Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Чорний піар» стратегічного партнерства

21 липня, 2000 - 00:00

Росія вважається українським стратегічним партнером номер один. Так у Києві визначили ще кілька років тому, коли й так званого «великого» договору не було підписано, і Чорноморський флот не було поділено. У Росії, до речі, жоден із політиків таким чином стосовно відносин з Україною не висловлювався — навіть Борис Єльцин. Навпаки, всі останні дев’ять років лише ледачий з числа тих, хто активно дивиться російські телеканали, не зрозумів, що найбільш недружня Росії держава — це саме Україна. Причому найбільша інтенсивність публікацій та телесюжетів з таким загальним висновком була саме напередодні зустрічей на найвищому рівні. Мабуть, це вже тенденція. Особливо враховуючи, що й московському візиту прем’єр-міністра Віктора Ющенка теж традиційно передувала артпідготовка в російських медіях на тему порушення прав «співвітчизників» в Україні та сприяння української влади наростанню антиросійських настроїв у суспільстві.

Якщо згадати вже призабуті перші роки української незалежності, то тоді головною темою всіх без винятку провідних російських газет було фанатичне небажання України розпрощатися з неналежною їй ядерною зброєю. Читач міг практично щодня дізнаватися, що Київ просто шантажував весь цивілізований світ якоюсь незрозумілою грошовою допомогою на зняття ракет з бойового чергування, демонтаж ядерних боєголовок, пускових ракетних установок та транспортування ядерного боєзапасу до Росії. Паралельно розвивалася «кримська тема», з якої читач чи глядач мусив зрозуміти, що Крим є російською землею, Севастополь — російським містом, Чорноморський флот — виключно російським. Україна ж проводить там абсолютно незаконну й нічим не виправдану політику «українізації», що викликає зрозуміле занепокоєння Москви. Низка публікацій, базована на офіційній позиції Росії на переговорах з міжнародними фінансовими організаціями, вимагала від них визнання України країною-банкрутом з усіма наслідками. Нарешті, як тільки справа почала просуватися в бік підписання «великого» міждержавного договору про дружбу, співробітництво та партнерство (ця процедура переносилася щонайменше сім разів протягом трьох років), на порядку денному постали проблеми захисту російськомовного населення або «співвітчизників» і вимоги запровадження подвійного громадянства. Тема подвійного громадянства з часом відпала. Захист прав російськомовних, які протистоять примусовій українізації, залишився. З часом додалася й чеченська тематика. Цілком офіційні російські особи полюбили наводити в пресі дані про пряму чи непряму підтримку чеченських бойовиків з боку українських правоекстремістських організацій. Жодного конкретного факту не наводилося, проте це вже сприймалося росіянами як беззаперечна істина.

Колишній посол Російської Федерації в Україні, «зубр» радянської дипломатії Юрій Дубінін свого часу цікаво інтерпретував «Дню» ці «виливи», що вже стали традиційними: «Це — від добра, від бажання зробити напрочуд добрі відносини ще кращими».

Тенденція не просто продовжується. Події у Львові наприкінці травня, викликані загибеллю Ігоря Білозіра, коментувалися виключно як розправа львів’ян над російськомовними естрадою, радіо, телебаченням, пресою, літературою, і навіть людьми. Без будь- якого намагання розібратися, чому саме стався вибух емоцій.

Однак проблема, наявність якої, здається, було б неможливо заперечити, раптом стала проблемою міждержавних відносин. МЗС Росії направив 7 червня до Києва ноту, в якій висловлював занепокоєння і вимагав від української влади адекватної відповіді. 17 липня посол Росії в Україні Іван Абоїмов знову нагадав, що Москва вважає все, що відбулося у Львові, неприпустимим, звинуватив українську владу в потуранні розпалювання «антиросійських настроїв» у суспільстві і нагадав, що у щойно схваленій російським президентом Володимиром Путіним концепції зовнішньої політики Росії є положення про захист співвітчизників, як i положення про використання всіх можливих економічних важелів при захисті російських інтересів. Все це знову викликало низку публікацій, причому саме напередодні візиту до Москви Віктора Ющенка. Якого, до речі, російський прем’єр Михайло Касьянов допитував на цю тему і обіцяв, що російський уряд уважно розбереться — чи підтверджуються факти про утиск російської мови в Україні.

Поки прем’єр-міністри вирішували, як і коли Україна платитиме свої газові борги, російська Держдума, більшість в якій вперше за новітню російську історію склали проурядові фракції, одностайно («за» висловилося 345 депутатів) ухвалила заяву «у зв’язку з дискримінацією російської мови, яка проводиться в Україні». Думці попросили президента Путіна доручити МЗС Росії внести свої пропозиції про вжиття необхідних заходів у зв’язку з «недобросовісним виконанням Україною договору про дружбу, співробітництво та партнерство».

Думцям є на що спертися — в Росії ухвалено закон про захист співвітчизників, під якими трактуються всі, хто вважає своєю рідною мовою російську. Виходячи з цього, мають планувати свою роботу уряд і МЗС.

Заради справедливості можна було б відзначити, що Україна не є жодним виключенням у політиці Росії стосовно колишніх радянських республік. Майже вся інформація про них подається в негативному ключі, причому акцент майже завжди робиться саме на боротьбі з дискримінацією російського та російськомовного населення.

Однак не варто забувати й того, що жодна з пострадянських республік не має такого значення для Росії, як Україна. Навіть Білорусь, створення з якою повноцінної союзної держави проголошено одним з найважливіших пріоритетів російської зовнішньої політики.

Звичайно, представники російської влади завжди запевнятимуть, що всі їхні ідеї можуть бути спрямованими лише на поглиблення та покращaння стратегічного партнерства з Україною — як було останнього разу в Москві під час розмови між прем’єр-міністрами. Як, напевно, буде в серпні на зустрічі президентів. Українські експерти щиро розраховують на те, що в цілому нова російська влада готова до більш конструктивного співробітництва, ніж раніше, передусім у торгівлі.

Але «чорний піар» цього самого партнерства, який виглядає цілеспрямованою політикою, навряд чи раптово припиниться. І це може насправді означати багато що.

Навряд чи когось можна здивувати констатацією того, що російські владні еліти не розглядали й не збираються розглядати Україну як рівноправного партнера. Російські медіa, орієнтовані на відносно широку публіку, завжди підтримували й підтримуватимуть популярну ідею «збирання земель» у будь-якій формі. Пропаганда й жорсткий захист «співвітчизників» мають не меті не що інше, як посилення й без того чималого впливу на внутрішню та зовнішню політику пострадянських держав, перш за все України. Росія має в своєму розпорядженні всі інструменти для забезпечення такої політики, а концепція її зовнішньої політики передбачає «вжиття всіх необхідних засобів» для захисту державних інтересів. Враховуючи залежність України від поставок російських газу та нафти, її залежність від російського ринку, наявність відразу кількох вельми впливових російських лобі у владних структурах, можна не сумніватися в тому, що зовнішній тиск з боку Росії буде підтримано і всередині України. Тим більше, що вимоги з боку «лобістів» до Президента та уряду України піти на «певні зовнішньополітичні поступки Росії» заради збереження партнерських відносин з нею вже стали відвертими. «Лобісти» не голослівні — вже під час перших контактів українського керівництва з новою російською владою Києву недвозначно натякалося, що в разі підтримки Україною зовнішньополітичних ініціатив Москви і в разі більш гнучкої політики стосовно Росії та інтеграції в СНД цілком можливим виглядає і перегляд самої суми українських газових боргів (Україна визнає $1,4 млрд., «Газпром» наполягав до останнього не менш як на $2 млрд.), і шляхів їхнього погашення.

Кампанія, яка просто не може бути стихійною, не може не переслідувати мети відвернення уваги російського читача (глядача) від внутрішніх проблем російського суспільства — а їх чимало. Чеченська криза, покінчити з якою Путін обіцяв ще до кінця минулого року, здається, триватиме ще довго. Спроби жорсткої централізації влади, задекларовані Путіним у його перших кроках на посту президента, не можуть не викликати протистояння між Кремлем та регіональними елітами, що не може, в свою чергу, не позначитися на загальному стані держави. Російські регіони в цілому страждають від тих самих проблем, що й Україна, — хронічні неплатежі й заборгованості, багаторічний спад виробництва, відтік грошей та мізків з країни. Єдине, що може зараз запропонувати Кремль для консолідації суспільства, — ідею створення сильної держави в умовах не надто дружнього зовнішнього оточення. Задля цієї ідеї використовується й антизахідна риторика, й антиукраїнська. Сильна держава — мається на увазі, правонаступниця Російської імперії та Радянського Союзу — за умови вдало організованої пропагандистської кампанії, в якій свої партії відіграють МЗС, Дума і преса, ця ностальгічно-патріотична ідея починає приносити свої плоди. Зрештою, не варто забувати, що свого часу саме «захист Севастополя» значною мірою сприяв зростанню популярності московського мера Юрія Лужкова.

Що б могла протиставити цьому натиску сьогоднішня Україна? Як і дев’ять років тому, вона катастрофічно залежить від доброї волі «Газпрому». Як і дев’ять років тому, вона не має однозначно позитивно сформованої єдиної позиції Заходу на свою підтримку. Як і дев’ять років тому, внутрішня ситуація в країні не сприяє зміцненню її позицій на міжнародній арені, а відтак — і можливості знехтувати тиском Москви.

Західні експерти підказують, що в умовах, які має Україна сьогодні, найбільш важливим для неї було б терміново диверсифікувати джерела постачання енергоносіїв. У цьому в принципі немає нічого неможливого, є й пропозиції допомоги з боку Заходу — але ж, припустимо, норвезький постачальник газу так само, як і «Газпром», не терпітиме несплати за поставлений товар. Крім того, хтось в Україні мав би постійно, наполегливо, дбайливо працювати з росіянами, набуваючи контактів, але захищаючи передусім інтереси своєї держави.

Зрештою, просто потрібне розуміння того, що якою б важливою з усіх точок зору не була Росія, вона не може й не повинна ставати для України цілим світом.

Консолідація українського суспільства теж сприяла б більш активній і, можливо, агресивній зовнішній політиці країни — але для цього, передусім, було б потрібно, щоб вдалися «реформи заради добробуту». І бажано — без жодної антиросійської риторики.

Західний капітал, який би успішно працював в Україні, теж міг би стати одним з чинників більшої безпеки держави на тлі будь-яких погроз з боку стратегічного партнера — як сталося, наприклад, у Польщі. Хоча цього не варто було б переоцінювати.

Взаємне подолання комплексів як «старшого брата», так і власної неповноцінності триватиме, вочевидь, ще досить довго. Але навряд чи без цього вдасться реально досягти проголошених рівноправних партнерських відносин — і навряд чи це станеться до того, як Україна відчує себе хоча б просто впевненою в собі державою, якій є чим підперти свої зовнішні амбіції.

І тільки тоді, мабуть, можна буде не звертати жодної уваги на «чорний піар», якого завжди вистачало в міжнародних відносинах.

Віктор ЗАМ’ЯТІН, «День»
Газета: 
Рубрика: