Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чи запитає Кучма: «Покому подзвiн?»

30 липня, 1999 - 00:00

Однак, судячи з вечірньої основної програми новин Першого
національного — нічого не сталося. В країні взагалі обов'язкові до показу
тільки дві речі: Президент із його рейтингом і природа з її катаклізмами.
Іншими словами, кожний чих глави держави — новина номер «раз» як стихійне
лихо.

До речі. Не можна в кінці ХХ століття в центрі Європи вести
телевипуски новин головної держпрограми голосом «ієрихонської труби» школи
Юрія Левітана — ним можна було повідомляти «Заяви ТАРС» і зведення «Совинформбюро»,
а тепер треба берегти до оголошення надзвичайного стану, розпуску парламенту
або читання Указу Президента про добровільне складання повноважень.

Тим більше, не можна намагатися розбавити державну телеказенщину,
від якої тхне нафталіном, рідким, але фривольно-натужним спілкуванням ведучих
між собою. Ефект щоразу, як при клацанні прикольною запальничкою: замість
язика полум'я несподівано вискакує Бог знає що.

Безглуздо, смішно й вульгарно. Пояснити, чому цього не
можна — мабуть, неможливо. Мало що не можна.

Не можна Президенту говорити, що він хоче, щоб Україна
була «такою ж процвітаючою», як «Артек» — уперше за 75 років дитяча здравниця
виявилася в міжсезонні на замку, й лише закарпатська трагедія з повінню
дозволила тоді ожити «Артеку» — МНС виділило гроші на дві зміни потерпілих
дітлахів. Видимість «процвітання» через катастрофу? І не можна Президенту,
широко й щедро розводячи руками, «дарувати» «Артеку» три мікроавтобуси,
якщо, судячи з його декларації, він, коли не їстиме й не платитиме за квартиру,
ледве- ледве зможе купити собі потриману «тачку».

Не можна писати в передвиборній програмі Кучми, що «не
всі положення» попередньої програми «реалізовано» тому, що «прийнята 1996
року Конституція значно розширила функції Верховної Ради й істотно обмежила
президентські повноваження, на використання яких Леонід Данилович Кучма
розраховував, вступаючи на високу державну посаду». Не всі зрозуміють,
що це прикол. Деяким може здатися, що це «два шага налево, два шага направо,
шаг вперед и два назад» — а щось постійно заважає.

Не можна класти яйця в один кошик. І дуже можливо, що спостерігаючи
боротьбу Суркіса з Києвом, що супроводжується несподіваними сплесками праведного
гніву Президента, ми недооцінюємо витонченість юридичного розуму Медведчука,
не без консультативної допомоги якого незалежне рішення Вишгородського
суду виглядає як заготовка, в кожний абзац якої можна вже вставляти факти
нинішньої виборчої кампанії чинного Президента. Саме його, бо створено
прецедент судового розслідування того, як діюча влада (а вона завжди це
робила, й до цього всі звикли, як до належного) використовує службове становище,
порушуючи принципи рівності кандидатів. І тільки дуже переконлива перемога
ставить під сумнів справедливість рішення суду. А якщо «перемога» на останньому
диханні в декілька відсотків, а якщо неправових фактів набагато більше
й вони набагато масштабніші? Ні, не так усе просто. Й дуже можливо, що
поки всі трактують судовий процес, як репетицію кучминської команди зі
скасування результатів виборів у разі його провалу, ініціатори судового
процесу потихеньку витягують свої яйця, непередбачливо складені в один
кошик. Якщо це й може бути репетиція, то зовсім не «за», а «проти» Кучми.

Не можна більше миритися з тим, що національна телекомпанія
— державна організація, що фінансується з бюджету, й, отже, підзвітна платникам
податків, дурить їх щовечора. І навіть не тим, що малює віртуальну реальність,
а тим, що грубо обмежує їхнє право на інформацію, позбавляючи усвідомленого
ставлення до того, що відбувається в країні. Іншими словами — тримає за
ідіотів. І якщо чиновники бояться, що народ побачить, як три кандидати
підписують Угоду про чесні вибори, то, значить, народ цього бачити не повинен.
Інакше люди зрозуміють, що виборам дійсно загрожує небезпека, побачать
осіб, порівняють їх із Кучмою, почують промови — та й самі посмілішають.
Підла, боязка позиція умовчання влади, адекватна їй позиція «коліщаток
і гвинтиків», а також «привідних ременів» — вона звідти, куди ми ніби-то
не повинні знову потрапити — й Кучма наш рятівник від «червоної загрози».
Свавілля цинізму. Чисто по життю...

Угода про чесні вибори, підписана прилюдно, дала можливість
ще раз загострити увагу на тому, що блокада й переслідування всіх опонентів
Кучми повинні плавно й логічно перейти в завершальну стадію. «Фальсифікація
результатів майбутніх президентських виборів готується до здійснення за
іншими технологіями, ніж це було на парламентських виборах, — заявив Євген
Марчук. — Головний акцент ставиться на бюлетені й виборчі урни». Саме на
підробці того й іншого передбачається фальсифікувати результати виборів.
Виключити можливість виготовлення бюлетенів якимись комерційними структурами
в регіонах України, крім централізованого друку в Києві, встановити контроль
за виготовленням матриць — ці пропозиції вже вимагають об'єднання колективних
зусиль усіх опонуючих діючій владі кандидатів.

До речі, серйозних опонентів навряд чи набагато більше,
ніж підписантів Угоди про чесні вибори. Інакше навряд чи Рух Удовенка,
успадковуючи не найкращі традиції Руху Чорновола, ставив би собі за мету
з надривом допомагати Кучмі, контрагітуючи проти Марчука в регіонах. «Я
вважаю це непристойним, — сказав Євген Марчук, — оскільки цим вони свідчать
про те, що перебувають у команді Кучми, яка робить те ж саме, використовуючи
такі самі брудні методи».

Ті ж, хто в цій «команді» не перебувають, шукають можливості
не дати вбити демократію. Сергій Головатий, котрий добре відчув, на що
здатна нинішня влада: «Користуючись нагодою, що тут присутні представники
дипломатичного корпусу, я хотів би сказати для них: це надто погано, що
підписується така Угода. Це свідчення того, що в Україні немає на сьогодні
підгрунтя для чесних виборів. Це вимушений крок трьох кандидатів у президенти
— йти на демонстрацію їхнього визнання чесних принципів виборчого процесу.
Цей вимушений крок — ганьба для України. Бо в демократичних країнах у цьому
немає потреби — там усі кандидати дотримуються законів. Але, з іншого боку,
це й доволі позитивний крок. Це подія, яка йде в унісон із тими почуттями,
які існують у суспільстві. Українське суспільство втомилося за роки незалежностi
від постійного бруду, від постійної боротьби — особливо Президента Кучми
— то з прем'єром, то з депутатами, то з судовою владою... Й мені здається,
що наше суспільство вже надто знудьгувалося за справжньою згодою головних
політичних постатей, головних політичних сил!.. І ще. З тих кандидатів,
котрі сьогодні поставили свої підписи, тільки один буде президентом: або
Ткаченко, або Марчук, або ж Мороз. Але мені здається, що суспільство давно
готове до того, щоб та згода між ними, яка була сьогодні, — залишалася
всі подальші п'ять років. Щоб хтось був президентом, хтось прем'єром, хтось
спікером. Мені здається, що суспільство прагне їхньої єдності. Й це єдине,
що може врятувати Україну. У іншому випадку Кучма може бути вибраний на
другий термін».

Уперше доволі відкрито прозвучав давно обговорюваний у
вузьких політичних «міжсобойчиках» варіант надії тих, хто дуже добре розуміє
небезпеку розпорошення опозиційних Кучмі сил — правих і лівих між собою
й всередині себе. З'ясувалося й під час заходу, й опісля, що, по суті,
чимало прихильників різних кандидатів несамовито бажають їхнього рішення.
«Я їм уже заявив: не домовляться — кожен із них стане мені найлютішим другом,
тому що від них залежить — бути Україні країною чи клановим полігоном Кучми»,
— сказав мені довірчо один із співрозмовників. «Ми їх примусимо домовитися,
нам однаково, як вони розподілять портфелі, інакше — загинула країна, буде
катастрофа», — сказав інший. «Якби це сталося, сьогодні вже таргани розбіглися
б із Банкової», — мрійливо додав третій. Усі троє «мрійників», до речі,
є соратниками різних кандидатів. І незважаючи на аргумент — «булава одна,
й розділити її неможливо» — сповнені надій і очікувань...

У залі ж і далі від членів комісії, й від журналістів лунали
таємні надії й безпосередні запитання щодо того, чи не є нинішня згода
свідченням домовленості трьох кандидатів про одну кандидатуру, а ще точніше
— про долю України, якій усе ще загрожує друге нашестя нинішнього режиму.
Ні, йдеться тільки про спільні дії, узгоджений опір беззаконню й фальсифікації,
що готується. Хоча Євген Марчук, котрий виглядав помітно спокійнішим, ніж
його колеги, котрі все заперечували, за такої постановки питання, не полишив
надії: «Політика — це мистецтво можливого, як відомо, й не можна виключати
й таку гіпотезу...»

А що буде, якщо агонізуюча влада у разі зневаження всього
і вся отримає новий карт-бланш — неважко уявити, коли вже сьогодні спецслужби
здійснюють політичний розшук, перебуваючи поза парламентським контролем,
за час Кучми переконавшись, на думку Євгена Марчука, в тому, що «СБУ дозволено
все». Неважко уявити, які сьогоднішні «квіточки» й якими будуть згодом
«ягідки», якщо податкова адміністрація перетворилася в ході передвиборної
кампанії, за словами Євгена Марчука, на «найголовніший каральний орган».
Євген Марчук сказав також на засіданні комісії Єльяшкевича, що має в своєму
розпорядженні дані про перевірку податковими службами деяких газет по 30—40
разів, тоді як в інших, лояльних до влади газетах, упродовж усього часу
перевірки не проводилися жодного разу.

До речі, в газеті, близькій до Віктора Пінчука та Андрія
Деркача, з частенькою періодичністю потішають свого читача уривками розмов
спец- і «банківських» кабінетів, перетворюючи ці уривки й шепіт на деяку
аналітику «непізнаних суб'єктів». Почасти це навіть не блеф, а такий собі
продукт за принципом «не дочув, то вигадав». Зрозуміти нічого неможливо,
ну дуже багатозначні натяки на щось. Але «пересічному» читачеві намагатися
їх розкусити також марно, та це й пишеться не для нього, а для одного якогось
адресата, якому нібито дають сигнал: ми щось знаємо, поводься згідно з
нашими поняттями, в натурі, а то, «блін»... Приблизно в такому дусі, «спеціально»
для цієї газетки нині написав хтось загадковий, котрий шукав у штабі Марчука
штірліців і мюллерів.

Тому реагувати серйозно на це неможливо, а зовсім не реагувати
— відмовити собі в задоволенні. Тому адекватно — одному єдиному читачеві:
«Вітюша, навіщо ти, дитинко моя ненаглядна, так мене засмучуєш? Ти мене
про що просив? То я й пильную. Якщо й поскубую трішечки, то хіба так, як
твого попередника? Ні, лишень трошечки. А тему про спроби одного ненашого
олігарха створити в Україні національну Тетяну Дяченко й, головне, чому
це не вийшло. — взагалі обійшла, хоча рука свербіла... Ти родового спеца
Андрюшу не слухай, він як про свої п'ять вищих освіт у пресі розповів і
про шосте на виході — я до вузьких професіоналів медицини на консультацію
пішла: ну, все точно... А ти ж — інша справа, у тебе оченята розумні. Отож,
усім своїм шавкам — по будках, а то у мене вже полкан із ланцюга зривається...»

Читач нехай дарує, але в цьому глибоко особистому тексті
більше достовірності, фактажу й сенсу, ніж у першопричині, що його породила...

До речі, всі кандидати-підписанти висловлювали надію на
те, що преса усвідомлює свою високу місію в проведенні демократичних виборів.
І це, здається, був єдиний момент їхнього відриву від реальності...

Газета: 
Рубрика: