Не можу назвати всі свої виступи в газеті «День» науково-популярними. Часом вони навіть текстуально збігаються зі статтями у серйозних журналах або змістом виступів на наукових конференціях, тільки прилаштовані під газетний формат. Якщо існує словосполучення «наукова публіцистика», то воно якнайкраще характеризує жанр цих статей. Як правило, «День» друкує їх під рубрикою «Погляд» або з підзаголовком «Точка зору». За чверть століття мені довелося пережити світоглядну революцію, яка полягала у витискуванні зі свідомості закладених з дитинства стереотипів. Не скажу, що процес завершився, кожний рік приносить нові відкриття. Прагну ділитися ними з читачами, і часом не знаходжу розуміння. Це — нормально, точка зору завжди суб’єктивна. Разом із тим погляд на конкретну проблему пов’язаний з усією сумою знань і світоглядом ученого. Доводиться виявляти, чому свіжа думка не прищеплюється у свідомості опонента.
Моя стаття «Приватна та колективна форми власності в історичному вимірі» (№56, 2 квітня) викликала ряд полемічних відгуків. Один із опонентів зробив припущення, що вона написана заради невеликого за обсягом останнього розділу «Що далі?». Справді, у цьому розділі прозвучало кілька ключових висновків. По-перше, комунізм приречений надовго залишитися не науковим, а утопічним ученням. По-друге, сучасні комуністи мусять зрозуміти, що перетворення утопії на реальність можливе тільки за допомогою масового терору, пов’язаного з колосальними жертвами. По-третє, реалізована утопія здатна існувати тільки в силовому полі, яке, слава Богу, не може тривати нескінченно довго. По-четверте, реалізований комунізм не схожий на свій пропагандистський імідж. Покоління, якому випала доля будувати його у довоєнні роки, вже відійшло, але колишні радянські громадяни пам’ятають життя при диктатурі вождів КПРС, що тривала аж до конституційної реформи М.Горбачова.
Погоджуюсь, що писав статтю заради таких висновків. Аналіз форм власності являв собою чудовий інструмент, за допомогою якого вони були отримані. Мені здавалося, що здійснений під ракурсом власності огляд всієї попередньої історії цивілізації допоможе переконати людей у неможливості комуністичного «світлого майбутнього». Аж ось у відгуку, який за обсягом майже дорівнював критикованій статті, постійний автор «Дня» Володимир Лєсной піддав сумніву мій інструментарій (№85, 23 травня).
Доведеться повторити подане основоположниками марксизму визначення комунізму. Воно звучить так: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» (К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори. — Т.4. — С.422). Якщо не досить, можу навести невикористаний у статті інший вислів: «Комуністи всюди підтримують усякий революційний рух, спрямований проти існуючого суспільного і політичного ладу. В усіх цих рухах вони висувають на перше місце питання про власність, як основне питання руху» (там само. — С.444).
Думка Маркса і Енгельса є зрозумілою: знищення приватної власності означає встановлення власності колективної, тобто комунізму. Суть моєї статті полягала в ревізії цієї думки. Експропріація власників, думав я, могла змінити власника, це правда, але чому вона повинна була ліквідувати приватну власність як таку? Якщо ми піддамо сумніву апріорну думку класиків марксизму, то зрозуміємо, що з цього випливає умовивід колосальної ваги: комунізм, який встановлювався після експропріації власників, був зовсім не «світлим майбутнім», а ладом, за якого ставали можливими Голодомор 1933 року і Великий терор 1937 року. Кінець кінцем, шановані нами класики були зовсім молодими і недосвідченими людьми в ту пору, коли писали «Маніфест Комуністичної партії». Вони написали його талановито, це один із кращих літературних творів, але література часом відривається від реального життя.
Кинутий «Маніфестом Комуністичної партії» клич «Експропріація експропріаторів» означав одне: ліквідуємо великих власників, щоб встановити колективну власність — фундамент «світлого майбутнього». Як мільйони моїх співгромадян, я щиро поділяв цей висновок класиків і був комуністом з 1960 по 1991 рр. Не відчуваю докору сумління за те, що був ним. Як і завжди, із співчуттям ставлюсь до слів молодого Фрідріха Енгельса, який в лютому 1845 року викладав своїм слухачам в маленькому німецькому містечку Ельберфельд ази комуністичної доктрини: «Комуністичний принцип є принципом майбутнього, за це говорить хід розвитку всіх цивілізованих націй, це засвідчує швидко прогресуючий розклад усіх дотеперішніх соціальних установ, за це говорить людський здоровий розум і, насамперед, людське серце» (там само. — Т.2, с.522). Питання тільки в тому, якого майбутнього?
Комунізм як спільна власність на все, що належить людству — ця ідея була уперше озвучена в якості наукової доктрини в Ельберфельді. Потім вона увійшла в «Маніфест Комуністичної партії» (1848), Ерфуртську програму німецької соціал-демократії (1891), програму російських більшовиків (1919). Та вся сіль у тому, скільки часу залишалося до майбутнього, про яке говорив Енгельс в Ельберфельді. Йому, а за ним його послідовникам здавалося, що воно знаходиться одразу за виднокругом. Потім один з його учнів, Едуард Бернштейн, обережно зауважив: «Те, що звикли називати кінцевою метою соціалізму, є для мене ніщо, рух — це все». Мова йшла про рух до кінцевої мети — соціалізму і комунізму. Що було пізніше, знають всі. Це знання я підсумував у статті до 90-річчя Російської революції 1917 року, яка опублікована в «Українському історичному журналі». Дозволю собі авторську цитату з неї. «Вдуматися тільки: 24-річний екзальтований юнак, який дивився на оточуючий світ із теплого батьківського гніздечка, розповідає своїм слухачам в Ельберфельді, як буде добре при комунізмі. А потім — Лютнева революція в Росії, «Квітневі тези», кайзерівське золото і тисячі подібних Енгельсу екзальтованих юнаків із палаючими очима і маузерами в руках. Мільйони, десятки мільйонів жертв... Довгі десятиліття повільного гниття, яке завершилося гучним розпадом штучного ладу. А тепер доводиться навздогін бігти за благополучною Європою, яка у свій час не потрапила на гачок власних екзальтованих юнаків».
Я не перетворився на антикомуніста після 1991 року. Просто стало зрозуміло, що можна зробити за п’ятирічку, а що — тільки за 5 тисяч років. Цю останню цифру беру навмання, якраз стільки років налічує людська цивілізація.
Чому аналіз категорії власності переконує у справедливості такого підходу до перспектив комунізму? Я зробив спробу пояснити це у статті «Приватна і колективна форми власності в історичному вимірі». Газетна стаття — не монографія, в ній не можна обѓрунтовувати тези фактичним матеріалом і передбачити всі заперечення опонентів. Не дивно, що заперечення зроблені.
У чому полягав звинувачувальний пафос статті В.Лєсного «Це солодке слово «власність»? У тому, що я протиставляю приватну власність колективній, не турбуючись визначити зміст першої і другої. Але ж я писав, що спрощую визначення власності, яка має десятки, якщо не сотні, різних облич, та ще й з окремо взятими правомочностями — володінням, користуванням і розпорядженням. Правомочності теж мають свої обличчя аж до таких екзотичних, але цілком реальних, про які згадує В.Лєсной (розпорядження чужим майном із боку коханки або коханця). Для історичного аналізу в масштабі тисячоліть категорію власності можна і треба спрощувати до двох форм — колективної та приватної.
Між цими формами існує фундаментальна різниця. У випадку колективної власності всі засоби виробництва, за допомогою яких природні ресурси стають придатними для споживання, а також самі ресурси в первинному вигляді належать всім і кожному. Категорія приватної власності ставить різноманітні обмеження на права володіння, користування і розпорядження засобами виробництва, виробленою продукцією і природними ресурсами.
Ми можемо уявити собі організацію життя людських громад в добу панування колективної власності на ресурси. Тоді всі ресурси — від викопаного з ѓрунту корінця до туші мамонта — належали всім і кожному. Зрозуміло, мова йде про людей з цілком конкретної орди. Люди з іншої орди мали іншу територію проживання, подібно стаду мавп або лев’ячому прайду. Формула «всім і кожному» обмежувалася конкретною ордою, стадом, прайдом. До речі, вона зовсім не означає рівності у споживанні, останнє визначалося ієрархією.
Коли виникає суспільство, разом із ним виникає й приватна власність. Це — дві іпостасі одного й того. Приватна власність — це основа людської цивілізації. Вона була і залишатиметься незнищенною впродовж тисячоліть. Якщо хтось захоче узурпувати владу і власність під гаслами встановлення суспільства загального благоденства, він тільки замінить собою попереднього власника.
Під гаслами націоналізації і усуспільнення більшовики, як здавалося, знищили приватну власність. Але що означав революційний процес передачі власності в руки нації або суспільства? У нації або у суспільства немає рук. Руки можуть бути тільки в організованих структурах, які нації та суспільства продукують у великих кількостях, але якими вони самі не є. Руки були у партії більшовиків, яка здійснила націоналізацію та усуспільнення. Партія будувалася на принципах «демократичного централізму», облудний демократизм яких маскував перехід усієї влади в руки купки вождів. Поєднання в цих руках політичної диктатури з економічною робило суспільство абсолютно безсилим перед обличчям влади. Саме тому став можливим Голодомор і Великий терор.
Лєсной детально зупиняється на ізраїльських кібуцах як формі колективної власності. Згодний, але майно кібуців є приватною власністю його членів, яким вони розпоряджаються колективно. Майно акціонерного товариства теж є приватною власністю його членів, яким вони володіють колективно, впливаючи на його діяльність відповідно з кількістю акцій у розпорядженні кожного. Коротко кажучи, ми з Лєсним не маємо стосунку до ізраїльського кібуцу або будь-якого акціонерного товариства. На жаль...
Ще одна проблема, на якій зупиняється В.Лєсной — державна власність. Яка ж вона приватна, коли вона державна?!
Держава, однак, є організацією, в рамках якої функціонують усі інші організації. Вона має руки і голову, волю і розум. Очільники її навіть з породи романтиків мають свій приватний інтерес. Це особливо проявилося під час трансформації директивної економіки на ринкову й відповідно обміну адміністративної влади на приватну власність.
Багато справ у державі вирішується колективно, це складний організм. Але не так давно ми перетворилися на пасивних свідків того, як двоє лідерів найбільш впливових політичних сил зробили спробу приватизувати не майно навіть (воно давно успішно приватизоване), а нашу громадянську позицію й політичну свободу. Ще й Ганна Герман із безсоромними очима запевняла з екранів телевізора, що вибори президента парламентом з одновідсотковим рейтингом — справа цілком законна.
Не хотів би завершувати цю відповідь В.Лєсному на цій ноті. Не знаю, чи розглядатимуть мене як оптиміста, але переконаний, що з часом ми ліквідуємо приватну власність як таку , тобто побудуємо комунізм. Це станеться тоді, коли ресурси нашої планети (або планет) належатимуть всім і кожному.
