїли мундири державних мужів, і їхні легальні позиції в економіці дооформлюються посадами в урядах, партійними «брендами» й дипломатичними манерами поведінки. Їх цікавить не трофейна власність і ресурси, що дісталися майже задарма з радянської спадщини, а держава як інструмент володарювання. Гроші, помножені на владу, приносять панування над суспільством. А це панування — універсальний засіб для нарощування капіталів.
У цьому сенсі українські вибори — це унікальний синтез російської спадкоємності 90-х з її «семибоярщиною» та грузинської «оксамитової революції» з феноменальною кар’єрою Кахі Бендукідзе. Тому не варто очікувати несподіваних сценаріїв до осені, бо ці сценарії вже розгортаються сьогодні й зараз.
В основі сценарію — маніпулятивна стратегія великого українського капіталу, що підміняє завдання дрібнобуржуазної «мирної революції» з її гаслами свобод, прав людини та демократичних стандартів (дітище політичної кризи 2000— 2002 рр.) війною великих міжгрупових альянсів, що використовують за допомогою політтехнологій гасла дрібного буржуа як пропагандистський трюк.
Провідні групи капіталу розкололися на три нерівноціннi табори («партії»):
«Наступники», або «партія порядку» — «донецька», «дніпропетровська» і держадміністративна групи, які мають усю повноту влади і бажають лише переоформити своє право власності на державну владу. Політичний висуванець груп — Віктор Янукович, прем’єр першого коаліційного уряду. Альянс цих груп — приклад класичної об’єднаної «партії порядку» з її консервативною ідеологією «розвитку на основі стабільності».
«Реваншисти», або «партія реваншу» — ті, хто втратив колишній вплив, але зберігає позиції великих легалізованих економічних груп власників, які зробили ставку на політичну перемогу за рахунок протестних політтехнологій. Ставка на «кризового лідера» екс-прем’єра В. Ющенка перетворила їх на заручників конфлікту. Боротьба з олігархами — прапор, який були змушені підняти самі олігархи, будучи тимчасово віддалені зі сфери безпосереднього керування державою. «Партія реваншу» виглядає привабливіше в очах пересiчного виборця, оскільки об’єктивно змушена поводитися агресивно й популістськи, на межі електорального фолу.
Обидві ці «партії» вкрай політизовані, й їхні політпроекти стали інструментом у боротьбі за політичну владу. «Війна партій» стала й війною політичних коаліцій, якими займається стан професійних політиків-менеджерів, що підріс за роки кризи 2000—2002 рокiв. У протистоянні неоформленого альянсу провладних партій і нової коаліції «Сила народу» («Наша Україна» плюс Блок Тимошенко) полягає головна інтрига й сюжетна лінія виборчої кампанії, яку для різноманітності доповнять відірвані від контексту боротьби ліві (соціаліст Мороз, комуніст Симоненко) та група «весільних» кандидатів.
Немає сенсу аналізувати роль і участь у виборчій кампанії окремих політико-ідеологічних команд (соціалісти Н. Вітренко і О. Мороз, комуніст П. Симоненко), оскільки їхня місія була вичерпана ще на етапі політичної структуризації влади та політичного простору в 1993—1999 роках.
«Залучені спостерігачі» — «харків’яни», група «Приват», низка регіональних груп впливу і корпоративних структур. З цими учасниками все складніше. Вони займають вичікувальну позицію, усунувшись від активної політичної боротьби та «відкуповуючись» лише економічною й організаційною допомогою. Найімовірніше, їхні ставки на участь у новому «проекті влади» й оновленні еліт будуть зроблені за фактом виборів і пов’язані з майбутньою кампанією 2006 року з виборів до парламенту й органів місцевого самоврядування.
«Партія порядку» й «партія реваншу» зчепилися у відкритій політичній сутичці, у той час як «залучені спостерігачі» змушені обирати для себе менше зло, і, очевидно, зроблять свої ставки лише в останній момент, коли переможець буде очевидним.
Водночас ще одним учасником «зміни еліт» є величезний чиновницький апарат, «машина влади». Українська чиновницька система опинилася в наймі у панівної групи капіталу, «партії порядку». Прагнення вижити за будь-яку ціну перетворює її на цинічну й прагматичну силу, готову на будь-які альянси, що продовжують життя. Ця своєрідна «партія реставраторів» потрібна всім, бо є приводним пасом адміністративного ресурсу, що забезпечує бажану перемогу. І водночас — це серйозна перешкода на шляху зміни еліт, оскільки союз із нею можливий лише за умови гарантій кар’єрної та «помісної» недоторканності. Як використати ресурс «партії реставрації» й водночас забезпечити потрібні зміни — завдання із завдань, з яким зіткнулися провідні конкуренти. Адже обмін підтримки на збереження status guo — дуже нерівноцінна угода, здатна девальвувати перемогу вже через один календарний рік.
Саме тому українська кампанія «зміни еліт» відбувається у двох площинах — власне президентські вибори й політична реформа. Чинник часу, що пов’язує дату виборів із внесенням поправок до Конституції, — швидше технологічний елемент конкуренції, від якого залежить набір конкурентних переваг однієї зі сторін. Але в будь-якому разі вибори й реформа виконують одне загальне завдання — перерозподіл влади для великого капіталу, що виріс із «коротких штанців» і не бажає більше зважати на сервісну роль при державі. Політична реформа — той «золотий ключик», за допомогою якого капітал і його політменеджмент хочуть забезпечити собі легітимацію влади та можливість демонтувати неефективну, обтяжливу чиновницьку «партію реставраторів».
Будь-хто з переможців (кандидат і підтримуючі його групи великого капіталу) розраховує після перемоги перекроїти існуючу чиновницьку «партію» — у структурному та кадровому плані, зробити її ефективнішою для вирішення завдань подальшої капіталізації економіки, позбавити від дуже високої рентної плати за найм.
Нескінченних переговорів із регіональними адміністративними елітами та групами впливу у виконавчій вертикалі відбувається безліч, але — спорадично й вкрай локалізовано. Конкуренти роблять ставку на особистий страх кожного окремого чиновника, розраховуючи заручитися його тактичною прихильністю в обмін на сумнівні особисті гарантії подальшої кар’єри. Поки що тактика себе виправдовує (лише тому, що українське чиновництво — народ полохливий і нездатний до корпоративної консолідації), хоча на зорі кампанії привид «третього терміну» Леоніда Кучми міг реально зіграти на користь кристалізації інтересів «партії реставраторів», і перебіг подій міг бути абсолютно іншим.
Але у розгорненій боротьбі капіталу чинний Президент можеа перетворитися на «короля Ліра» по- українськи: бажаючи залишитися фігурою над сутичкою й одночасно — включеним рефері між усіма протиборчими сторонами, він ризикує вiдчути невдячнiсть деяких iз них.
ЗМІНА ЕЛІТ І «ЗМІННИКИ»
Виборча кампанія не виправдала очікувань, які з нею пов’язували. Зміна еліт відбувається буденно рутинно: замість концептуальної конкуренції — обміни ударами нижче пояса, замість нових смислів і цілей — пакети стандартизованих обіцянок. Капітал змушений пов’язувати свої надії з тими, хто опинився на політичному ринку в перших лавах і таким чином потрапив у «полон» до вже відомого політичного менеджменту (список кандидатів у президенти вражає «новизною»).
Боротьба за державний трофей обертається внутрішньокласовою бійкою, де в ролі командирів опинилися політики з минулого. Можливо, в цьому і полягає специфіка української «епохи змін». Але її тимчасовий, тактичний характер неминуче приводить до ще одного висновку: менеджери класової бійки не зможуть довго утримувати країну й капітал у перехідному стані.
Майбутній переможець президентської гонки, який візьме на себе відповідальність забезпечити успіх своєї частини розколотого класу, навряд чи буде здатен претендувати на роль лідера нового десятиріччя. Найімовірніше, на нього чекає невдячна роль перехідної фігури, під час правління якої капітал сам шукатиме способів подолання наслідків війни і формулюватиме смисли й завдання в національному, а не в становому масштабі.
Яка ціна такого вимушеного «переходу»? Передусім, слід врахувати нові загрози, що народжуються кон’юнктурою політичної війни, яка почалася, за владу. Політичні менеджери, які представляють протиборчі групи капіталу й отримали від них мандат довіри, сповідають своєрідний необільшовизм, в основі якого — переконаність, що лише одна «частина» може перемогти й має моральне право надалі розпоряджатися долею країни. Необільшовизм спричинив і високий рівень конспіративності поведінки політичних команд і численних передвиборних «штабів», закритість їхньої роботи, ставки на несподівані ходи заявлених кандидатів. Конспіративність при плануванні та проведенні виборчої кампанії дозволяє підтримувати напруження в бізнесовому й управлінському середовищі, виконує мобілізуючу функцію, містифікує самі вибори.
Водночас необільшовизм вже позначається й на умонастроях самих капіталістів, які дедалі більше почуваються робесп’єрами, але аж ніяк не савами морозовими — інвесторами української дрібнобуржуазної революції.
Ігноруючи необхідність концептуальної конкуренції, політичні менеджери застосовують найефективніші інструменти — технології конфлікту. Конфлікт як спосіб, інструмент і універсальний засіб досягнення потрібного результату потребує постійного дроблення об’єкта впливу й розтягнення його на частини. Суспільство, культура, конфесії, економіка та власність — усе береться в роботу конфліктних технологій. Понад те, дедалі більшої ролі набувають технології інспірування нових соціокультурних конфліктів. Захід і Схід, мовна проблема, «російський вплив» і територіальні проблеми, конфесійні конфлікти, демонізація суперників стають інструментарієм досягнення потрібного результату на виборах. Водночас ці конфлікти можуть стати не просто ситуативною подією, що дає швидкий електоральний ефект, а довгостроковим трендом (тенденцією, «хвилею»), яка житиме своїм життям та набуде внутрішньої логіки розвитку. Хто й коли про це думатиме і з цим працюватиме? Питання залишається відкритим, і навряд чи на нього буде отримана відповідь у листопаді 2004-го.
ГЛОБАЛІСТИКА ТА ПРОВІНЦІЙНІСТЬ
Зміна еліт в Україні є не лише внутрішньою, а й «зовнішньою» справою. Тривалий час над політиками й експертами тяжів стереотип —уявлення про те, що Україна є й буде «посередником» амбіцій глобального лідера США та його регіонального конкурента в Євразії — Росії. Євроатлантичний вибір і стратегічне партнерство з Росією, НАТО та ЄЕП, Білий дім і Кремль стали тим коридором, у межах якого формулювалися перспективи й можливості для влади та бізнесу.
Європа та європейський проект залишалися ритуалом, якого треба дотримуватись — без особливого сенсу й користі. І як могло бути інакше, якщо гроші заробляють у рамках «українсько-російського СП», а зберігають за океаном? Поняття «реверс» із терміну нескінченних нафтових дебатів перетворилося на якісну характеристику української геополітики й відповідної йому поведінки українських еліт. Тому Україну зразка 1991-2004 років погано знають і не дуже люблять в Європі. Така Україна справді малоцікава в європейському проекті.
Максимально можливий формат, запропонований елітою, що йде, — поєднання ЄЕП й НАТО — мабуть, межа її можливостей та ресурсів.
Разом із тим ця лінія поведінки вже призвела до концептуальної й геополітичної залежності України від іншого формату — конкуренції за Європу.
США прагнуть збереження максимально можливого контролю над Європою. Перетворення Євросоюзу на новий геополітичний і фінансовий полюс впливу неминуче веде до кризи американського глобального лідерства з усіма наслідками (крах гегемонії долара, згортання імперської зовнішньої політики в регіонах світу, розпад сателітарної системи). Посилення Євросоюзу як полюса за рахунок нових геополітичних ресурсів (а Україна — одна з таких) — вкрай небажаний варіант. Тому новий виток інтеграції до ЄС супроводжується й новими геополітичними акціями стримування —Балкани, Кавказ, Близький Схід. Продуктом стримування став і неофор млений проамериканський геополітичний проект «Нової Європи» — сателітарної групи країн ЦСЄ, яка, незважаючи на свої позиції в Євросоюзі, є прихильницею концепту євроатлантичної інтеграції.
Росія не в змозі конкурувати зі США. Але в її силах — шукати формулу стратегічного партнерства з ЄС, пропонуючи себе як силовий полюс в Євразії. І Україна в цьому контексті також є серйозним аргументом.
Саме тому Росію й США об’єднує один спільний інтерес — пасивна участь України в євроінтеграції. Лінія інтриги розгортається по осі участі або блокування участі України в проамериканському проекті «Нової Європи», який вперше виявив себе під час організації антиіракської коаліції.
США потрібна нова компрадорська еліта в Україні, здатна повноцінно працювати у форматі «Нової Європи».
Росія також формулює замовлення на українське компрадорство, оскільки їй потрібна еліта—партнер у великих торгах з ЄС, але — на російському боці. Тому — ідея колективної модернізації країн новоутвореного ЄЕП, синхронний рух до зближення з європейським Заходом, інфраструктурні проекти й активний культурний вплив на Україну.
У всіх цих контекстах внутрішній спор українських еліт про те, хто з них «святіший за Папу Римського», виглядає смішно й сумно одночасно. Ставлення до країни як до ресурсу для чужих геополітичних проектів переважає над спробами самостійно освоїти цей ресурс.
Представники нової еліти, які заявили вже про своє бажання взяти на себе відповідальність за державу, не готові до нових викликів, не читають їх і, здається, поки що навіть не намагаються цього навчитися. Нескінченна череда переговорів із дипломатами й політиками з Білого дому та Кремля щодо підтримки на виборах, умочання одне одного в компроматний бруд і маніпуляції суспільними очікуваннями стали трьома китами передвиборної підготовки всіх без винятку конкурентів за владу.
Провінційний акваріум — принизливий стан «елітарних змінників», хоч в якому б складі вони прийшли до перемоги в листопаді 2004-го.
AFTER TOMORROW
Українці вагітні українством і після десятиріччя метушні між історичним романтизмом дисидентства й технократичних спекуляцій новоявлених олігархів щиро радіють символічним успіхам братів Кличків, Андрія Шевченка (спортивний патріотизм), Руслани Лижичко («патріотизм символів»), інтуїтивно «за» амбіції Індустріального Союзу Донбасу в Європі (економічний патріотизм) і при цьому — демонструють несприйняття і тихий протест стосовно держави. Любов до країни і нелюбов до держави, «яка в ній оселилася» — особливість суспільних настроїв й очікувань. Українці очікують від виборів не стільки нових політиків, скільки нової політики, а від оновлення влади — не просто зміненої держави, а своєї, проукраїнської держави. Держави, зрозумілої в усіх розуміннях і контекстах — соціальному, культурному, міжнародному.
І в цьому сенсі українське суспільство формулює новий запит до оновлюваної правлячої еліти (бізнесової — в економіці, політичної — при владі, гуманітарної — у сфері «царини розуму») — запит на національний уряд. Хоч хто б і якими б методами забезпечив собі перемогу на президентських виборах, він буде змушений та зобов’язаний зважати на цей запит. Національний уряд у цьому разі — не Кабінет Міністрів і не чиновницький апарат, а уряд «у широкому розумінні», якісна характеристика влади, до якої входить законодавча, виконавча сфери, якість зовнішньої та внутрішньої політики, ідеологія держави як механізм політичної самоорганізації суспільства.
Компрадорство як позиція і як політика після виборів є цілком можливим, але це буде тимчасове явище, ресурс якого вичерпається в межах одного політико-економічного циклу (3—5 років). Українське компрадорство (чи то прозахідне, чи то проросійське) і є головною передумовою «застою по-українськи», який супроводжуватиметься концептуальною залежністю від зовнішніх стратегій і зовнішнього інформаційного потоку, і одночасно — формуванням нової лінії внутрішнього економічного й елітного розколу — патріотів і компрадорів, глобалістів і нових націоналістів.
Чи можна уникнути цього розколу, враховуючи високий рівень політичного напруження і, здається, вже непереборну політизацію груп, які представляють великий національний капітал?
Можна, але за однієї умови, причому умови не матеріальної, а швидше — ментальної, соціопсихологічної.
Виборча кампанія 2004 року створює для великого капіталу унікальні умови для осмислення й сприйняття як нового орієнтира визнання своєї відповідальності за національний проект. Колишні стереотипні заклики до соціальної відповідальності бізнесу зводилися до меркантильних економічних і соціальних вимог: справедливого розподілу прибутку, соціальної складової бізнес-стратегій та ін. Але реальний масштаб проблеми відповідальності національного капіталу не зводиться і не може зводитися лише до цього. Відповідальність капіталу за національний проект вимагає нової ролі, нової соціальної якості у поведінці економічних груп, реального набуття елітарності, що не зводиться лише до статусних й атрибутивних характеристик.
Перший крок може бути зроблений вже в рамках виборів 2004 року і зміни еліт, що вже почалася.
Капітал повинен і зобов’язаний передомовитися і на цій основі — сформулювати свої вимоги до майбутньої державної політики і найманого стану державних чиновників. Друге не менш важливе завдання — перегляд відносин зі збільшеним станом професійних політиків-менеджерів, які в цю «епоху змін» намагаються перехопити ініціативу — від управління політичними проектами до маніпуляції інтересами капіталу й управління державою. Зміна адміністративної номенклатури на номенклатуру політичну — гірший з варіантів зміни еліт, який може статися в Україні 2004 року. І є реальна загроза того, що довірення своєї долі політичному менеджменту в умовах «переходу» призведе до затвердження манипулятивної моделі самої держави, в якій на зміну збанкрутілій чиновницькій посередницькій еліті «реставраторів» прийде еліта політичної номенклатури, що утримує в одних руках і контроль над партійними проектами, і над самої державною владою.
Консолідоване «замовлення» капіталу на склад і поведінку майбутньої влади, кореспонденція цього замовлення із суспільними очікуваннями — можлива формула зміни конфліктного сценарію «війни за трофейну владу». Влада повинна об’єднувати, а не розводити, консолідувати, а не дробити, відповідати, а не командувати. Така влада потрібна суспільству й національному капіталу. Така влада відповідає смислу й контексту проекту під назвою «національний уряд».
