А в решті — прірва. Що прикро. Коли американці дивляться на нас, як на слов'янський Уругвай — це якось можна пояснити з урахуванням їхнього, американського, центропупізму, неписьменності з європейської точки зору і економічно обгрунтованого відчуття себе вінцем людства, чиєю реакцією на власні, американські, помилки можна просто знехтувати. А тут — свої, вчорашні брати по табору, котрі сьорбали ту ж баланду за колючим дротом — і на тобі!
Польща разом з її інтеграцією цікавить мене так само, як я її — ввічливо, але не глибоко. Мене набагато більше цікавить її ставлення до України, до проблем «держави в центрі Європи», яка тяжіє до азіатських цінностей, до майбутнього країни «багатовекторного» напрямку, яка в результаті стоїть на місці, все більше грузнучи у своєму «світлому» минулому. І коли якийсь політик у Польщі говорить «але ж Кучма такий прозахідний» — я розумію, що «вони» нічого не знають про «нас», і знати не хочуть, і мало їх хвилює, що буде у сусідів внаслідок «прозахідного» курсу Президента, який реально привів країну до можливої перемоги проросійських, просоюзних сил. І коли в незалежній, до того ж елітарній польській пресі з поблажливим скепсисом відгукуються про Україну та її лідера, але при цьому натякають на відсутність вибору, згадавши «твердолобого Мороза» і «генерала Марчука» — з характеристикою «колишній шеф українського КДБ», причому в одному ряду з Вітренко — «Лепеном у спідниці», то стає зрозуміло, чому президент Квасьневський так клопотав на саміті НАТО в Вашингтоні, підтримуючи Кучму, котрий вимагав від Заходу фінансової допомоги «на збереження демократії та реформаторського шляху». «Батька української демократії» тепер поплескують по плечу не тільки росіяни, а всі, хто попало, включаючи «друга Арафата», і тому можна напередодні львівської зустрічі виставити з Польщі 200 українців, як бомжів без роду, без племені, національна гідність лідера — якщо немає, так і суду немає, а польський колега — тепер «натовський член», а наша справа «впав—віджався», на видиху щось про «збереження демократії» та «європейський вибір»...
Ні, звісно, поляки на всіх політичних рівнях говорять нам про любов і дружбу, погоджуючись і з Пілсудським, і з Бжезінським — без незалежної України не буде незалежної Польщі — але якщо сильно давити з розпитуваннями і прогнозами щодо подальшої долі України, у якої по запущеному нині сценарію всього два шляхи — або тоталітаризм Кучми, або «червона» диктатура, відповідь буде цікава: «А ми, мовляв, 12 березня вступили в Північноатлантичний альянс, ми сидимо спокійно». «А які тілорухи Росії можуть викликати необхідність Польщі шукати адекватні заходи?» «А ми 12 числа...». «Але ж помиляючись щодо ситуації в Україні, ви ризикуєте...» «А ми...». Коротше, «Волобуєв, ось вам НАТО!»
Поляків хвилює, звісно, що коли Україна не «підтягнеться», то, після вступу Польщі в ЄС, режим на кордоні доведеться різко посилювати, чого їм дуже не хотілося б не стільки з дружніх, скільки з економічних міркувань — оборот прикордонної торгівлі становить $2 млрд. Але, зрештою, коли є мета, засоби її досягнення проявляться обов'язково. І під щирі жалі про небажання переділу кордонів у Європі, сусіди помахають нам ручкою крізь нову стіну. І зроблять це дуже по-польськи. Одна пані в трамваї говорить іншій: «Пані не прибере кошик? Я хочу пройти». Та відповідає: «Нехай пані проходить, кошик їй не заважає». Перша: «Але пані бачить, я не можу пройти». Друга: «Якщо пані корова, то чим я їй можу допомогти?»
«Вам ніхто не допоможе, якщо ви самі не будете ворушитися», — це другий референ, після першого, котрий звучав на всіх зустрічах: у Польщі немає політичних сил, які боролися б проти вступу до НАТО та Євросоюзу. До цього треба додати те, що не обговорювалося: в Польщі є довіра народу до свого керівництва, бо економіка країни стоїть на ногах, а не лежить на боці. І тому загалом курс держави не піддається людьми сумніву. «Газета виборча» опублікувала дані соцдослідження: кому віддали б перевагу поляки, якби вибори президента відбулися вже зараз? Президент Квасьневський серед десятку можливих кандидатів не просто лідирує, а зашкалює за 70%. І все зрозуміло, і не треба винаходити мерзотні аргументи типу: «У перший термін Президент Кучма помилявся, а тепер він знає, що робити, до того ж у другу каденцію його не мучитиме думка, як переобратися знову, і він діятиме на благо країни, а не боротися за владу...».
Дивно якось, незрозуміло і прикро: хоч куди глянь у цивілізованому світі, не побачиш лідера держави на підпорах, скрізь особистості, яких не запідозриш у відсутності власних думок і в постійній готовності щось ляпнути, не санкціоноване радниками... Навіть дивно, приїхавши з України, слухати 20-хвилинний монолог заступника міністра закордонних справ Польщі про зовнішньополітичні кроки республіки і жодного разу не почути «за вказівкою нашого президента», «за ініціативи нашого президента», «за дорученням нашого президента»... Пан Анджей Ананіч виявився людиною не без гумору і з розумінням відповів: «Якщо пані наполягає, я можу сказати, що президент поділяє всі наші дії. Але взагалі-то я член кабінету міністрів, а не канцелярії президента». Матка боска, переживаючи захоплення тубільця, тільки і скажеш собі: «Ні, не Європа ми... Навіть якщо в новій концепції НАТО аршинними літерами записати, який ми важливий чинник європейської безпеки...».
Міністр національної оборони Польщі, рядовий запасу Януш Онишкевич, на відміну від багатьох політиків, без якогось дипломатичного па повідомив: «Ніхто не знає, як буде розвиватися ситуація в Росії, бо вона сама не знає. Ми сподіваємося, що це буде демократичний шлях, але упевненості немає. І тому вступ у НАТО, як елемент загального захисту — для нас важливий».
Як важливе і «знання Україною мотивів наших дій». Мотив, звісно, якраз для України, але оскільки вона «стратегічний партнер» — цікаво було дізнатися, що вкладають у Польщі в це поняття? Виявилося, що й у цього співрозмовника все з гумором гаразд: «Визначенням «стратегічні партнери» іноді зловживають. Ми могли б сказати, що острови Фіджі — наш стратегічний партнер. Але кожний добре знає: що буде з островами Фіджі — особливого значення для нас не має. Але те, що буде з Україною — має велике значення. Тому це не комплімент Україні, а визнання її дійсного геополітичного місця і значення».
Ну, а в іншому — все можна пояснити і на будь-яку перспективу: «Польща хотіла вступити до НАТО з тих причин, через які члени альянсу не хочуть з нього виходити».
Звичайно, у Польщі розуміють, що рішення про прийняття її до Північноатлантичного союзу — це політичне рішення США. З Європейським союзом — все набагато складніше, бо це інший, вищий рівень життєдіяльності держави загалом і її органів, зокрема. Часу до 2003 р. — запланованого терміну вступу — ще досить, і поляки кажуть нам: треба, щоб Україна щонайшвидше стала асоційованим членом, ми не хочемо залізної завіси на Бузі, ми не хочемо, щоб Польща стала фронтовою державою, ми не хочемо відгороджуватися від вас... «Хцеш, не хцеш — мусиш».
Ніхто до кінця не усвідомлює небезпеку того, що зовнішні ознаки демократії не є сенсом, суттю життя України. І нікого це, за великим рахунком, не цікавить. Якщо у світі існує припущення, що «Кучма — прозахідний демократ і реформатор» — то країні залишилося недовго мучитися. Саме це, окрім повної забидленості народу, у якого сьогодні до всіх проблем додалося ще і добування в чергах дешевого цукру, дає можливість нинішньому Президенту, а ще більше — його оточенню, — викрутити руки всій Україні але здобути перемогу «демократа» над «червоною загрозою». Ну, хто б там, у тій Польщі, міг повірити, що сьогодні в головному штабі Кучми вже поставлено завдання — не допустити реєстрації кандидатів Мороза і Марчука — як небезпеки для Президента «зліва» і «справа»? Задля цієї мети сценаристи йдуть на те, щоб пожертвувати планованою раніше демонстрацією «всенародної підтримки» через збирання для Кучми 5— 7 млн. підписів. Тепер кандидатам суворо встановлено підписних листів на 1 млн. 200 тис. підписів, і у Марчука, і Мороза мають 200 тис. з невеликим забракувати.
Чи може комусь хоч у Польщі, хоч у ЄС, хоч у НАТО бути зрозуміло, що вибори — це бізнес, а не демократична демонстрація любові? Але якщо не розмінюватися на окремості і навіть на дрібниці (типу звітності для «гаранта»: один підпис — одна грн., хоч навіть новобранець розуміє, що «на війні набоїв не рахують»), тобто серйозніші «бізнесові проекти», суть яких зводиться до того, що «притоплений» у «всенародному почутті» Президент може просто не помітити, що улюблене його прислів'я «Злодій кричить: тримайте злодія!» раптом виявляється чудовим епіграфом до застерігаючого волковського попередження спікера Ткаченка щодо наслідків його висунення. Суворо покартавши Олександра Миколайовича, Олександр Михайлович отримав у відповідь «Хто ви такий?», що, можливо, лише підтвердило: «милі посваряться — краще помиряться». І коли пан Волков йде до спостережної ради банку «Україна», що обслуговує аграрне лобі, то це зовсім не обов'язково означає «контроль за Ткаченком». Так само, як в питанні «глиноземки», що туго провертається в ВР, «підконтрольними багнетами», що мають неконфліктний перетин інтересів, опинилися саме люди Волкова й Ткаченка... Мало дивного в тому, що такі масштабні особистості тяжіють одна до одної... Дивно, якщо комусь може здатися, що такий хлібних справ майстер, як «не перший, але й не другий», завжди готує тісто за одним рецептом. Інформджерела стверджують, що дріжджі закладено, як мінімум, у два цебра, одне з яких — «червоне», а в іншому можливо місити в 4 руки з Морозом... Хоча команда (котра?) Кучми, в разі висунення спікера, переконуватиме його в тому, що це добре, як черговий чинник розмивання лівого електорату, це може виявитися «добре» за інших міркувань: вихід Ткаченка на арену — це могутнє зниження можливостей фальсифікації, перерозподіл фінансових потоків і загалом — виникнення ситуації, коли «дурні залишилися дурнями, а журавель у небо полетів». До речі, щодо польотів. Доля «прогресистки» Вітренко залежить, мабуть, від того, чи вдасться штабам Кучми «завалити» на першій стадії Мороза й Марчука. Якщо так, то нашій «конотопській відьмі» доведеться сідати на мітлу й повертатися додому. А якщо ні, то її реактивний засіб пересування дозаправлять у АП ще на одне заходження — для килимового бомбометання по всьому живому, що ще стоїть на шляху Кучми до трону...
«Скажіть, а Наталiю Вітренко влада спеціально підіймає?» — це запитання в Польщі зовсім не від політика, а, скажемо так, від технічного співробітника викликало до нього велику повагу. А так — «прозахідний Кучма» для них, для нас — ігрища Банкової. Та буде всім своє — і нам, і їм.
Професор Єжи Осятинський, депутат Сейму, економіст, який з 95 року регулярно буває в Києві за темою, що просто формулюється «як Польща може допомогти Україні», гранично відвертий: «У вас дуже сильна корупція... Як можна керувати країною в такій системі, де є уряд, парламент — і адміністрація Президента?.. У вас тіньова економіка — понад 50%. Пустовойтенко на мене образився, але це ж так!.. Мінфін дуже слабкий... Якась шизофренія в Україні: ось закон, а ось життя... Ви хочете, щоб вас взяли на руки й донесли, ви хочете, щоб вас Захід перекупив, а то ви підете до Росії. Хочете йти — ідіть! Нам потрібна вільна, незалежна Україна, але замість неї ми нічого не зробимо... Я часто говорю це, але виходить, як в стіну головою, а вони всі погоджуються, але кажуть: у нас інший менталітет...»
Всі розсміялися. Але хотілося плакати.
«День» дякує фондові «Демократичні ініціативи» (Україна) й фонду ім. Стефана Баторія (Польща) за блискучу організацію поїздки.
