Головне для українського політика — правильні відповіді на складні внутрішньоукраїнські «тести». Саме так формується та стає очевидною якісна альтернатива, належність до якої, щоправда, треба постійно доводити та обстоювати.
«Один із рецептів нашої педагогіки — зустрічі з особистостями», —зауважила Лариса Івшина, відрекомендовуючи учасникам Літньої школи журналістики «Дня» Арсенія Яценюка. Із лідером політичної партії «Фронт Змін» журналісти-початківці говорили про експансію «Русского мира», гучні судові процеси, спадковість української влади та відзначення 20-річчя української незалежності.
Лариса ІВШИНА: — Уже дев’ять років ми підтримуємо власну ідею, що треба давати шанс молоді, яка необов’язково вчиться журналістиці (незважаючи на різні професії, матиме стосунок до журналістики або просто писатиме), але має громадський і громадянський темперамент. Час показав, що це правильний шлях: не дивлячись на спеціалізовану освіту, треба мати уявлення про практичну журналістику, найперше — про якісну пресу, чого нам найбільше не вистачає в країні. Один із рецептів нашої педагогіки — зустрічі з особистостями. Викладачами в Літній школі були прогресивні й активні люди...
Арсеній ЯЦЕНЮК: — Зазвичай влітку люди відпочивають, тому те, що ми працюємо, — це вже знаково, це відрізняє нас від інших.
Коротко прокоментую свою доволі цікаву політичну кар’єру. Я народився в місті Чернівці, нещодавно мені виповнилося 37 років, закінчив юридичний факультет Чернівецького національного університету. Завжди знав, що рано чи пізно буду займатися політичною діяльністю. У 2000 році пішов із бізнесу — працював у найбільшому українському банку «Аваль», мав приватну юридичну практику. З 2001 року — на державній службі. У мене була динамічна кар’єра державного чиновника — до відставки з посади голови Верховної Ради України у 2008-му. Після цього розпочалась політична кар’єра.
Сьогоднішню нашу розмову хотів би побудувати у вигляді діалогу. Я багато чим хотів би поділитися з вами, а взамін — отримати вашу реакцію. Я хочу, щоб ви розповіли про свій внутрішній світ, про те, що вас турбує, яким ви бачите розвиток нашої країни. Потім я цим обов’язково скористаюся.
Людмила МОРОЗ, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара: — Я переймаюся станом сучасної української освіти, вважаю, що перш за все треба звертати увагу на цю проблему. А тепер про актуальне: цими днями до України прибув патріарх Московський і всієї Русі Кирило. Перше, що він зробив, — відвідав Президента Віктора Януковича в Криму. Як ви вважаєте, чи не є це сигналом про політичний, а не пасторський (християнський) характер його візиту? Також хочеться додати, що раніше візити патріарха транслював телеканал «Інтер», а зараз це робить Перший Національний.
А. Я.: — Почнемо з питання освіти. Що, з моєї точки зору, треба реформувати у системі освіти? По-перше, в Україні немає вишу, який би знаходився у списку 1000 світових ВНЗ. По-друге, відсутній зв’язок між спеціальностями і ринком праці. Тобто, ми випускаємо спеціалістів, які не мають де працювати, з іншого боку — не виховуємо тих, хто потрібні для сучасного стану економіки. Це рудименти радянських часів. У новому динамічному світі, коли з’являються нові наукові галузі, дисципліни, робочі місця, новий світ, ми знаходимося у форматі спеціальностей, які існували 20—30 років тому.
Далі — це студентське самоврядування і самоврядування університетів. Нинішня роль і місія Міністерства освіти і науки — це також залишки радянської системи. Що таке Міноствіти? Це тримання кожного ректора за «одне місце», щоб впливати на держзамовлення, щоб писати йому науково-методичні плани, підручники. Тільки той університет, який може сам думати, може чогось досягти. Це стосується і окремої людини.
Що стосується частих візитів патріарха Московського Кирила в Україну. Важко заперечити право українських вірян зустрічатися зі своїм пастирем. На жаль, владика Кирило, особливо під час перших візитів в Україну більше говорив про геополітику, ніж про Ісуса Христа. Поза сумнівом, існує відчутна дистанція між політичними доктринами, що формулюються Московською патріархією і настановами вірних та духовенства Української православної церкви Московського патріархату — громадянами України. І цим людям, очевидно, не затишно в «Русском мире», який ефективніше за Кремль, треба визнати, проповідує українцям патріарх. Втім, більше за ці проповіді мене непокоїть позиція президента Януковича, який піддає ревізії принцип рівності Церков перед законом. У країні, де кожна з них в якомусь регіоні є меншиною, це просто небезпечно. Що справді тут дає надію — то це духовна традиція Києва як Другого Єрусалиму, яка вже довела свою здатність зупиняти поширення конфліктів на релігійному ѓрунті.
Христина ГІРСЬКА, Львівський національний університет імені Івана Франка: — Європа знаходиться у досить хиткому становищі, США зайняті своїми проблемами (їм не до нас), із Росією все зрозуміло. То де ж все-таки Україні шукати «острівці стабільності»?
А. Я.: — Ми — країна з європейськими цінностями, тому абсолютно зрозуміло, що Україна має інтегрувати в ЄС. Як би важко нам не було, цей шлях невідворотний, незважаючи на всі проблеми самій Європи. Мова йде про цілий блок цінностей, які є в ЄС: стандарти освіти, медицини, низька корупція, низький рівень злочинності, повага до прав людини...
Х. Г.: — Але Європа мало не вручила премію «Квадрига» Володимиру Путіну. Можливо, коли ми потрапимо до Європи, там уже буде Росія?
А. Я.: Але ж все таки премію не вручили. До того ж, це не Європа вручала. «Квадрига» — це напівприватна структура. Росія ніколи не стане членом Євросоюзу, а ЄС ніколи не стане членом СНД. Знаєте чому? Це два різних світи. Як ніч і день, чорне і біле, добро і зло. Звичайно світ повинен якось співіснувати, але ще ніхто не дав відповіді на питання: як це має бути? Адже чим більше світ розвивається, тим гіршим він стає: більше воєн, проблем, захворювань. Україна має визначатися з ким вона. Не можна їхати в Брюссель і розповідати, що ми постійно будемо в тісному союзі з Росією. Так не буває. Росіянам треба відверто сказати: «Ви наші сусіди, партнери, але ми прагнемо до зовсім іншого геополітичного утворення».
Катерина ЛИХОГЛЯД, Київський національний університет імені Т. Шевченка: — Богдан Гаврилишин зазначає, що в Україні й досі існує явище «отаманщини», тобто неспроможність можновладців об’єднатися через прагнення багатьох бути лідером. Думаю, ситуація вам знайома. Чи вистачить опозиції волі й сил для об’єднання?
А. Я: — Кожен політичний табір висловлює свої особисті інтереси, так само поділене і суспільство. Але є один об’єднавчий спектр — це українська державність. Поки що в історії України не було випадків об’єднання влади з опозицією навколо ключової цінності. Населення стає громадянами тільки тоді, коли воно має свою державу. А політики стають державними діячами тоді, коли існування держави вже ніхто не ставить під сумнів.
Чи є сьогодні можливість об’єднання опозиції з владою в Україні? Я скажу, що це поки не видається реальним. Тому що існує величезна розбіжність в розумінні стратегій розвитку України. Але потрібно показувати нову якість політики. Узяти, наприклад, протистояння з політичними опонентами. У моєму випадку я назвав би їх політичними ворогами. Сьогоднішня влада є ворогом не лише опозиції, але й усієї держави. І щоб протиставити їм серйозну силу, виникає питання об’єднання зусиль опозиції. Співпраця має бути, але навряд чи Україні потрібна єдина опозиційна партія. Наша політична сила неодноразово виступала проти політичних репресій в Україні, найяскравішим прикладом чого є справа Тимошенко. Я захищаю не екс-прем’єра, насамперед я стаю на захист інституту опозиції.
Об’єднання не означає просту домовленість лідерів. Визначальною є думка людей. Якщо громадяни дають зрозуміти, що якомусь політику вони довіряють більше, спрацьовує політичний магніт, коли навколо лідера починають згуртовуватися інші політики. Так було за Ющенка, за Тимошенко, за Януковича, так буде і за наступного президента. Потрібно розуміти, що цей процес природний, коли один політик сходить із політичної сцени, а на його місці з’являється інший.
Майбутню співпрацю в наступному парламенті опозиція має задекларувати ще до початку виборчої кампанії. Ось це буде справжнє об’єднання! Хто з ким буде дружити після парламентських перегонів 2012 року? Хто з ким формуватиме більшість? Моя мета полягає в тому, щоб у 2012 році у Верховній Раді українська опозиція отримала більшість. І щоб ця більшість була не підконтрольна Януковичу. Так само, як після останніх виборів у США республіканці «взяли» Конгрес. Тоді система координат у владі якісно зміниться. Задля такої перспективи я готовий сідати за стіл переговорів з усіма, хто зараховує себе до опозиційного табору, усіма, хто не готовий об’єднуватися з Партією Регіонів.
Іван КАПСАМУН.: — У продовження теми Юлії Тимошенко. Чи не здається вам, що Юлія Володимирівна перетворилася на своєрідну проблему: адже, з одного боку, влада сьогодні не може її посадити, але не може і відпустити, а з іншого — опозиція не може її не підтримувати, але вона є для них конкурентом?
А. Я.: — Той, хто думає, що з політичними опонентами чи то конкурентами можна розправитися через «посадку» їх до в’язниці, повинен розуміти: раніше чи пізніше він опиниться на їх місці. Вони вважають цей спосіб політичної боротьби найоперативнішим, але насправді він найменш ефективний і небезпечний для тих, хто відкрив цей ящик Пандори. Я наголошував і наголошую, що це не правовий процес, це — політичний процес. Моя позиція з цього питання полягає в тому, що з політичними опонентами я борюсь виключно на відкритому ринзі: в парламенті, на ток-шоу, в площині ідей, аргументів, роботи з людьми. Тільки слабаки борються зі своїми політичними опонентами через прокурорів, міліціонерів, суддів, а також через страх, «посадки», залякування, шантаж. Саме тому партію колишнього прем’єр-міністра я не вважаю своїм конкурентом. Політичний конкурент для мене — це Партія регіонів. Я підтримую зараз і підтримуватиму надалі інститут опозиції, який сьогодні переслідується владою, і який на даний момент представлений колишнім прем’єром.
Чи є у влади план? Наскільки я розумію, план є: дуже хочеться посадити... Тільки дуже страшно. Можна сміливо говорити: те, що відбувається сьогодні в рамках справи Тимошенко, уже не має назви «суд». Який би вердикт не був винесений — навіть якщо він буде виправдувальним — у нього вже ніхто не повірить. Він вичерпав кредит довіри.
Який розвиток подій можна спрогнозувати? У них насправді не так багато варіантів, а по суті варіант тільки один: перекваліфікувати на халатність і дати умовний термін. Як юрист за освітою, я порадив би такий варіант — зберегти обличчя і припинити це безглуздя.
Олександр КУПРІЄНКО, Київський національний університет імені Т. Шевченка: — Ви досить багато говорили про політичних опонентів, у зв’язку з цим запитання: протягом 20-річної історії незалежності України кожен новий президент приходив із переконанням, що він не повинен продовжувати справу свого попередника. І таким чином в українській державі, на мою думку, виникла традиція не продовжувати традицію. Як ви вважаєте: це природний процес становлення держави чи це все ж таки має якусь іншу основу?
А. Я.: — Дозволю собі згадати часи, коли я був призначений на посаду міністра закордонних справ України. Зауважу, що я не є фаховим дипломатом (переважно в світі міністри закордонних справ — це фігури політичні), але що я зробив найперше після призначення? Я відразу ввів до складу колегії Міністерства закордонних справ України усіх своїх попередників, не зважаючи на відносини, які в нас із ними склалися. Щоправда, нещодавно Костянтин Грищенко скасував мій наказ і, таким чином, усі колишні міністри закордонних справ були виведені зі складу колегії. Чому я розповідаю про це? Тому що вважаю, що повинна бути певна політична спадковість. І кожен, хто приходить з переконанням, нібито все, що робилося до нього, було поганим, а зараз усе стане інакше, як правило, закінчує ще гірше, аніж його попередник.
Тетяна БУБАЛО, Волинський національний університет ім. Лесі Українки: — Як ви гадаєте, чому зараз призупинено активний розгляд нового проекту закону про вибори? Якщо найближчі парламентські вибори відбуватимуться за змішаною системою, то як ви маєте намір балотуватися: за списками чи за мажоритарними округами?
А. Я.: — Почну з того, чому змінюють виборчий закон. Я публічно звертався до міністра юстиції, до керівника Партії регіонів, з одним простим запитом: поясніть мені, чому ви змінюєте закон? Ви ж, перебуваючи в опозиції, двічі — 2006 і 2007 року — вигравали більшість у Верховній Раді за старим законом... Зрозуміло, чому. У регіоналів утричі обвалився рейтинг. І, йдучи за партійним списком, вони візьмуть утричі менше голосів, ніж могли взяти раніше. Тому вони вирішили повернутися до кучмивської моделі 2002 року. Тоді партія «За ЕдУ!» з 14% взяла близько 70—80 мандатів. А вже за кілька тижнів у ВР з’явилася більшість «За ЕдУ!», яку їм удалося отримали завдяки депутатам-мажоритарникам.
Але наразі законопроект про вибори відправили на розгляд Венеціанської комісії. Скажу чому. Влада зіштовхнулася з проблемою: якщо цей законопроект буде прийнятий, то на виборах, окрім осіб, яким потрібен мандат для захисту свого бізнесу, пройдуть ще й інші. Можливо балотуватиметься Леонід Данилович Кучма, колишній глава адміністрації Віктор Медведчук. Усі вони — близькі «друзі» сьогоднішнього режиму. Отже, зараз рух цього законопроекту призупинено, бо влада ще сама не знає, яким він має бути.
Особисто я виступаю за законодавчі зміни в напрямку відкритих списків, коли депутат балотується по мажоритарному округу виключно від політичної партії. Чи можливо запровадити ці зміни до виборів 2012 року? Ні, неможливо. Тому я вніс на розгляд парламенту необхідні технічні правки до чинного закону. Вони спрямовані на те, щоб, не змінюючи виборчої системи, удосконалити її.
М. Т.: — На завершення поговорімо про День Незалежності. Зараз ця тема активно дискутується, зокрема в тій частині, що стосується скасування параду. Яка ваша точка зору з цього приводу?
А. Я.: — Я вважаю, що День Незалежності — це свято України, головне свято нації. Уважаю недоречним скасування параду. Нехай не розповідають, що таким чином вони економлять гроші. Краще б економили на собі та на вертолітних майданчиках. Парад є символом Дня Незалежності, і люди мають відчути свято. А якщо свято неможливо відчути в гаманцях, то воно точно має бути відчутним на рівні духовному й символічному. Дискусію про те, що День Незалежності — це не свято, можуть вести лише ті, хто не є українцями за духом. Так, нам по-різному давалася ця незалежність, але ж вона є. І це треба розуміти й визнавати. Ще важливіше працювати зараз над її ідейним наповненням. А це вже сфера відповідальності всієї нації.
