Можливу ратифікацію Хартії регіональних мов та мов нацменшин не слід драматизувати: русифікація України триватиме й без неї. Однак прийняття російської мови під особливу опіку держави на тлі її байдужості до мови української не можна визнати справедливим, бо саме українську треба було б включити до переліку мов, яким загрожує зникнення.
БИТИЙ НЕБИТОГО ВЕЗЕ
Найбільший парадокс Хартії в її українській інтерпретації полягає в тому, що вона водночас «захищає» як мови багатьох меншин, так і ту мову, від якої ті потерпають, тобто російську. Як свідчать результати перепису населення 2001 року, меншини не українізуються, а русифікуються. Так, 88,5% греків, 83% євреїв, 64,7% німців, 62,5% білорусів, 58,7% татар, 30% болгар тощо рідною визнають не свою національну мову, а російську, й лише більшість поляків вважає рідною українську. Саме присутність російської мови у переліку 13-ти мов, які пропонується захищати Хартією, політизувало її розгляд. В іншому випадку голосування по Хартії у Верховній Раді було б абсолютно рутинною процедурою, й, швидше за все, завершилося б підтримкою конституційної більшості.
Ратифікація Хартії, яка певним чином підвищила б юридичний статус російської мови на регіональному рівні, могла б стати історичним компромісом між двома основними мовними спільнотами України — але не стане. Адвокати російської мови не зупиняться і все одно вимагатимуть її визнання другою, а чи й першою, державною. Російська мова, правда, й без Хартії має в Україні конституційний статус: ст.10 Основного Закону, яка декларує державність української мови, одночасно фіксує й широкі права російської. Однак, русофонам цього замало, й вони вимагають для російської юридичного статусу, тотожного статусу української — абсолютно не зважаючи на те, що декларативні юридичні преференції української більш ніж щедро компенсуються фактичним домінуванням російської в будь-якій сфері суспільного життя.
З урахуванням же 350-річної дискримінації української мови юридично рівний статус вже зараз, а не згодом, після необхідного реабілітаційного періоду, означатиме не «гармонійне функціонування», а довічне закріплення домінуючого статусу російської мови. В реальності саме такої перспективи переконує досвід лукашенківської Бєларусі. Українську, позбавлену навіть тієї жалюгідної державної підтримки, яка є зараз, через 30-50 років вивчатимуть як мертву латинь.
ПАЛІЇ МОВНОЇ ВІЙНИ
Хартію підписали лише 29 країн, а ратифікували й того менше — тільки 17. Наприклад, сусідня Росія з Хартією не поспішає, хоч переважна частина її території — це землі, на яких автохтонними є неросійські народи. Чому ж у нас комусь загорілося нагально ставити її на порядок денний? Багато хто причину вбачає у прагненні влади розколоти опозицію, складові якої по-різному бачать вирішення мовного питання. Доречно пригадати, як восени минулого року, у розпал інформаційно-пропагандистської акції «Повстань, Україно!», декілька обласних Рад Півдня та Сходу водночас, неначе за командою, ухвалили резолюції щодо державного статусу російської мови. Трохи згодом кампанію на захист російської мови провела Верховна Рада Криму, де «насильницька українізація» набула такого жахливого «розмаху», що на весь півострів завелося аж чотири! (з 575-ти) україномовні школи та одна україномовна газета «Кримська світлиця», яка, втім, саме цими днями агонізує через відсутність фінансування. «Злі опозиційні язики» твердять, що нитки кримської кампанії також вели до Києва. ГОВОРИТЬ СОЦІОЛОГІЯ
У влади — своя правда, у опозиції — своя, але знайти неполітичні пояснення поточної активізації мовного питання дуже складно. Адже, згідно даних Центру ім. Разумкова, 81,2% громадян України вважають, що національно-культурні потреби російськомовного населення задовольняються повністю або частково.
За даними опитувань Донецького інформаційно-аналітичного центру до десяти найактуальніших проблем мешканці міста відносять безробіття, екологію, високі ціни, злочинність, економічну кризу, низький рівень життя, маленькі зарплати та пенсії тощо. Мовне ж питання серед найгостріших проблем на значиться, що, очевидно, й давало підстави Віктору Януковичу ще в його бутність губернатором Донеччини заявляти, що «проблема російської мови — це не така вже і проблема».
Подібного погляду дотримується й губернатор Луганщини Олександр Єфремов, який вважає, що «не час і не місце вести мовні дискусії, розумніше було б вирішувати нагальні питання». Ще б пак: хіба може питання російської мови бути таким вже гострим для області, де при тому, що українці становлять 57,8% населення, лише 26,5% шкіл працюють з українською мовою навчання, та й то головним чином в селах.
Протягом минулорічної виборчої кампанії мені довелося проаналізувати досить великий масив соціологічних даних по східноукраїнських регіонах. Ніде в ініціативному порядку більш- менш вагома кількість людей не відносила мовне питання до переліку найважливіших й визнавала його суттєвим для себе лише після «підказки». Отож, загрозу дерусифікації, яку дехто називає «насильницькою українізацією», навіть мешканці зрусифікованих східно- та південноукраїнських мегаполісів сприймають як гіпотетичну. Та й то, ймовірно, через те, що політичні спекулянти періодично лякають їх українською мовою, ставлячи питання руба: ви чого хочете, щоб російська була державною, чи щоб вам бандерівці язики повиривали?
СВІДЧИТЬ СТАТИСТИКА
Але ще більше, ніж соціологія, про панівне становище російської мови у будь-якій сфері свідчить статистика — багато красномовних фактів наводилося позавчора під час парламентських слухань з проблем української мови.
Єдина сфера, де українська в цілому нібито переважає — це освіта: 72% дітей здобувають середню освіту українською мовою (щодо дитячих садків подібний показник складає 65%). Місцями навіть перегнули палку в інший бік: наприклад, в Київській області не залишилося жодної російськомовної школи. Але й тут варто брати до уваги, що україномовна за звітністю школа в дійсності такою ще не є, бо, ледве відірвавшись від підручника, вчителі та учні переходять на російську. Особливо формальний характер україномовна освіта має у Східній та Південній Україні.
Українську часто «звинувачують» у тому, ніби вона стала мовою державного апарату. Це неправда, бо чиновники спілкуються між собою й з народом переважно російською, і нікого не повинна вводити в оману поширена серед представників головним чином центральної влади мода переходити перед телекамерами на те, що вони вважають українською. При цьому існують непоодинокі, на жаль, приклади, коли українською не володіють навіть члени уряду, на що, до речі, публічно звертав увагу Президент, називаючи прізвища Миколи Азарова та Юрія Смирнова (і «список» цей, на жаль, невичерпний).
З шести реально працюючих загальнонаціональних телеканалів та мереж — жодного повністю україномовного. До того ж, державне УТ-1, двічі утяте для задоволення потреб приватних мовще гірше: україномовний продукт тут взагалі відсутній, за винятком «Єви» та ще пари-трійки назв. Як іронізував ще сто років тому видавець «Ради» — першої щоденної україномовної газети — Євген Чикаленко, українська преса «опинилася у заклятому колі: аби розвиватися, вона потребувала національно свідомого суспільства, однак для того, щоб таке суспільство могло існувати, мала виходити українська періодика». Відтоді мало що змінилося.
Відділи україномовної літератури навіть у київських книгарнях знімають віддалені кутки на правах бідних родичів, не говорячи вже про те, що в Донецьку чи Луганську книжку українською мовою не знайти й вдень зi свiчкою. Книжковий ринок є російськомовним за накладами на 70%, за кількістю назв — на 90%. Але ці показники для української мови виявляться ще гіршими, якщо з облікового масиву вилучити підручники, яких, до речі, катастрофічно не вистачає: наприклад, україномовні ПТУ, згідно даних Міносвіти, забезпечені підручниками лише на 23%.
Годі шукати у продажу й такої «екзотики», як україномовне домашнє відео, чи україномовні мову українською, навіть для київських ресторацій є стандартною, але трапляються навіть такі, які не здатні прийняти замовлення, якщо воно вимовляється українською.
Таких принизливих для українофонів фактів можна навести безліч. Але подібна ситуація, сформована 340-річною офіційною політикою та стихійною грою ринку протягом останнього десятиріччя, не відповідає ані етнічному складу, ані мовним орієнтаціям населення України. Так, згідно, перепису 2001 року, українці складають 76%, а росіяни — 17 %. Українську вважають рідною мовою 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткових пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення (у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 відсоткових пункта). 85,2% українців рідною вважають мову своєї національності, й лише 14,8% — російську: це розвінчує міф про переважну російськомовність етнічних українців.
Зрозуміло, на відповіді на питання про рідну мову впливає національна самоідентифікація респондентів, й визнання української рідною ще не означає використання її у повсякденному спілкуванні. Тому соціологи для повноти картини з’ясовують мовну поведінку людей в різних обставинах. Заступник директора Інституту соціології НАНУ Микола Шульга пропонує аналізувати мовну практику за такими критеріями, як національне самовизначення, уявлення про рідну мову, мова спілкування в родині, мовні преференції у роботі з документами. Найгірший показник україномовності суспільства вимальовується за останнім критерієм: традиційно лише 40-45% респондентів обирають україномовні анкети. Найвищий же рівень україномовності спостерігається у спілкуванні в родинах, а саме цей критерій можна вважати найоб’єктивнішим, бо саме тут найкращими є умови для вільного вибору — не впливає позиція начальства та не тисне російськомовне оточення. Отже, в сімейному спілкуванні співвідношення мов становить 50:50, і ця пропорція свідчить, що наше суспільство складається із двох приблизно рівних мовних спільнот.
НОВЕ БАЧЕННЯ ДВОМОВНОСТІ
Дискусія про те, що саме має бути покладено в основу мовної політики — чи національний склад, чи уявлення про рідну мову, чи реальне поширення тієї чи іншої мови, триває вже не один рік. Найзатятішi українофони апелюють до перших двох критеріїв, до глибоких генетичних кодів, патріотичних почуттів та морального обов’язку.
Більш раціональною здається позиція тих, хто вважає, що мовна політика має базуватися не на етнічній ідентифікації, а все-таки на мовній. Хай буде так. Але коли вже нас, україномовних, у державі на загал 50%, то де наша половина телебачення, радіо, газет, кіно, естради тощо?!
Мене, наприклад, як вірного рідній мові українця, ні на хвилину не залишає відчуття належності до національної меншини, й цікаво, що за два роки життя в Києві рівень такого відчуття залишається подібним тому, яким він був протягом тих 13 років, що прожиті у Москві. Суттєва різниця відчувається лише в одному: міліціонер, почувши українську, не вимагає негайно пред’явити паспорт з пропискою. Попри те, що Київ — толерантне у мовному сенсі місто, й переважно російськомовний загал столичного мегаполісу приязно ставиться до української, постійне спілкування нею неможливе через відчутний кожною клітиною організму тиск російськомовного середовища. Українська в Києві домінує лише на базарах, де більшість продавців — приміські селяни. Іноді її можна почути на дитячому майданчику: дитсадівська дітлашня безуспішно навчає української своїх 25 —30-річних батьків — найбiльш зрусифіковане покоління України.
Глибина русифікації настільки велика, що годі й розраховувати на те, що Україна буде переважно україномовною державою. Ми не можемо й не маємо права ставитися до російської як до іноземної: для цього вона занадто поширена, та й, врешті-решт, ми настільки долучилися до її формування, що у нас є всі підстави вважати її своєю.
І хоч важко не погодитись з Іваном Дзюбою в тому, що «двомовниками» досить часто «називають себе принципові й затяті одномовники, ті, хто не знає і не хоче знати української мови», справжня українсько-російська двомовність була б для українофонів великим кроком уперед щодо наразі безроздільно пануючої російської одномовності. Навіть до такого стану йти ще дуже й дуже довго. Затяті критики двомовності помилково сприймають її як відхід від неіснуючої, лише омріяної україномовності, коли ж насправді вона означає лише перехід від домінування російської до справді рівноправного поширення української — не менш масштабного, ніж російської.
До того ж, наголос на прагненні до паритету мов, а не до домінування однієї з них, — це залізобетонна аргументація для дискусії з тими, хто, прикриваючись розмовами про права людини, свідомо чи несвідомо прагне до консервації теперішньої кричуще дискримінаційної для українофонів ситуації.
ПОЗИТИВНА ДИСКРИМIНАЦIЯ
А що ж влада? Хоч Павло Мовчан і каже, що її проблеми мови не цікавлять — «у неї своя «фєня», її представники проблему начебто розуміють. «Розмовляти українською мовою у державі Україна ми повинні всі», — заявив нещодавно глава уряду. До речі, ще напередодні призначення Прем’єром Янукович зізнався, що у нього «є розуміння того, що ми живемо в Україні, й необхідно розвивати національну мову як частину самосвідомості та культури».
Однак на практиці мовну політику визначають поки що такі чинники, як декількасотрічна звичка, стихія ринку, гуманітарно-політичний тиск Росії та режим найбільшого сприяння русифікації. І, схоже, на суттєві зміни в мовній політиці сподіватися поки що не слід — особливо з урахуванням останніх тенденцій до посиленої реінтеграції України в російський політико-гуманітарний простір («повзучий Переяслав») та поглиблення залежності наших можновладців від Москви з її рішучим настроєм проти дерусифікації пострадянського простору.
Зрозуміле прагнення влади зберегти політичну стабільність, але стабільність для україномовності означає консервацію в коматозному стані. Зрозуміла тривога, про яку днями на парламентських слуханнях з проблем української мови говорив голова Держкомтелерадіо Іван Чиж, — що «костурбаті дії» можуть зашкодити справі. Але ж острах перед кострубатістю не повинен обертатися бездіяльністю там, де є грунт для поширення україномовного середовища.
Держава настільки обережно поводиться щодо утвердження української мови, насників, також частенько ігнорує мовне законодавство. За даними «Просвіти», виключно російською працює до 90% недержавних каналів, а самі недержавні канали становлять близько 95% від загальної кількості телеканалів. Представники ж держави визнають грубі й масштабні порушення мовного законодавства, але розводять руками, посилаючись на приватний характер мовників, неначе приватного сектору закони взагалі не стосуються.
Не кращий вигляд має справа у радіопросторі та царині друкованих ЗМІ. За даними керівника управління з питань взаємодії зі ЗМІ й органами державної влади Адміністрації Президента Олександра Савенка, на сто українців припадає лише 7 газет українською мовою, тоді як на сто росіян, що живуть в Україні, — 54 газети російською. За його ж словами, «практично всі FM-станції ведуть мовлення російською мовою, у країні поширюється величезна кількість російських друкованих видань, а російські зірки естради вивозять гроші мішками».
На динамічному ринку товстих глянцевих журналів ситуація мультики та аудіокасети з україномовними казками для дітей.
За три-чотири роки, відколи почалося відродження кінотеатрів, у цій сфері також запанувало беззаконня: загальна кількість продемонстрованих україномовних стрічок також складає три-чотири, тобто по одній на рік, а фільми західного виробництва дублюються виключно російською. І якщо можна погодитись, що в Донецьку чи Харкові зросійщений у масі своїй глядач як справжній «інтернаціоналіст» просто бойкотуватиме україномовне кіно, то в Києві аудиторія беззаперечно сприйняла б україномовний кінематограф. (Як стверджують автори монографії «Мовна ситуація Києва: день сьогоднішній та прийдешній», написаної за результатами соціолінгвістичного дослідження мовної ситуації в Києві, «кияни психологічно готові до дерусифікації язиково-культурного життя міста».)
У сфері бізнесу українську ігнорують вже навіть у Львові, й багато хто з львів’ян констатує, що русифікація набирає обертів навіть в Галичині. Те ж стосується й сфери послуг. Ситуація, у якій офіціант не може підтримати розтільки боїться зачепити інтереси тих, хто бачить Україну без української, що ігнорує і тих, хто вже готовий до значного розширення сфери вживання української мови. Держава зобов’язана генерувати, підтримувати й поширювати мовне середовище для тих 50% громадян, які вже є україномовними.
Тим більше, що така аудиторія має соціальну базу для розширення. Наприклад ті, хто хоч і вживає переважно російську, рідною все ж таки вважає українську. Чи молодь до 30-ти, яка — парадокс — попри те, що є більш російськомовною, ніж старші покоління, менш прихильно ставиться до можливого надання російській мові статусу офіційної.
Ясно, що політика дерусифікації має бути делікатною, враховувати регіональну специфіку. У цьому плані Україна чітко ділиться на декілька поясів. Перший пояс, найменш сприятливий для поширення української мови — Крим, Донеччина, Луганщина, міста Харків та Одеса, можливо, Запоріжжя. З тамтешньою глибиною русифікації потрібна потрійна делікатність. Але навіть на Дніпропетровщині, Миколаївщині, Херсонщині та Одещині умови для дерусифікації значно сприятливіші, вже не кажучи про області Центральної України.
Після ж 10 — 20-річного реабілітаційного періоду для української удержавлення російської мови перестало б нести загрозу виживанню української, поки що, з огляду на велику історичну несправедливiсть, неготової до вільної конкуренції. Українські та російські мовні середовища не можуть конкурувати вільно, як хронічний астматик не здатен змагатися з тренованим бігуном-стайєром.
Саме через це україномовна спільнота і всі, зацікавлені в збереженні нашої національної ідентичності, «національно заклопотані», як нас називають опоненти (газета «Донецький кряж» взагалі вважає нас «націонал-пришибленими») — мають повне право на т.зв. позитивну мовну дискримінацію. Трьохсотрічні гоніння на нашу мову і багатовікова русифікація дають нам право на компенсаційний пакет, у тому числі й на пільгові економічні умови для україномовного інформаційного продукту. Не треба соромитися цього вимагати. Ми не можемо нескінечнно довго спостерігати, як вмирає наша мова, й беззвучно, щоб не почули сусіди, оплакувати її по закутках, уквітчаних рушниками та портретами Шевченка.
ПОРЯТУНОК ПОТОПАЮЧИХ — СПРАВА РУК І САМИХ ПОТОПАЮЧИХ
Українофони не мають достатнього ресурсу, щоб вирішити проблему самостійно. Вони, на відміну від російськомовних, не сконцентровані у великих містах, а значною мірою розпорошені по районах та селах. По-друге, вони мають на загал історично обумовлений значно нижчий соціальний статус та матеріальні можливості (все врешті-решт упирається в гроші, а ділова еліта є зрусифікованою). По-третє, значна частина навіть україномовних й досі перебуває під впливом сталих вікових стереотипів про непрестижність, неелітарність української мови, й замість того, щоб боротися за її та свої мовні права, перехід на домінуючу російськомовність розглядає як один із проявів підвищення власного соціального статусу.
І все ж таки маємо численні прояви громадської ініціативи. Поширення української мови — це справа співаків (Скрипка та Вакарчук зробили більше, ніж усі гілки влади, разом узяті), які тримаються української, знаючи, що з російською збирали б значно більшу аудиторію. Це — справа видавців, які всупереч державній політиці підтримки російського книговидання, вперто друкують книжки українською, й письменників, які ці книжки пишуть. Це справа газетярів, які йдуть на щоденний комерційний ризик, видаючи газети українською за умов несправедливої конкуренції з російськомовним продуктом. Це телевізійні продюсери, які зберігають жевріюче вогнище україномовності на телебаченні на тлі тотального домінування російськомовного продукту.
І НАРЕШТІ, ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ
Мовне питання в Україні не є суто питанням прав людини. Українці як нація ніколи не стануть повністю україномовними, але, з іншого боку, залишаючись на позиціях домінуючої російськомовності, така нація не має жодних історичних перспектив — попри те, що у світі існує декілька англомовних націй, безліч націй іспаномовних та арабомовних, попри те, що багато хто з вчених не вважає мову головною ознакою нації. Зазначені прецеденти не мають впливу, бо у нависаючому над Україною російському колосі домінуючим у політичній еліті є уявлення про вирішальну роль мови в процесі націєтворення. Не слід забувати, що в російській еліті досить поширеною є й теорія про штучність української мови, про її діалектичну належність до мови російської, «спотвореність» польськими впливами. Саме тому, якщо на рівні підсвідомості самостійна Україна сприймається як непорозуміння, то російськомовна Україна — як подвійне непорозуміння. Його усунення — лише питання часу. Теорію «триєдиного руського народу» не списано в утиль, а лише відкладено. Рано чи пізно росіяни порушать питання про саму правомірність існування України як окремого національно суб’єкта на підставі пануючої у нас російськомовності.
У російському керівництві, до речі, на відміну від українського, добре розуміють, яку цементуючу роль відіграє мова у державному будівництві. Тому Конституція Росії проголошує державний статус російської мови. Тому в Росії триває русифікація неросійських народів — хоча, значною мірою, вона є інерційним процесом, як і в Україні. Федеральний Центр рішуче втручається у мовну політику регіонів й національних меншин, навіть якщо таке втручання є грубим порушенням елементарних демократичних норм. Так, минулого року Кремль заборонив татарам переходити на латиницю. Для цього було ухвалено закон, який зобов’язує всі народи Російської Федерації користуватися виключно кириличним алфавітом. Це виглядає приблизно так, якби зараз українська влада зажадала, скажімо, від поляків України перевести свою писемність на кириличну основу.
Отже, якщо українська еліта прагне закріпити свій статус як еліта самостійної держави, вона має бути зацікавлена якраз не у пропагованій Росією гуманітарній уніфікації, а у посиленні тих тенденцій, які, навпаки, ведуть до зміцнення української ідентифікації та посилюють аргументацію на користь нашого самостійного буття. Провідну роль у цьому грає поширення української мови.
Питання дерусифікації було б вирішене просто, якби сто найбагатших та найвпливовіших сімей України не показово, а насправді перейшли на українську мову. Однак, чи то подібного усвідомлення поки що немає, чи то українська державна еліта й насправді внутрішньо вже вирішила закруглятися з грою в «самостійність» й вирішила довершити русифікацію України для того, щоб полегшити її реінтеграцію в російський політичний та мовно-гуманітарний простір.
Євреї, створивши державу, оживили мертвий іврит. Українці, навпаки, поки що живцем ховають українську. Втім, у євреїв навряд би що вийшло, якби проект Ізраїль будувався на компромісі сіоністів з антисемітами. Україна ж в 1991 році народилася саме внаслідок подібного компромісу.
