У контексті вибору моделі політичної системи перш за все потрібно визнати, що ні чисто президентська, ні президентсько-парламентська форми правління для України не підходять. Політичні системи в США та Франції відповідно до цих форм відбулися найкращим чином тому, що в умовах множинності цінностей їм властива певна згода (консенсус) щодо найбільш значущих політичних цілей системи та засобів їхнього досягнення. Відомий американський соціолог С. Липсет вважав, що основою політичної системи США був і є певний універсальний консенсус, який виражається у визначенні громадянами «єства й законності» існуючих принципів і норм політичної організації суспільства.
Фахівці з Інституту США та Канади (Москва) на основі досліджень зробили висновки (в перекладі з російської): «Стійкість політичних інститутів в США, з одного боку, та відносно висока гомогенність ідейно-політичних і ціннісних настанов суспільства — з другого, пояснюються поширеністю буржуазних відносин в цій країні, тривалим, нічим не переривчастим пануванням у суспільній свідомості системи буржуазних цінностей. В основу цієї ціннісної системи первісно лягли, а пізніше стали пануючими наступні настанови: імператив приватної власності, індивідуалізм, індивідуальна модель мобільності, націоналізм, прагматизм, догмат рівності можливостей кожного, благополуччя, яке досягається власним трудом». (Политические институты США, «Наука», 1988, с. 12).
Запровадження цих моделей політичної системи в Україні при майже повній відсутності в українському суспільстві адекватної ціннісної системи як належного підґрунтя не може не призвести до відповідного результату: існуюча президентсько-парламентська система виявилася вкрай неефективною. За відсутності дійової системи стримувань і противаг Президент України, який фактично є главою виконавчої влади, природно намагається домінувати у відносинах з парламентом. Тобто такий характер відносин іманентно закладений у самій політичній системі. Не треба втішати себе ілюзією та вводити в оману суспільство, що сильний і «гарний» президент у такій системі розв’яже проблему влади в Україні.
Існуюча політична система України має два паралельнi канали надання повноважень для здійснення виконавчої влади. Перший — від виборців до президента, якому підконтрольна майже вся адміністративна вертикаль. Другий — від виборців до Верховної Ради, яка має обмежене право на формування уряду та призначення в деяких виконавчих структурах. Результатом функціонування цієї схеми є те, що Кабінет Міністрів — всупереч Конституції (ст. 113) — не є вищим органом у системі виконавчої влади. Наслідок цього: прем’єр-міністр фактично не має можливості проводити сильну, ефективну й відповідальну власну політику.
Вочевидь, Україна з її нерозвинутим історичним досвідом власного державотворення, відсутністю суспільної згоди й глибоких традицій щодо основних цінностей потребує іншого типу політичного устрою.
Потребам демократичного розвитку України з її тривалим тоталітарним минулим відповідає модель парламентської політичної системи. Симптоматично, що саме таку систему обрали ті країни, які покінчили з тоталітарними режимами. Це сталося в Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії. Саме на цей європейський досвід треба опиратися й Україні. Мабуть, слід погодитися з Сергієм Кримським, який вважає, що «зараз ні президент, ні лідер, ні окрема людина, а саме парламентська система є найбільш стійкою до змін, які проходять у світі» («День», 30 грудня 2003).
Деякі відомі українські соціологи почали схилятися до підтримки парламентської моделі, зокрема Є. Головаха, хоча раніше вони виступали за президентсько- парламентську республіку.
Дискусійною є думка політолога Вікторії Подгорної, яка бере під сумнів ефективність тих змін, які намагаються провести, — сильний прем’єр, коаліційний уряд. На її думку, європейські парламентські моделі ґрунтуються фактично на двопартійній чи «двох з половиною» партійній системі. Справді, в Німеччині та Франції також велика кількість партій, але зверніть увагу, які партії є основою коаліції. Кількість гравців там давно відома як виборцям, так і політикам. Наперед зрозуміло, хто ці люди, як вони управлятимуть країною та чого взагалі від них можна чекати. В Україні немає парламентських партій, які стабільно й регулярно формують уряд. Це абсолютно нова практика.
Дійсно, для України це нова практика. Але і для країн Західної Європи, тих же Німеччини, Італії, Іспанії, Португалії після повалення тоталітарних режимів це теж була нова практика. Бо на політичній арені з’явилися й почали фігурувати абсолютно нові політичні сили й лідери. Але, зауважимо, з часом все устаткувалося.
Щоб раз і назавжди позбавити Україну від постійного конфліктного протистояння в політичній системі, треба, щоб надання усіх повноважень для здійснення виконавчої влади йшло тільки по одному каналу — через Верховну Раду. Тоді єдиним центром виконавчої влади стає уряд, який формується парламентом виключно за результатами виборів на пропорційній основі і несе повну відповідальність за свою діяльність. Саме голова уряду стає найбільш впливовою фігурою в країні. Тільки з наданням усіх владних виконавчих повноважень уряду в Україні можуть з’явитися свої сильні прем’єри, подібно тому, як у Німеччині були Конрад Аденауер, Віллi Брандт і Гельмут Коль, а в Англії — Вінстон Черчилль і Маргарет Тетчер.
Президент України як голова держави, крім представницьких і церемоніальних обов’язків, повинен виконувати дуже важливі функції координатора (арбітра) в політичній системі для збереження балансу влади і гаранта із забезпечення конституційного порядку в країні. Для цього він матиме такі повноваження, які дозволять йому стабілізувати критичну ситуацію в країні, коли політики не можуть знайти вихід. Як це, наприклад, сталося в Іспанії в 70-ті роки минулого століття під час заколоту військових. Своїм втручанням король Хуан Карлос I відвернув загрозу реставрації франкістського режиму. Таким чином, президент України повинен мати відповідні інструменти (бути головнокомандуючим Збройними Силами та ін.). Він також — суб’єкт законодавчої ініціативи й має право накласти вето на певні закони. До речі, таким правом скористався нещодавно президент Італії, наклавши вето на новий закон, який обмежує діяльність мас-медіа. У зв’язку з суттєво новою роллю президента України стає непринциповим питання щодо обрання його парламентом. У такий спосіб обираються глави країн значної частини Європи, які мають парламентську форму правління.
Логіка вищесказаного спонукає до думки: якщо Україна обере парламентську модель політичної системи, вона має шанс побудувати дійсно демократичну й більш ефективну систему влади.
