ШЕВЧЕНКО ОДЯГАЄТЬСЯ ВІД АРМАНІ. ОСОБИСТО З РУК У РУКИ
Можливо, тепер наш легендарний футболіст Андрій Шевченко затьмарить славу російської тенісистки Анни Курникової. Не як спортсмен (смішно порівнювати), а як модель.
Андрій вийшов на подіум для демонстрації нової колекції «Весна—літо-2001 року» найвідомішого італійського модельєра Джорджо Армані.
Одяг з цієї колекції був пошитий з метою, як сказав Армані, щоб його носити. А не тільки показувати. Тобто речі повинні виглядати одночасно дорогими, але одночасно бути практичними без надмірностей. Ця деяка уніформа для екшен-мена — чоловіка-дії. «А саме таким чоловіком, — сказав модельєр, — я і вважаю Андрія Шевченка».
Чому Армані вибрав Шевченка — зрозуміти легко. Андрій у рейтингу «привабливості» для італійок посідає друге місце.
Треба віддати належне і Шеві — по подіуму він рухався чудово. Пружно і діловито. Суміш юного барса з маклером! Можливо, зовсім трішки, ледь-ледь у ньому відчувалася скутість. Але цю крихітну дозу можна не брати до уваги. Розуміємо ж — хвилювалася людина. При такому скупченні народу і без м’яча!
З роллю моделі він справився не гірше за професійних «красенів». Дамочок у залі, природно, гріло те, що він не тільки «носій одягу», але й видатний спортсмен.
Слово за братами Кличками. Незважаючи на повсякчасну боксерську небезпеку «зіпсувати фейс» — поки у них з цим все гаразд. У бою вони зайвий раз не ризикують своєю зовнішністю і бережуть її не менше Араміса.
МАТЮК ЯК СИМПТОМ ВТОМИ
На відміну від Шевченка, кар’єра російського тенісиста Євгенія Кафельникова так чудово не складається. На Уїмблдонському турнірі він катастрофічно програв аргентинцю Гуміллермо Канасу, який до цього не попадав навіть у міжнародний табель про ранги.
Кафельников зробив три подвійні помилки на своїй подачі. Причому свої дії він супроводжував добірними виразами. Матюкався він не тільки російською, але й англійською мовою. Тому англійці, присутні на матчі, дуже добре його розуміли.
«Договорився» Кафельников до того, що місцева газета написала: «Російський спортсмен не міг контролювати свої емоції. Майже кожна невдача ставала для нього катастрофою».
На прес-конференції він повідомив ще одну сенсаційну новину — він йде з великого спорту. Причини дві. Перша — йому скоро буде 28(?) Для спортсмена це аж ніяк не «кризовий» вік. Бубка продовжував ще довго ставити рекорди.
Друга ще більш дивна — «чоловічий теніс надто втомливий». Тут уже нічого не попишеш. Життя взагалі — надто втомлива штука. І кафельникiвський матюк слугує симптомом великої втоми (на жаль, у мене також іноді виявляється ця риса.)
Женю — відпочинь! Дивись, спочатку ввічливість повернеться, а потім і спортивні успіхи.
ЛЮБОВ ЛЮДИНИ ДО КОМП’ЮТЕРА ПЕРЕСТАЛА БУТИ ПЛАТОНІЧНОЮ
Відбулася прем’єра у Київському Молодому театрі. Вистава за п’єсою ще більш молодого українського драматурга Максима Курочкіна (котрий вже шостий рік добивається визнання у Москві і котрий привозив минулого року «Кухню» з Меньшиковим), «Stalowa wola».
Я знайомий з п’єсою (Антибукерівська премія за «Нові шляхи у драматургії»). Тепер познайомився з виставою. Переказувати досить складний сюжет не буду. Коротко кажучи, «Stalowa wola» — це космічна станція, на якій мешкає частина Речі Посполитої. Тобто населення станції ділилося на шляхтичів та холопів. Перші або конфліктували з другими, або вступали з ними у близькі стосунки.
Незважаючи на складності і перипетії сюжету, особисто мені понад усе сподобалася сцена, що по суті своїй вибивається з канви спектаклю. А саме: де вусатий, вельможний шляхтич, що є керманичем корабля, встановлював контакт з комп’ютером станції. Комп’ютер зображала дівчина у чорному трико в зелені клітинки. Повинен сказати, більш еротичної і одночасно смішної сцени з комп’ютером (нехай умовним) я не бачив. Безумовно, це і успіх режисера вистави Дмитра Богомазова.
Після її фіналу варто було задуматися, що від подібних стосунків цілком могли народитися якісь комп’ютерята. Щось середнє між людиною і комп’ютером. Ну на зразок кентавра, який щось середнє між людиною і конем.
Шкода, що саме цю лінію автор не продовжив. Дивлячись на сучасних молодих людей, які проводять біля комп’ютерів дві третини свого часу, поява нового, зачатого комп’ютерним способом, покоління — цілком передбачувана.
ЖАРТИ МИХАЛКОВА
Досить помпезно пройшов ХХIII Московський кінофестиваль. Його голова й натхненник Микита Михалков, згідно з його заявою, за допомогою міськадміністрації Москви і особисто Лужкова, значно збільшив розмах заходу, запросивши на нього світових зірок першої величини. З американців Михалков постійно хвалився Джеком Ніколсоном і Вуді Харрелсоном («Народ проти Ларрі Флінта», «Грошовий поїзд»).
Коли Ніколсон рухався синьою зоряною доріжкою до кінотеатру «Росія», де відбувалася дія, він швидко відмів домагання на інтерв’ю ведучого Дмитра Діброва. Дмитро все намагався з’ясувати чомусь (гарною російською і поганою англійською), як Ніколсон ставиться до Станіславського. На що Ніколсон зарозуміло заявив, що він, бачте, з телебаченням не спілкується. А Станіславський виявився ось при чому.
Виявляється, Микита Сергійович спеціально для Ніколсона вигадав нагороду. Причому це були «нетипові» для московського фестивалю статуетки Срібних та одного Золотого Георгія Побідоносця. Це була ексклюзивно зроблена бронзова штучка, вміщена у клітку з плексигласу. Щось iз крилами. Підпис свідчив: «Вірю. Костянтин Станіславський». Тобто це було як би визнання Костянтином Сергієвичем у особі Микити Сергійовича заслуг Ніколсона перед світовим акторством. Мовляв, навіть сам невіруючий Станіславський пройнявся.
Йдучи зі сцени, правда, Ніколсон трохи не забув громіздку «клітку» з Станіславським.
Однак «жарти» Михалкова на цьому не закінчилися. Зі сцени кінотеатру «Росія» він повідомив наступне: ось, мовляв, кажуть мало «зірок» у Москві. «А ми не тільки Ніколсона запросили, — інтригуюче зробив він паузу. — Ось і Аль Пачіно, приїхав. Прошу тебе, Аль!» — крикнув він у бік лаштунків.
Під аплодисменти звідти стрімко вискочив на сцену в чорних окулярчиках хвостатий Пачіно і стрімко почав цілуватися з Михалковим. Коли ж Аль Пачіно повернувся до публіки, він виявився Юрієм Башметом.
Сам Михалков, засміявшись iз свого жарту, помітив: «А що, хіба не схожий?»
Юрій Башмет, щоб остаточно розвіяти альпачіновські ілюзії, зіграв зворушливу композицію на альті з невеликим оркестром.
Не важко передбачити хохму Микити Сергійовича на ХХIV Московському фестивалі: за Дені де Віто він спробує видати Ростроповича.
