Великої протиборчої інтриги на парламентських виборах на Донбасі в черговий раз не передбачається. Проблема стара. У регіоні досі відсутня реальна політична конкуренція. Якщо нинішній український режим можна вважати, м’яко кажучи, недемократичним, то на президентській вотчині це щось між напівавторитарним і суто авторитарним. Але вішати всіх собак на владу не треба. Місцева опозиція працює тут відверто слабо. Оскільки центральні органи «національних сил опору» не виділяють сюди необхідних ресурсів і не ставлять серйозних завдань перед регіональними відділеннями. Опозиція продовжує вести політику невтручання в Донбас, вважаючи, що тут «усе схоплено» й «усі зомбовані». Звісно, це велике перебільшення й виправдання власного безсилля.
Головне питання парламентських перегонів на Донеччині й Луганщині лежить не в площині боротьби Партії регіонів з іншими політичними силами, а в свідомості мовчазної більшості виборців. Які мотивації візьмуть гору? Як завжди, регіональні? Чи нарешті соціально-економічні? Чергові вибори можуть стати маленькою й непомітною електоральною революцією на Донбасі. Сьогодні вже склалися певні умови, щоб тутешнє населення здійснило масове зрушення від «я голосую за регіоналів, тому що СВОЇ» до «я не хочу підтримувати тих, хто не виправдовує моїх економічних очікувань». Те, що диктують устої, змагатиметься з тим, що підказує розум. Модерністська логіка проти традиціоналістських упереджень.
Які ж умови склалися для цього? Виокремлю головне. Віктор Федорович розчарував багатьох донбасівців. Вони довірилися йому як «своєму», але він не дав їм того, чого вони хотіли. А хотіли вони передусім обіцяного «поліпшення життя вже сьогодні», а не підвищення статусу російської мови. Розчарованим людям властиво ставати прагматичними, обачливими й розбірливішими щодо тих, хто їх потенційно може «кинути». Саме тому нинішня влада будує свою передвиборну кампанію на примітивній постмодерністській політтехнології, суть якої можна звести до гасла «не хочете більше споживати наш образ — споживайте тоді наші цифри». Команда Януковича розуміє, що грати на емоціях «рідного» електорату вже марно. Треба апелювати до «раціоналки». Наприклад, узяти й засипати виборців симулякрами, які детально показують, що буцімто зроблено, робиться зараз і буде зроблено. Усі показники, за законами жанру, дуже точні й бездоганно вивірені.
СОЦІАЛЬНІ МОТИВАЦІЇ
Хто голосуватиме за ПР на Донбасі? Пройдемося по окремих категоріях громадян.
Місцеві студенти здебільшого дуже залежні від політичних поглядів своїх батьків. Хто їхні батьки? Як правило, це бюрократи, бюджетники, працівники фізичної й розумової праці на промислових підприємствах, малі й середні підприємці, пенсіонери.
Серед бюрократів і бюджетників істотних змін у політичних поглядах не відбувається, бо вони частина «системи».
Регіонали втрачають позиції серед працівників фізичної праці на промислових підприємствах, але ці втрати незначні. Донецькі пролетарі можуть бути незадоволені політикою Партії регіонів, але при цьому вони не бачать альтернативи, яка могла б задовольнити їхні ідеологічні вимоги.
Електоральна поведінка промислових працівників розумової праці менш передбачувана. З одного боку, вони на Донбасі теж частина «системи»; з другого — багато хто з них підтримував на останніх місцевих виборах «Сильну Україну», тому що не хотів голосувати за обридлих регіоналів. Тепер «третьої сили» Тігіпка немає, отже, більшості донецьких економістів і програмістів, які мають певні сумніви, належить зробити вибір між тим, що вже набридло (владою), й тим, що ще не зовсім близьке (опозицією).
Історія з ухваленням Податкового кодексу явно відвернула від президентської партії малих і середніх підприємців регіону. Судячи з усього, свої надії вони пов’яжуть з опозиційними силами.
З донецькими пенсіонерами ситуація неоднозначна. Одні задоволені невеликим підвищенням пенсії, інші обурюються через скасування пільгових надбавок дітям війни. Є ймовірність значного відтоку пенсійного електорату на користь КПУ.
Змальована вище картина свідчить про те, що у регіоналів на Донбасі навряд чи вийде повторити результат виборів 2007 року (72% у Донецької області й 73% у Луганській). Слід очікувати, що 28 жовтня вони втратять у себе «вдома» мінімум 10%. Утім цього ми можемо й не побачити, якщо «важливо не хто голосує, а хто підраховує голоси».
РЕГІОНАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС
Хоч би як там було, соціально-економічний чинник голосування не буде визначальним у краю териконів на наступних виборах до Ради. Він просто матиме серйозніший вплив, ніж раніше. Але це вже перемога. А поки тут домінують усе ті ж таки регіональні мотивації. Щоправда, з часом під ними зникають підстави. Вони перетворюються на беззмістовну звичку. Донецький електорат ПР звик голосувати за «своїх» і дружбу з Росією. Звик боятися місцевих небожителів і підтримувати їх, щоб не «дали по голові». Звик...
«Звичка грає в суспільних відносинах роль колосального махового колеса: це найцінніший консервативний чинник у соціальному житті. Вона одна утримує всіх нас у межах законності й рятує «дітей фортуни» від нападок завидющих бідняків. Звичка утримує від змішення різні прошарки суспільства», — зазначає психолог Вільям Джеймс.
А ще у багатьох жителів Донбасу є звичка п’ять років лаяти «свою» владу, а за день до виборів раптово проявити співчуття й знову проголосувати за неї. Просто з жалості. От тільки незрозуміло в даному випадку, що саме викликає відчуття жалості. Словом, і такою буває донецька соціально-політична душа...
