Певна дистанція в часі або просторі — умова осягнення суті процесів і подій. Справді значне бачиться, як правило, лише на відстані. Але частина українських інтелектуалів, знаючи про існування цієї закономірності, все ж таки прагне протидіяти сумнозвісній українській рисі — не встигати, запізнюватись в аналізі визначальних подій, — отож, спростувати таким чином хибний стереотип про кволість та необов’язковість українця. Чудовим свідченням того, що ці прагнення є доволі плідними та результативними, є вихід у світ праці публіциста, політолога, письменника, есеїста Миколи Рябчука «Улюблений пістолет пані Сімпсон. Хроніка помаранчевої поразки», випущеної видавництвом «КІС». Презентація книги відбулась 15 червня у київській книгарні «Є».
Пан Рябчук, чиє ім’я добре відоме вітчизняним шанувальникам красного письменства та гострого публіцистичного слова, почав свій виступ із пояснення дещо «химерної» назви свого твору. Пані Сімпсон — це відома трагікомічна героїня однойменного американського серіалу, вельми популярного за океаном та в Європі. В одному з фрагментів цього фільму герой оповіді вирішив зарадити всім проблемам за допомогою... пістолета (отакий «універсальний» засіб рятування!), проте проблем тільки побільшало. Дружина цього героя, місіс Марш Сімпсон, спочатку невідступно просить чоловіка викинути небезпечну вогнепальну зброю геть (і отримує відповідь: «Я не можу, шкода»), а потім теж відчуває «повагу» й «жаль» до пістолета; зрештою, справа закінчилася просто тим, що пані Сімпсон поклала улюблену «іграшку» в торбинку і стала носити її з собою, так і не наважившись викинути цю небезпечну річ. Саме так вчинила, пояснив свою думку Микола Рябчук, переможна «помаранчева команда» — вона не пішла на життєво необхідні для країни інституційні зміни, залишила стару суспільну спадщину — і в цьому одна з основних причин поразки цієї команди. Принаймні, так вважає автор.
Пан Рябчук підкреслив, що прагнув уникати у своїй праці «чистої» пропаганди, заполітизованих, суто декларативних висновків. Натомість ставив за мету не відступати від принципів логічного мислення, дисципліни аналізу та впорядкованої структури викладу, притаманної точним наукам (може, дається взнаки «політехнічна» освіта, пожартував автор). А взагалі тема книги більше ніж серйозна: чому не виправдала (поки що, принаймні) тих колосальних надій, що на неї покладались, помаранчева революція, в чому корені її поразки? Додамо від себе, що сам Микола Рябчук відповідає на це достатньо переконливо: були відсутні засадничі, інституційні зміни в суспільстві. Але тоді виникає наступне запитання: а що ж це за «революція» без таких змін (принаймні, історії такі «революції» невідомі)? І чи не поквапились політики й журналісти проголосити події листопада — грудня 2004 року революцією?
Відомий політолог Олексій Гарань високо оцінив книгу, відзначивши, що Микола Рябчук проводить «страшенно велику роботу», котрій можна лише позаздрити, хоч і не все в книзі можна сприймати однозначно, проте це є швидше плюсом. Ми, підкреслив пан Гарань, всупереч поширеній думці, незалежність справді вистраждали (вона не «впала з неба»!), проте не забуваймо, що все ж за неї боролася меншість, а вже потім наша державність стала сприйматись як даність. Що ж до «європейського вибору» України, то слід чесно визнати: причиною проблем тут є великою мірою й те, що ідея «європейськості», на думку пана Гараня, не захопила все суспільство, Україна, по суті, є зараз поєднанням, конгломератом одразу декількох культур: є європейська культура, є чистої води «совєцька» культура, а є ще культура «великої Хоружівки»...
Праця Миколи Рябчука з такою незвичною назвою «Улюблений пістолет пані Сімпсон», перш за все, розрахована не на те, аби зайвий раз інтригувати читача, а на спільний з ним, читачем, пошук істини. Це заслуговує на належну увагу кожного, кого хвилює майбутнє України.
