ЧАСТИНА 2
Отже, читачу, дозволь коротко нагадати основні твердження попередньої частини.
1. СРСР ніколи б не вистояв у Другій світовій війні без величезної допомоги Америки.
2. Величезні людські втрати Радянського Союзу — результат не лише бойових дій у війні з Німеччиною, але й прямого знищення власного народу державною машиною СРСР.
3. Неоціненний вклад США в перемогу і значна допомога незалежній Україні в наші дні — гідно не оцінені деякими моїми співгромадянами.
А тепер — до післявоєнних років.
Нещодавно західний світ відзначав 50-річчя Плану Маршалла, економічної реформи з відновлення післявоєнної Європи, яка перебувала в розгубленості і руїнах. 1947 року в чотирнадцятихвилинному виступі в Гарварді бригадний генерал Дж. К. Маршалл, яким рухало, за його словами, почуття громадянської відповідальності, виклав свій величезний план. Спочатку, як мені здається, американці не були в захопленні: кому хочеться віддавати свої гроші. Але потім, тугіше затягнувши пояси, оскільки ця ж реформа проводилася і в їхній країні, включилися до глобального процесу. Конгрес підтвердив значущість Плану Маршалла. США поставили до Європи допомогу в розмірі 3 % свого валового прибутку — мільярди доларів.
Допомога була надана 17 країнам (і переможцям, і переможеним). Зрозуміло, що європейці не забули благодіяння. Сталін, як ми знаємо, від запропонованого Плану та великодушної допомоги відмовився. Результати нам також відомі: у СРСР у той, повоєнний, період голодувало 100 мільйонів людей — оприлюднено листи до армії з сіл про голод, про втечу в міста і подібне. («Радіо «Свобода»).
Люди мого покоління, ймовірно, пам’ятають карикатури в «Правді» на Маршалла, Черчилля. І я пам’ятаю.
А тепер — до наших днів.
Як уже згадано вище, кошти, які надаються США Україні, величезні. Це — й урядові гранти, і допомога громадським організаціям і подібне. Список такий великий, що повинен стати темою окремої розмови.
Вельми сподіваюся, що газета «День» звернеться до працівників МЗС і опублікує хоча б дещо з наразі маловідомої інформації.
Декілька років тому великий філантроп Сорос закрив усі свої фонди в Росії. Природно, Москва почала антисоросівську кампанію. І тут же, у нас, в одній із газет, хтось догідливо пробелькотів щось в унісон політичним іграм чужої держави.
Після цієї публікації декілька вельми поважних академіків стривожено звернулися до президента Л. Кучми з такого приводу: якщо Сорос відкличе гранти, що виділяються ним для наших учених, то значна частина дослідних робіт в Україні застопориться (епізод, розказаний мені особисто одним із шанованих академіків). Судячи з усього, президент прислухався, оскільки, наскільки я пам’ятаю, більше якихось антисоросівських випадів у ЗМІ не було.
Знаю особисто декількох молодих українських учених, успішну наукову долю яких визначили американські гранти. Не маю сумніву в тому, що вони вдячні далекій Америці. Могла б навести силу-силенну подібних прикладів. (Лише один приклад: відповідно до проекту «ТАССІС» виділено 1.5 млн. євро в підтримку дитячих програм.) Але, як кажуть, — очевидне применшують докази.
Декілька років тому під час чергової антиамериканської істерії в Росії ( на мій погляд, щоб відволікти народонаселення від насущних невирішених проблем, Росія, як і колись більшовики, перебуває, на жаль, у вічному пошуку ворогів) читаю про те, що саме в цей період США надали Росії мільйонну гуманітарну допомогу. Приголомшуюче! Нехай не убожітиме рука того, хто бере.
Не втручатимемося в справи іншої країни.
Але чому деякі українські діячі намагаються підштовхнути політику моєї країни в фарватер політики чужої держави? (До того ж, не завжди доброзичливо налаштованої до України — але це знов-таки окрема тема.)
Не раз чую, як дехто з депутатів, підігріваючи недобрі почуття до Америки, безперервно твердить «Ірак — Ірак». Їхніх криків ніхто в США не чує: там сам народ виходить на протестні маніфестації, переобирає парламент і примушує прислухатися до громадської думки. Вороняче каркання наших політиків розраховане на нас із вами.
Нагадаю ще дещо. Це ми покірно, рабськи мовчали, коли наших синів гнали на забій до Афганістану. Американці ж під час війни у В’єтнамі протестували, спалювали картки призову і йшли до в’язниці й подібне.
І я не вірю, ну, не вірю докучливим крикунам-політиканам, що їх дійсно хвилює Ірак. Не хвилює їх і Україна: таке враження, що вони комусь відпрацьовують, а заодно і заробляють.
Задумайтеся і ви: якщо хтось, блудливо замовчуючи про вклад США до економіки і до демократичних інституцій України, повторює, наприклад, «Ірак» — нехай це викличе у вас підозру.
І взагалі, пам’ятаймо: чужі вади — не наші достоїнства.
І коли комуністи так кваплять із проведенням референдуму з приводу НАТО і нав’язують українцям різного роду безглузді дискусії то, на мій погляд, це для того, щоб ми з вами не встигли дізнатися всю правду і про допомогу США, і про НАТО. І, мабуть, для того, щоб, гальмуючи роботу парламенту, не дати можливості впроваджувати необхідні нам із вами реформи.
Інакше, навіщо такий поспіх? Шлях до НАТО, як і до ЄС, — не простий із багатьох причин. Назву хоча б одну з безлічі — відкритий, невпоряджений багатокілометровий східний кордон.
До речі, ще про НАТО. Знакова фігура сучасності Маргарет Тетчер не посоромилася заявити, що Велика Британія не може забезпечити своєї безпеки без Сполучених Штатів Америки. Лідери європейських держав (при всіх тих розбіжностях, що існують зі США) також декларують, що без Атлантики ( звідси й назва — «Організація Північноатлантичного договору», або Північноатлантичний альянс) , тобто Америки, не можуть гарантувати своєї безпеки.
Могутня багата Європа — не може, а ми, пробачте, «голозаді», але, зрозуміло, найрозумніші — можемо.
У європейських країн — стійке усвідомлення потреби триматися разом із Америкою. Та й чи можна уявити ЮНЕСКО чи ООН, або НАТО без США та їхнього вагомого грошового внеску? (До того ж армія США — армія ХХI сторіччя.)
Я не прошу беззастережно довіритися фактам, викладеним тут не істориком і не політичним діячем. Але сподіваюся бути почутою. Захотіти почути — значить задуматися.
Я не хочу, аби мої одноплемінники, як барани на мотузку, «велися» слідом за істеричною пропагандою персон типу Вітренко чи Жириновського, які на пару виливають на нас селеві потоки в’язкого бруду.
Ми повинні розлучитися назавжди з печерною совковою ментальністю — не можна орієнтуватися на масову свідомість, яка готова кричати нацьковуюче «Ату!».
Править меншина, більшість не може правити, до того ж — ця сама більшість аж ніяк не завжди має рацію: більшість — це пристрасті за Гітлером, за Сталіним; більшість грабувала церкви, палила книгозбірні в маєтках, самі маєтки і подібне. Більшості можна нав’язувати хибні стереотипи про «ворожу» Америку, а простіше — вішати локшину на вуха. Ми хочемо бути такою більшістю?
Як на мене, мисляча більшість у демократичній державі повинна впливати на правлячу меншину.
Засвоєна ідеологема (стереотипи) важко долаються. Красномовний приклад — уже ломить зуби від осточортілого аргументу, який нібито підтверджує значущість Сталіна: «Сам Черчилль вставав, коли входив Сталін!». Навіть персона з інтелектом мідії, напружившися і включивши здоровий глузд, зміркує: якщо сидить прем’єр однієї країни, а входить прем’єр іншої країни (навіть крихітної) — чи могло б статися так, щоб той, хто сидить, не встав би йому назустріч!!! Якесь тихе божевілля в умах...
Коли ламаються міфи — що ж залишається людям? Тоді в ім’я чого жили вони та вмирали їхні близькі?
На пострадянському просторі важко відтворювати історію — такий висновок сучасного німецького вченого з Інституту історії. Але для того вона й історія, щоб знати правду.
Знання вимагає зусиль і трудів, але це перший крок до свободи. А всяка свобода — починається з внутрішньої. Перемога — це перемога над самим собою.
Не так давно було оголошено Рік України в Росії. Ніхто з моїх московських друзів і не помітив цього. Щоправда, ми помітили: вандалізм в Українському домі, що на Малому Арбаті, вилучення архівних підшивок газет із української книгозбірні, події на Говерлі й подібне. Особисто я так і не знаю, чим це все закінчилося. Якщо не помиляюся, з боку України було щось невиразне.
Звертаюся до Президента Ющенка з пропозицією оголосити 2009 рік — Роком США в Україні, але не формальним. Хотілося б, щоб українцям нагадали про велику американську культуру, яка справила чималий вплив на культуру Європи. Про велику літературу Фолкнера, Стейнбека, Селленджера, Гемінгвея, Чивера, Кізі, Олбі та Саймона. Велику радість доставили б концерти прекрасних американських музикантів, покази оскароносних фільмів, вернісажі американських митців, причому не лише в столиці, а бажано — в різних містах України. Зрозуміло, що це не дешево, але, як кажуть, «закордон нам допоможе».
Велика Америка явила світові стільки зразків благородства!
Пригадаймо, як багато хто знайшов притулок і порятунок у США як у роки війни, так і в наші дні: біженці з неблагополучних країн, правозахисники з тоталітарних держав, учені, інакомислячі, українці з ОУН і УПА, євреї. І список цей можна продовжувати і продовжувати.
Америка — країна, де добродійність вросла в культуру нації.
Вважаю, нам, українцям, є чого повчитися у великого народу дійсно великої держави.
І я, громадянка України, не уповноважена ніким, хіба що пам’яттю та совістю, ще раз привселюдно хочу висловити свою глибоку подяку і вдячність американському народові.
