Все не наважувався відгукнутися на дуже прикрий для мене факт: з Берлінського муру, який під час холодної війни розділяв Німеччину на дві частини, стерли графіті із зображенням поцілунку радянського лідера Брежнєва з лідером колишньої прорадянської Німеччини Хонекером. А не наважувався тому, що з мого боку така стаття — ніби прикра констатація чи навіть легалізація для мене самого, що того чарівного образу на стіні вже не буде. Для мене особисто він значив трохи більше, ніж просто зображення.
В Німеччині я бував чи не найбільше серед усіх європейських країн. Але до Берліна вперше потрапив лише восени 2006 року. Мені показали звивисту лінію, викладену з цеглинок у бруківці. Пояснили, що на цьому самому місці стояв Берлінський мур. Я відчув прикрість: «Невже навіть шматочка того муру не залишилося?» — запитав розчаровано. Та моє розчарування миттєво розвіялося, коли ми наблизилися до ділянки муру завдовжки метрів із сто п’ятдесят на березі річки Шпреє. Я зрадів, що німці так неординарно підійшли до збереження своєї історії. У них вийшло два в одному. По-перше, вони й пам’ять зберегли про похмурі часи комуністичного домінування, коли людей, котрі прагнули перейти до західної Німеччини, просто вбивали. По-друге, вони з цього шматка зробили символ змін. Влада розбила мур на шматки і оголосила міжнародний тендер серед художників на заповнення цих шматків картинами графіті. Дуже веселенькі вийшли. Але увагу колишньої радянської людини привертала, в першу чергу, картина із зображенням радянського комуністичного лідера Брежнєва з німецьким комуністичним лідером Хонекером. Їхній смачний пристрасний поцілунок став ніби втіленням усього маразму комуністичної епохи. І що найцікавіше — такий факт насправді мав місце.
Картина спонукала мене розпитувати німців про те, як воно відбувалося — повалення того клятого муру. Колишні східні німці розповідали мені, що спершу інформацію про відкриття муру вони сприйняли як жарт. Переконавшись, що це правда, вони пішли гуляти по Західному Берліну і хотіли нагулятися якнайбільше, бо пішла чутка, наче його відкрили лише на пару днів. Це було справжнє свято єднання. Власники барів, ресторанів, кафе у Західному Берліні поїли і годували своїх східних побратимів безкоштовно. Незнайомі люди обнімалися і браталися просто на вулицях. Ейфорія була неймовірна. Я подумав тоді, що ми теж переживали дещо подібне після проголошення незалежності України і під час помаранчевої революції.
Під час других відвідин Берліна в грудні минулого року я стикнувся із символом трохи інших подій, але без них, мабуть, не відбулася б руйнація муру, не сталося б об’єднання Німеччини, не сталося б лібералізації старої Європи і демократизації Східної Європи. У вітальні берлінської газети Die tageszeitung висить велике фото: навколо столу прилаштувалася група абсолютно голих чоловіків і жінок. Вони не приховували своїх інтимних місць, але закрили обличчя масками. Фотографія закарбувала якийсь із протестів часів хіпі. Саме на хвилі хіпівських ідей утворилася та газета. Уже кілька десятиліть вона не належить жодному з багатіїв. Співвласниками видання є самі журналісти, хоча їхні акції не приносять прибутків. Мало того, дуже багато колег з інших видань заплатили за акції по п’ятсот євро, не маючи з цього ніякого зиску. Одна з них пояснила мені: «Я хочу, щоб таке видання продовжувалося існувати». До сьогоднішнього дня там працюють ідеалісти, котрі свій вільний спосіб життя цінують більше, ніж зарплату. Платня у них значно нижча в порівнянні з іншими виданнями. Але кістяк редакції зберігається. При тому газета має непоганий рівень — входить до десятки найпопулярніших.
У моїй голові газета і розмальований шматок муру пов’язані як два нерозривні явища, як два символи свободи, як прагнення людей бути вільнішими. Але сьогодні мур став не таким, як учора. Автор картини-поцілунку Дмитро Врубель був дуже збентежений через знищення зображення — про це повідомила преса. Тим часом ліквідація малюнка відбувалася в рамках масштабної реставрації, присвяченої знесенню Берлінського муру. Виходить, що реконструкція — це не завжди добре. Шматок муру, звісно, залишиться. Але вже буде не таким, яким його побачив я і якому я щиро зрадів.
Господи! Хоч би газету не надумали реформувати...
