ЖIНКИ-ДЕПУТАТИ ПРОТИ КОМПЛIМЕНТIВ. I ВСЕ?
Сучасний фемінізм, поширюючись в усьому світі, потрапив і в Україну через численні просвітницькі програми, націлені на допомогу нашому народові в розбудові відкритого демократичного суспільства. При цьому більшість із запропонованих заходів виявилася непридатною для нашого суспільства, але так звана «жіноча активнiсть» прижилася, оскільки не зачіпала інтересів наших можновладців, у той же час знаходячи палку підтримку в досить вузькому колі амбітних жінок, яких приваблює можливість одержання міжнародних грантів. Роль теоретиків вітчизняного фемінізму взяли на себе представниці гуманітарних наук, котрі захопилися проведенням елітарних гендерних студій, тоді як практиками стали діячки жіночих громадських організацій. Проте широкий український загал залишався необізнаним щодо сучасного фемінізму і навряд чи погодився б з тими поглядами, які стали звичними в США та розвинутих країнах Європи. Досить лише уявити, як сприйняли б звичайні мешканці українських міст і сіл феміністські виступи щодо застарілості сталих подружніх відносин, а також на підтримку лесбійських шлюбів та висвячення жінок на священиків. Почувши про таку розпусту та якихось «попів-бабів», чоловіки почали б реготати, а жіноцтво до того розлютилося б, що ораторкам довелося б мерщій тікати, поки їм не повискубували волосся.
Тому закордонний фемінізм в Україні змушений пристосовуватися до нашої ментальності, виступаючи в досить пом’якшеному вигляді, щоб не зустріти загального несприйняття. Зокрема, міжнародні жіночі організації концентрують свою увагу на допомозі українським жінкам, які, виїхавши за кордон, стали жертвами сексуального насильства. Поряд із цим розроблено програми, спрямовані на посилення участі жінок у політиці, бізнесі, культурі й науці. Фундаторки таких проектів вірять, що збільшити відсоток жінок на керівних посадах у цих галузях можна шляхом проведення «тренінгів з лідерства». При цьому вони не беруть до уваги, що здатність до лідерства є рисою вдачі, яку не можна створити або навіть суттєво посилити. Що ж стосується навчання жінок бізнесу, то за сучасних обставин якраз жінки з їхньою природною здатністю пристосовуватися першими знайшли нові способи заробітку i зараз годують родини, зокрема чоловіків, які досі не вийшли з депресії. Звичайно, можна лише вітати наміри навчити їх основам бізнесу, але треба розуміти, що його головна проблема в нашій країні полягає не в невмінні правильно складати бізнес-плани, а в корумпованості чиновництва та хибах законодавства, від яких однаково потерпають як бізнесмени, так і бізнес-леді.
Серед депутатів нашої Верховної Ради так мало жінок, що вона посідає за цим показником лише 96-те місце в світі. Кількість жіноцтва в парламенті, безперечно, зростатиме, але що ж хвилює теперішніх жінок-депутатів? У цьому плані мене дуже зацікавили їхні висловлювання, що були надруковані наприкінці минулого року в газеті «День». Серед них досить характерними видалися думки тих, котрі очолюють партію «Солідарність жінок України» (не будемо тут зосереджуватись на принциповій можливості жіночої солідарності, зокрема політичної). Симпатична, судячи з фото, голова партії ремствувала з приводу того, що депутати-чоловіки щоденно ображають її своїми компліментами. Тут вона або виявляє нещирість, або докорінно відрізняється від усього жіноцтва за винятком хіба що найзапекліших американських феміністок. А її заступниця по партії обгрунтувала необхідність підвищення частки жінок у парламенті до 30—40% тим, що вони будуть там «нести нашим чоловікам політичну культуру, мораль, етику». З цього приводу мені згадалася моя вчителька, яка казала, що присутність у класі дівчат добре впливає на поведінку хлопців, і вони менше бешкетують. Але ж роль жінок у парламенті не може зводитись до ушляхетнення поведінки дорослих чоловіків у сесійному залі! Визначальними вимогами до політичного діяча вважаються не анкетні «графи», а розум, порядність, правильне розуміння проблем та здатність їх вирішувати. Тому різні народи, навіть з традиційно упередженим ставленням до жіноцтва, доручали жінкам, які відповідали цим вимогам, очолювати державу в кризовій ситуації. Щоправда, за мирних обставин, коли заможне життя країни практично не залежить від постаті номінального лідера, фіни могли дозволити собі втіху обрати президентом держави веселу феміністку Тар’ю Халонен.
ЕКСКУРС В IСТОРIЮ
На жаль, у зарубіжних жіночих організаціях, які намагаються «фемінізувати» нашу державу, немає чітких уявлень про Україну та її жіноцтво, яке вони вважають «затурканим» чоловіками. Такій думці великою мірою сприяють зарубіжні виступи й публікації наших запопадливих жіночок, котрі, виходячи з того, що від них очікують, стверджують, що нібито українки «народжуються в рабстві й змушені займатись любов’ю з рабами». Але якби шановні зарубіжні опікунки справді зацікавилися Україною, то зрозуміли б, що мають справу з досить незвичайним народом, що має «жіночу» душу з її чеснотами та вадами, в якому жінки завжди відігравали провідну, хоча зовні не дуже помітну роль.
Ще Геродот повідомив античний світ про те, що в степах на північ від Меотiйського озера, тобто Азовського моря, мешкав войовничий народ амазонок. Довіряючи його науковій об’єктивності як історика й не торкаючись можливості генетичної спорідненості цього народу з українцями, беруся стверджувати, що жіночі риси міцно закарбовані в українській ментальності. Стало кричущою банальністю постійно бідкатися на індивідуалізм як головну причину трагічної історії України. Слід зазначити, що він не є «персоналізмом», але виявляється на рівні родини, яка завжди була для українців головним життєвим пріоритетом. А повна відданість інтересам родини та байдужість до державних справ є характерними для жіноцтва. У вдачі українців, незалежно від статі, існує ще цілий ряд рис, які вважаються суто жіночими. Це — миролюбство, терплячість, нерішучість, непоступливість у дрібницях, заздрість, хитрість та намагання сховатись від небезпеки в кутку, які доповнюються лагідністю, ліричністю, сентиментальністю й любов’ю до мистецтва.
Можна припустити, що наявність цих рис, які на багато століть затримали створення політичної нації та власної держави, пов’язана з жіночим головуванням у родинах, де завжди певною мірою зберігався матріархат. Здавна існував чіткий розподіл працi: «чоловік — хазяїн у полі, а жінка — в домі», але оскільки рішення приймалися не в полі, чоловік радився з жінкою, погоджуючись із її думкою (недарма ж кажуть: «Чоловік — голова, а жінка — шия, куди поверне, туди він і дивиться»). Хоча жінки не були присутніми на зборах громади, рішення провадилися ними через чоловіків, які виконували їхні вказівки. Якщо до звичайних чоловічих «слабкостей» жіноцтво ставилося досить поблажливо, то до розбишак, які злісно порушували спокійне життя, воно було непримиренним, через що тим доводилося тікати. Збиралися ці відчайдухи в тих місцях, де мешкали колись легендарні амазонки, створивши суто чоловічу козацьку спільноту, до якої жінкам не дозволялося навіть наближатись. Згодом вона перетворилася на Запорозьке козацьке військо, що стало захищати південні кордони. Але польська держава, побачивши їхні здібності до військової справи, створила ще й реєстрове козацтво з тих українців, що жили по своїх містах і селах.
Збираючись у далекі походи, реєстрові козаки спокійно залишали господарство на дружин, оскільки знали, що ті здатні впоратися навіть з великими старшинськими маєтками. У цьому не було нічого дивного, бо жінки майже всі були письменними й мали юридичні права на власність. Поводилися вони дуже впевнено й гордовито, дивуючи іноземців, які в XVII столітті подорожували козацькою Україною. Козацькі мадонни виховували дітей, зокрема синів, слухняними, віруючими, цнотливими, тримаючи невісток у покорі, щоб тi не перебрали влади. Повертаючись додому, суворі й жорстокі козаки, які вважалися чи не кращими в Європі вояками, миттєво перетворювалися на сумирних і лагідних чоловіків, котрі побоювалися викликати гнів своїх владних дружин, як це яскраво зображено в опері «Запорожець за Дунаєм».
На жаль, через відсутність у ті часи засобів мобільного зв’язку козаки не могли радитися з дружинами перед прийняттям важливих рішень — виборами гетьмана й старшини, укладанням союзів та мирних угод, і тому без розсудливого жіночого погляду на проблему щоразу припускалися фатальних помилок. Проте жінки терпляче зносили всі халепи, в які через них потрапляли разом з Україною, i жодна не намагалася припинити безладдя, перебравши на себе владу поза родиною. Такого не дозволили б не лише чоловіки, а й інші жінки, що дуже ревниво ставилися до успіхів якоїсь iз них. Тому єдиною правителькою в історії України-Русi залишилася княгиня Ольга — іноземка, яка спиралася на варязьке військо. Проте за кордоном українські жінки були не проти участі в державній владі, прикладом чого були Анна Ярославна, грізна Роксолана та навіть Маруся Богуславка. Приєднання козацької держави до Московського царства, яке перетворилося на Російську імперію, негативно позначилося на стані жінок, позбавивши їх давніх прав та змоги вчитись, оскільки, на переконання північних сусідів, «у бабы волос долог, да ум короток». Але вони меншою мірою піддалися зросійщенню, ніж чоловіки, не втративши своєї гідності, ставши берегинями не лише своїх родин, а й усього народу, хранительками національної ідентичності. Хоч би там куди заносила доля українців, жінки одразу створювали для своєї родини «маленьку Україну» з садочками й вишитими рушниками, навчаючи дітей мови, молитов, пісень та звичаїв.
НЕСПОДIВАНИЙ СПАДОК РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ
Фундаторки закордонних феміністських програм не враховують ще однієї особливості українського жіноцтва, а саме його унікального досвіду радянської доби, коли воно стало працювати в так званому «народному господарстві» нарівні з чоловіками. Поєднуючи цю працю з щоденним піклуванням про родину, українки стали самостійними набагато раніше за жінок розвинутих країн, які ще довго задовольнялися долею хатніх господарок, перебуваючи на утриманні своїх чоловіків. Жінки змогли виявити свої здібності в різних галузях, причому відсоток жінок із вищою освітою в Україні виявився вищим, ніж чоловіків. Звісно, кар’єрна дискримінація жінок існувала, хоча зараз помітно зменшилася через те, що чоловіки ідуть з потерпаючої бюджетної сфери, а в приватному секторі мають значення лише ділові якості працівників.
Головною причиною службового «відставання жінок» було й залишається те, що в найбільш активні роки вони не можуть працювати з повною віддачею через народження та виховання дітей. Недарма жінки-вчені захищають докторські дисертації рідше й пізніше за чоловіків — коли діти виросли й можна знов зосередитись на дослідженнях. Тому «жіноча проблема» полягає не в зовсім не властивій українкам «меншовартості», а лише в побутових труднощах, про які вже давно забули в розвинутих країнах.
Не можна погодитися з нещасною героїнею роману Оксани Забужко: «...якого чорта було народитись на світ жінкою, та ще й в Україні», — навпаки, в Україні якраз варто бути жінкою. Щоправда, ці ремствування, висловлені українсько-російсько-англійським суржиком, належать нетиповій жінці, яка відмовилася від родини, вважаючи своє недоладне життя свідоцтвом приналежності до мистецтва. Навпаки, українське жіноцтво являє взірець того, як можна поєднати високу професійну кваліфікацію з умінням створювати міцну родину.
Що ж можна зробити для полегшення долі українських жінок, які змушені нести подвійне навантаження? Звичайно ж, не за допомогою популістських закликів надати жінкам додаткові пільги, бо жіноцтво становить більш ніж половину населення. Суттєве поліпшення становища жінок залежить від економічного зміцнення держави. Але поки цього не сталося, найбільше слід розраховувати на зміну традиційного розподілу обов’язків у родині, який став анахронізмом. Тому видається дуже своєчасною напівжартівлива ідея створення партії «шанувальників жінок», спрямована на виховання чоловіків. Вони повинні пам’ятати, причому не лише 8 березня, що їхні жінки — розумні, гарні, лагідні, та ще й справжні амазонки, які здатні захистити свою родину від усякого лиха і яким потрібні увага та допомога в хатній роботі, щоб мати більше часу для службових справ. Немає сумніву в тому, що з розвитком демократії в Україні й без феміністичних заходів швидко збільшиться кількість жінок на керівних посадах, причому не за квотою, як то було за радянської доби, а на підставі їхньої особистої вартості.
