Ви думаєте, я писатиму про те, наскільки скандально і хитро вони обманюють народ? Чи що вони награбували не так вже й багато, і це простимо? Чи про те, що демони влади вже розпростерли свої обійми і от-от стиснуть їх на тілі нашої багатостраждальної Батьківщини?
Кажуть, що олігархи знищують середній клас і середній бізнес. Це правда. Однак хтось же має створювати бізнес великий. От збудували у Києві величе-е-езний гіпермаркет розміром зi стадіон, де продуктів сила-силенна. І 25 маленьких і середніх гастрономів поряд закрилися, а їх власники, спробувавши спочатку чинити опір, незабаром здалися. Як розцінювати це явище? Бо ж дійсно, 25 підприємців (своїх же колег-бізнесменів!) розорилися. Та це все ази капіталізму. Просто наше навчання відбувається не за підручниками, а на ходу і на наших очах, що одночасно і забавно, й підозріло. А власне кажучи, що відбувається?
Відбувається природний процес накопичення капіталу.
Відбувається переливання капіталу з однієї галузі до іншої.
Інше питання: хто має робити всю цю роботу? Ми просто не помітили, як раптом настав 2-й етап нашої буржуазної еволюції. Чи ходили ви коли-небудь у гори до високої вершини? Ідеш-ідеш, піднявся на найвищу і раптом виявляєш, що попереду гора ще вища. Так і тут. Перебудова дала старт дрібним кооперативам і малим підприємствам. Цей штамп у країні так укорінився, що на думку не спадало запитати: а чому немає зеленого світла для великих підприємств? Чим виправдана така дискримінація? Вони що — взагалі не потрібні? А якщо потрібні, тим більше технологічно новаторські — то звідки вони мають взятися?
Нам би зняти рожеві окуляри, включити здоровий глузд і усвідомити, що малий і середній бізнес може повноцінно існувати тільки за наявності великого бізнесу.
У нас за статистикою 300 тисяч дрібних і середніх підприємств, але не ясно — є у нас середній клас чи ні. Тобто дрібнота у бізнесі є, а середнього класу — немає. А як його можна помітити? Для того, щоб було щось середнє, треба, щоб існувало на одному полюсі щось дрібне, а на іншому полюсі — щось велике. І в Україні раптом виникла ситуація, коли утворився вакуум крупняку.
Великого бізнесу як класу — немає! Найбільше, що у нас є і про що постійно говорять на підвищених тонах, — газ, нафта. Однак це пов’язане не із видобутком та виробництвом, а з перерозподілом. У нас, у величезній країні, яка затіяла реформи, яка хоче їхати до Європи, яку мають поважати за силу, немає «паровозів» нинішньої історії, а лише «вагончики».
Адже для того, щоб країна перебудовувала блоки галузей, їй необхідне накопичення капіталу, акумулювання його і переливання з галузі у галузь. Свого часу з дрібного бізнесу мав би виростати середній. Це був дуже непростий час. У нього були свої герої. В Росії — Артем Тарасов, Герман Стерлігов (ви ще їх пам’ятаєте?) У нас — Семен Юфа, Сергій Кичигін. Це був час, коли суспільству демонстративно показували — як нагромаджуються гроші, що саме на них будується. Однак історія завжди безжалісна, вона швидко розчавила передовиків своїми дерев’яними колесами, лиш тільки вони виконали свою історичну місію.
Нині ми щойно спостерігаємо зародження олігархії, коли претенденти на посаду олігархів час від часу демонструють свої м’язи. І про те, що ці м’язи з’явилися, свідчить в Україні гострий громадський інтерес, а в Росії — тотальний на них наступ з боку державної влади. З’ясування відносин між самими олігархами — це не підрахунок того, хто чого вартий, скільки нагромадив і яка у нього політична вага.
Як це не парадоксально звучить, вони відстоюють стратегію розвитку суспільства, можливо, навіть іноді не підозрюючи цього. Це віддалено нагадує майбутню ознаку зрілості — не повної зрілості, як сказали б про дорослу людину. А як би атестат зрілості, який отримують школярі через 10 років навчання. От олігархія і складає свій черговий шкільний залік після 10 років демозалежності.
ЩО КРАЩЕ?
Зіткнулися в смертельній сутичці дві стратегії. Одна будує економіку на державному підмурівку. Інша — забиває приватні палі. Забігаючи вперед, скажу, що і та, і та будуються на піску.
При стратегії посилення державного контролю гроші збиратимуть краще, чесніше, з’явиться можливість часом розраховуватися з шахтарями (остаточно з ними розрахуватися не можна за визначенням). Вчасно видаватимуть зарплату, пенсії, викуповуватимуть за будь-якими ставками ядерне паливо і мазут. І хоч насилу, але зможуть зводити кінці з кінцями, ледь животіючи і лякаючи населення вічною підготовкою до зими і звичним відключенням електрики. Порядок буде наведено і все виглядатиме, як польова кухня під час армійських навчань, — юшки перепаде майже всім, і з голоду солдати не помруть. Суп роздаватиметься у всіх на очах, тому справедливість буде прозорою. Державне завдання буде вирішено.
А далі? Акумульовані в скарбниці ресурси розподілятимуться вниз так само, як завжди. І у міру проходження через бюрократію та чиновництво з рівня на рівень ці ресурси, як завжди, катастрофічно розкрадатимуться. А там, де стоятимуть наглядачі, електрика згасне просто через невміле управління і відсутність сучасного не совкового менеджменту, тобто — електрика або розсіється як дим, або витече крізь пальці.
Рівень електроенергетики залишиться, як і раніше, жалюгідним і убогим. Просто буде менше скарг, оскільки люди у нас терплячі і віритимуть, що вугілля скоро підвезуть і світло через 3 дні все-таки вімкнуть. Ну то й добре.
А якщо переможе стратегія укрупнюваного приватного бізнесу? І буде приватизовано не тільки oblenergo, а і їхні виробничі генеруючі об’єкти? Приватний бізнес, як спрут, обів’є галузь, триматиме її у «чорному тілі», заледве покриваючи необхідні витрати і акумулюючи всі інші «залишки», нагромаджуючи собі жирок на чорний день. Oblenergo, звісно, не розоряться (інакше просто зміниться власник — у бізнесі закони прості), проте й процвітати не стануть.
Тим часом, помалу, приватний бізнес зможе нагромадити кошти, достатні для того, щоб, скажімо, реорганізувати галузь по-сучасному, як, наприклад, мають намір це зробити німці, обговорюючи закриття 19 своїх атомних станцій.
Та чи захочуть наші це зробити? Адже великий бізнес може скористатися капіталістично-єретичною думкою про переливання капіталу на свій розсуд і спрямувати його зовсім в інший бік, наприклад, у лісову промисловість Карпат, платні дороги чи в курорти Південного берега Криму.
Великі гроші — це не лише предмет заздрості. Це здатність мислити великими категоріями
Треба просто мати планетарне мислення. У Стародавній Греції таких людей називали олігархами. У буквальному перекладі з грецької «олігархія» — це «влада небагатьох», а в період реформ «влада найкращих». За часів Перікла вони змогли перетворити роздроблену, відсталу і виснажену війнами країну на процвітаючий край.
Ось переді мною грубезна книга «Хроніка Людства». Сторінка за сторінкою чергуються з незапам’ятних часів демократія і олігархія, демократія і олігархія, демократія і олігархія. Причому, якщо придивитися пильніше, то у скрутні часи воєн, реформ і перебудов виникала олігархія. Коли ж усе втихало, на зміну приходила демократія. Ось так, крок за кроком рухалася історія. Чи є у нас підстави її відміняти? Чи вважати, що історія на нас закінчується?
ТО ЯК ЖЕ ВIДРЕМОНТУВАТИ УКРАЇНУ?
Великі перебудовні проекти під силу лише великому бізнесу. У нас в країні його немає. Навіть якщо нам дадуть 100 мільярдів, їх нікому підхопити і матеріалізувати у щось путнє.
Те, що великий бізнес народжується на наших очах у муках, — це факт. Неприємно на це дивитися? Відверніться. Однак якимось чином народжуватися він повинен, правда ж? Якщо великого бізнесу в країні немає, якщо немає великих власників, — хто буде тією ключовою фігурою, яка рухатиме гори?
Держава? У неї не виходить. Принаймні держава бюджетних грошей на будівництво заводів, доріг і курортів нині не направить.
Прості мешканці країни? Після того, як мільйони наших співгромадян наковталися «щастя», виконуючи роль бізнесменів-човників, коли 98% із них розорилися, розчарувалося і з радістю полишили цю шалену розгнуздану ауру (як поранені покидають поле бою) — навряд чи ці відчайдушні люди будуть двигунами цементної, рибної і металургійної галузей нашого непростого життя.
Дрібні торгівці? Власники перукарень, ресторанів, магазинів та бензоколонок? Хіба що тільки на вечорі гумору та сатири.
Зрушити гори під силу лише великому бізнесу.
У мене складається враження, немов в історії людства Україна — перша піддослідна країна, що проводить економічний експеримент під назвою «СХЖ» — «Створення Хорошого Життя». Немовби всі інші 230 країн жили чи живуть у теплицях. Скрізь для євроремонту потрібен капітал. Для приведення Німеччини до тями після возз’єднання знадобилося 400 млрд. марок. Польщі, щоб прокинутися після летаргічного сну, знадобилося 80 млрд. доларів. Та й то за небесної підтримки Папи римського. Китай за останні 20 років став на ноги, заплативши за лікування 200 млрд. доларів. Це той порядок цифр, які дозволяють рухати гори у великих країнах.
Навіть Мексика, яка нині одночасно з нами реформує свій енергетичний сектор, знайшла для нього 50 мільярдів інвестицій за рубежем.
Ви спитаєте, чи мають гроші вирішальне значення?
Ні. Для того, щоб вийти з кризи, потрібна ще одна умова: наявність осіб, котрі мають планетарне мисленняя і вміють виводити свою економіку в чемпіони.
Певна річ, суспільство будь-якої країни лютуватиме, коли побачить, що влада в країні може прийти до олігархів, від яких невідомо чого чекати (ну, не милостей же!) Вони ж бо не золоті рибки в акваріумі. Це все ж таки акули. Їх так і називають — акули бізнесу.
Я у дитинстві завжди дивувався, але соромився запитати: якщо акули такі шкідливі, чому їх не знищити? Чому їх весь час проклинають, однак не вживають ніяких заходів? Бо ж немає акули — немає проблеми. Причому навіть для отруйної змії, якої так само всі бояться, вигадали виправдання: її отрута іноді буває корисною. Про акул же добрих слів немає навіть у казках. Їх терплять. Можливо, вони виконують якусь свою функцію. І якщо хижаки, як вчив мене біолог, потрібні природі, щоб поїдати слабких і хворих для загального оздоровлення зграї чи стада, то, може, і в бізнесі існує аналог? Хіба в малому та середньому бізнесі немає малоефективних і збиткових підприємств? Та їх тисячі пригрілися біля бюджетного вимені і відбирають у вбогого населення його останній шматок.
Вам цікаво знати, хто виграє, якщо країною стануть управляти олігархи? Насамперед, виграють олігархи другої хвилі, які зметуть перших. А хто виграє, якщо олігархів змиє хвиля бюрократичної заздрості і ревнощів? Також виграють олігархи другої хвилі.
ХТО ПРОГРАЄ?
Я дійшов до цього питання і подумав: а як же народ? А в якій країні народ взагалі у виграші? У багатій Америці? Так там і страйки, і стріляють. І така ж, як і в нас, заздрість до багатих. Подивіться тільки, що вони роблять з Біллом Гейтсом. Беруть і ні за що крушать його могутню комп’ютерну імперію, яку той створив своїм розумом. Ніде ніхто не любить багатих, так само, як і акул.
Народ скрізь однаковий, він чекає, що реформи хтось зробить за нього. Тим більше, що він їх не любить. А хто любить ремонти?
Знаєте, чому олігархія Стародавньої Греції лишилася в історії? Вона виникла в потрібний час і розставила все на свої місця, структурувала суспільство, зробила ясним порядок і закумулювала сили для підкорення світу і розквіту науки та мистецтв. Судячи з уламків, що дійшли до нас, культура там мала планетарну потужність. Виконавши своє історичне завдання, олігархія розтала, розчинилася, як хмарка в небі.
Ми вже згадували Артема Тарасова, Германа Стерлігова зі своєю собачкою Алісою. Де вони? Ними запліднювалася зароджувана буржуазія, і їх віддано на заклання. Тепер, потоптавшись на грунті і утрамбувавши його, історія ставить планку на ступінь вище і шукає нових претендентів на заклання.
НЕ ПЛУТАЙТЕ ОЛIГАРХА З ЛЮДИНОЮ БАГАТОЮ!
Багата людина тільки має приватний достаток і примножує його, піклуючись про збільшення прибутку шляхом розширення виробництва, зменшення витрат тощо.
Олігарх тільки прибутком і капіталом не задовольняється. Його сфера життя і коло інтересів — мати владу і вплив на життєве середовище, яке він хоче поліпшити. Середовище це — країна, регіон, місто, галузь, світ. Влада — це сильніший і стійкіший інстинкт, ніж гроші. Олігархія — це злиття фінансового капіталу з впливом влади. Ця фаза сьогодні характерна для всього світу.
Зливаються величезні корпорації, транснаціональні монстри. Було б наївно думати, що, наприклад, власник МОТОРОЛИ просто домовляється з власником СОНI про злиття, а уряди цих країн навіть не в курсі справи. У курсі. Всі у курсі справи. На карту поставлено безпеку країни, її економіку та виживання. Олігархи не зацікавлені у слабкості своєї країни. Так само як і не зацікавлені у поганих товарах та злиденних робітниках, інакше втратять ринки і отримають страйки.
Білл Гейтс сказав (з приводу рішення суду про поділ компанії «Майкрософт» і зниження курсу його акцій, яке відразу ж почалося за цим, зменшення розміру його багатства і навіть того, що він залишив посаду керівника «Майкрософта»): «Не обов’язково бути директором, щоб управляти світом».
ЩО ЧЕКАЄ ОЛIГАРХIЮ В УКРАЇНI?
Сплеск природної активності. Велика країна не може обійтися без капітанів бізнесу — поганих чи хороших, більш фотогенічних чи менш, більш моральних чи менш. У складний перехідний період від ділових людей більше користі, ніж від романтиків.
ЧИ БУДЕ ОЛIГАРХIЯ ВIЧНОЮ?
Звісно, ні. Перша хвиля прийме на себе основний удар громадського неприйняття і державної підозрілості. Плоди ж дістануться другій хвилі. А до третьої взагалі інтерес зникне, і вона не викликатиме у населення такої алергії.
Вже скільки писано-переписано, мовлено-перемовлено, що гроші — це не кінець шляху, це тільки середина. І якщо у молодих братів Кличків виникає мотивація побити Майка Тайсона, у Асії Ахат — переплюнути Ванессу Мей, чом би не спробувати підтримати мотивацію людей, котрі хочуть рівних переговорів з Чубайсом і Мердоком?
Цікаво, як ви думаєте, шановні читачі, чому ми, в Україні, намагаючись грати у дорослу гру з великими бізнесменами Заходу, тільки те й робимо, що програємо? Чи здогадуєтеся ви, чому ми програли такий великий бізнес, як авіабудівництво (наш чудовий Ан), ми програли наш цукор, ми програли металургію, озброєння? Тому що нам нікого виставити за стіл переговорів. Просто різні вагові категорії. Кого ми виставимо проти Мердока, Аньєллі, Сороса? Чи проти Чубайса, Березовського, Лужкова?
Ніхто до ладу навіть не знає, чим вони володіють. Проте вони мають вагу в суспільстві, вплив на прийняття рішень — політичних, економічних і кадрових. І вони мають харизму, тобто свій особливий неповторний імідж. І вони вершать бізнес. Зі слабаками справи мати не хочуть. Поважають силу бізнесу. Тому налагодження зовнішніх зв’язків і спроба щось виграти в переговорах можуть здійснюватися тільки на таких самх умовах, на яких ведуться змагання у вищій світовій бізнес-лізі.
Криза в електроенергетиці, в цукровому бізнесі, туризмі у нас не в тому, що вони в’їхали якимось боком у приватизацію, а в тому, що цими великими структурами нікому управляти.
У нас в країні немає топ-менеджерів, здатних управляти великим бізнесом. На човнику кататися озером і гребти вручну веслами — це можуть мільйони. А от океанський лайнер вести через бурі і шторми — у нас таких немає. Або ж вони тільки прокльовуються.
У великій державі при великому бізнесі повинні бути великі управлінці. Звичайний традиційний спосіб для їх наявності у доганяючих країнах — запрошення іноземних топ-менеджерів на ключові пости. При цьому національні кадри, як правило, за 10 — 15 років набувають потрібних навичок і змінюють згодом західних легіонерів. Там все швидко стає на свої місця, і країни доганяючих переходять до розряду передових. Однак цей шлях не для нашого гордого менталітету.
ЧИ МАЯЧАТЬ НАМ ХОЧ ЯКIСЬ ЗРАЗКИ ФЛАГМАНIВ СВIТОВОГО ОЛIГАРХIЧНОГО ФРОНТУ?
Звичайно, і є на кого рівнятися.
Джанні Аньєллі — італійський олігарх планетарного масштабу, могутність якого порівнювана із могутністю Папи Римського і не поступається впливові прем’єр-міністра. Він — некоронований монарх бізнесу і медіа Італії. Його всі обожнюють. Він — улюбленець публіки. Під його владою: «Фіат», «Ювентус», «Чінзано», «Формула-1», «Феррарі». Що й казати про повагу до нього у всьому світі, якщо наступні Олімпійські ігри відбуватимуться у Туріні — батьківщині й імперському оплоті Аньєллі.
Джордж Сорос — американо-угорський фінансовий магнат планетарного масштабу, впливає на переміщення величезних грошових масивів із континенту на континент, порівнянних із переміщенням материків. Впливає на кардинальні рішення, що приймаються урядами країн, які він консультує. Величезні кошти інвестує у загальнолюдські програми — побудова відкритого суспільства, науково-просвітницькі проекти, що дає практичну користь для мільйонів людей.
Нині у світі 7 мільйонів мільйонерів і 514 мільярдерів. Тенденція — подвоєння раз на 10 років, а у країнах, що розвиваються, на зразок нашої — десятикратне збільшення.
ПРОСТI ЛЮДИ ОБУРЮЮТЬСЯ, ЩО ОЛIГАРХИ ЗАЙМАЮТЬСЯ ВИЧАВЛЕННЯМ ПОТУ IЗ ТРУДЯЩИХ
Тоді перший камінь треба кинути в олігарха Форда і не їздити на його машинах, оскільки саме він перший вигадав конвейєр, змушував робітників багато працювати, хоч і платив пристойно, його робітники отримували першими автомобілі за демпінговими цінами. «Вичавлюючи піт», він організував перші дитячі садки для дітей робітників. Біля воріт Форда стояла величезна черга бажаючих працювати у нього.
В історичному плані це був явний прогрес. І хіба можна уявити, що Форд не впливав на державні рішення? На Заході навіть профспілкові боси належать до розряду олігархів, хоч начебто захищають інтереси простих робітників. Але не профспілки ж створюють робочі місця. Це функція роботодавців, і ось що тут сьогодні спостерігається.
У нас вже є тисячі підприємств, де прості працівники отримують, ні — не отримують, а заробляють понад 1000—3000 гривень на місяць. Вони роблять вікна-склопакети, виготовляють сік, возять вантажі, споруджують будинки, вирощують цибулю, прокладають лінії зв’язку, встановлюють супутникові антени, створюють комп’ютерні програми та інтернет-сторінки.
Якщо розділити економіку на нову і стару, то в новій — результати обнадійливіші. Ясно, що роздратована громадська думка воліла б, щоб усе хороше робилося немовби саме собою, без цих «злих» олігархів. Та що вдієш — до нових технологій, створення нових робочих місць (високооплачуваних до того ж!) причетні саме вони.
Для більшої частини населення підозріло, що олігархи «прихватизують» підприємства. Та ще так звані «ласі шматочки». Дуже гарне порівняння, тому що багато хто з нас купував смачні фрукти і бачив, що з ними трапляється, якщо їх не з’їдено через тиждень. Вони гниють, і над ними в’ються мухи. Те ж саме відбувається і з підприємствами. І немає ніякого значення, що вони були створені за рахунок держави чи навіть за рахунок народу. Факт у тому, що нині вони гниють, а ні у держави, ні у народу немає сил їх оживити. Якби олігархи прокинулися раніше і захопили цукрові плантації, туристичні центри, машинобудівні заводи, то, можливо, тепер 10 мільйонів українців мали б високооплачувану роботу, а країна у бюджеті не 40 мільярдів гривень, а — 400 млрд.
Принаймні, наші сусіди росіяни, також піддаючи своїх олігархів цькуванню й остракізму (але слова — словами, а справи — справами), можуть із задоволенням констатувати факт: їхні олігархи захопили телебачення і створили НТВ на радість всій країні і своїм співробітникам, де ніхто не скаржиться на зарплату. Олігархи захопили нафтогазовий комплекс, і він не лише не захирів, а й розцвів, простягуючи свої щупальці далеко за кордон, забезпечуючи дедалі більше багатство своїй країні. А високу зарплату там отримують не тільки росіяни, а й наші співвітчизники, які, як і раніше, патріотично мріють про те, щоб «таке» було і у нас, хоч і шляхом «захоплення». Олігархи захопили там і банківську систему, поставили її на ноги, і вона досить ефективно функціонує.
Докір, що олігархи причетні до вивозу капіталів за кордон, справедливий. Про це можна лише шкодувати. Однак і в Китаї, і у Чилі, де також прогавили спершу шанс не допускати витоку капіталів за кордон, зараз ці капітали повеhki;p
iртаються назад. Шкода, звичайно, що із запізненням, шкода, що наш народ міг би пережити цей перебудовний період легше, без таких страждань. Та краще пізно, ніж ніколи. І президентський указ про легалізацію капіталів — своєчасний і актуальний.
Вся ця ситуація може розглядатися як плата за свободу, за свободу, з якою ми спочатку не зуміли впоратися, ну, як малі діти, які отримали гарну іграшку.
ПОМИЛКИ ОЛIГАРХIВ
Вони протиставляють себе всім — верхам, низам і колегам по рівню. Недооцінюють важливість створення позитивного іміджу свого особливого прошарку олігархів, як би пишномовно це не звучало. Вони ведуть війни не з тими. Знекровивши один одного, вони стають легкою здобиччю для будь-якого цуценяти, що тявкає сьогодні. Або для яструбів.
Протягом останніх місяців активність олігархів була подібна до сонячної активності. І та й інша здушили середовище нашого національного мешкання. Скупка й перекупка телевізійних каналів, жорсткі з’їзди партій, експансія росіян, починаючи від бригад артистів і закінчуючи артилерійською телерекламою. Олігархи часто бувають демонстративно незадоволені. То недодали ручки від рубильника, то міністерських портфелів, то депутатських місць, то просто грошей...
Олігархи вплелися в систему державної влади. Чи добре це, чи не дуже?
В ситуації хаосу, звичайно, олігархи можуть роз’їдати владу, особливо коли національні інтереси природно перехрещуються з особистими. Маючи подвійне-потрійне громадянство, вони навіть лобіюють іноді інтереси інших країн. Звичайно, це образливо: хіба можуть люди із золотими офшорними скринями диктувати правила життя у своїй країні? А що, хіба краще, якщо ці правила будуть диктувати люди з дірками в кишені? Або з винними пляшками, які зрадницьки стирчать з авоськи?
Держава має владу, багатії — гроші. Влада без грошей безпорадна. Гроші без влади гуляють, неначе вони в казіно. Гроші в сукупності із владою — це вже сильний важіль. Але хто зможе керувати таким могутнім важелем? Спроба надана першому загону олігархів.
Що треба робити олігархам, щоб колесо історії їх не переїхало? Треба, щоб у них виникло планетарне мислення і вирулило їх на ті ролі, які вiдiграють Джордж Сорос і Джанні Аньєллі.
Біда олігархів не в тому, що вони дуже близькі до влади і «впливають» не так, як потрібно цій владі. Біда олігархів у тому, що їх мало. Їх 20, а треба 200. А там, де є дефіцит, там відбуваються зловживання. Якщо був дефіцит м’яса, то процвітала корупція у м’ясних відділах. Якщо є дефіцит грошей у банку, то — підвищений попит на гроші і хабарі. Якщо виникає криза влади, отже — дефіцит олігархів, і треба терміново плодити нових.
Усе заспокоїться, коли кількість олігархів стане досить великою. Тому Путін у Росії не рівновіддаляє олігархів, а створює умови для клонування нових. А колишні олігархи дратують не тому, що грають не за правилами (смішно слухати!), а тому, що заважають пробиватися вгору молодій порослі. Тому вони повинні випасти, як молочні зуби у дітей.
ЧИМ УСЕ ЦЕ ЗАКIНЧИТЬСЯ?
Якщо вони, олігархи, обмежаться самоствердженням на дрібних перемогах, локальних сутичках, історія вимиє їх зі своєї енциклопедії. Тому Суркіс і Тимошенко помиряться, оскільки корпоративні енергетичні інтереси — понад усе. І незабаром будуть відстоювати спільну платформу проти корпоративних інтересів іншої галузі, швидше за все, аграрної або військової. Це вже буде інший рівень. У сутичці схлеснуться кити і слони. Але й нинішній спектакль, шановні читачі, ви можете не обрати близько до серця. Їхній діалог в «Епіцентрі» був першою спробою вироблення піарівської акції для початку звикання населення до стилю життя олігархів: скандального, блискучого, ефектного, недоступного, підозрілого, мильно-оперного.
Глядачі всіх телеканалів ще вдосталь надивляться цілу череду єдиноборств: З. проти П., С. проти Т., Б. проти П., Д. проти Б., М. проти Ю., В. проти Д., Р. проти Г.
Як і в будь-якій шаховій партії, має відбутися розмін багатьох фігур. Посада міністра економіки — за 5 законів. 10 областей — за 1 олігарха. 2 галузі — за кредит МВФ. 3 газети — за 5 заводів. 1 телеканал — за 100 голосів. 1 сірий кардинал — за відро чорного піару. 3 фракції — за 1 партію. 1 партію — за наближеність до впливу. Наближеність до впливу —за будь-яку посаду.
Ми водночас і боїмося олігархів, і таємно сподіваємося на них. А раптом вони зуміють налагодити якусь галузь? А раптом зловживуть? Однак в олігархії є своя кон’юнктура. Якщо випадково хтось один виб’ється вгору, в нього можуть бути розв’язані руки для крадіжки (що поробиш — монополія!). Але якщо кількість олігархів перевалить за сто, безконтрольно грабувати вони не зможуть ні своїх колег, ні населення. Тому що в них неодмінно виникне корпоративна відповідальність. Через цей етап дорослішання пройшли багато країн. Тому для стійкості і свого процвітання народ зацікавлений в існуванні олігархів. Завдяки тому, що в якихось країнах вони є, ці якісь країни заполучили контракти на будівництво 180 вантажних літаків на 5 мільярдів доларів, бразильцям перепадає замовлення на 5 мільйонів тонн цукру вартістю 3 мільярди доларів, китайцям — на 50 мільйонів тонн сталi обсягом 10 мільярдів доларів.
Ви запитаєте, причому тут олігархи? А при тому, що вони спілкуються між собою своєю особливою мовою, яку ми ще не вивчили. У принципі, можемо й не вчити. Ми цілком самодостатня нація.
До речі, в олігархів існує своя внутрішня конкуренція. Варто було деяким російським олігархам штибу Потаніна висунутися на світову арену, ніхто з розпростертими обіймами його не прийняв. Адже це клуб вибраних. Міжнародний синдикат олігархів пильнує свої ряди і перевіряє вискочок за повною програмою, заряджаючи всі впливові ЗМІ (Financial Times, New-York Times, CNN) проти абітурієнтів в олігархів.
ТУСОВКИ ОЛIГАРХIВ
У давні часи наш дрібний бізнес оформляв усні домовленості між собою вечорами за чаркою горілки. Потім наш уже середнюватий бізнес став оформляти свої усні домовленості в сауні за келихом пива. Крупний же бізнес оформляє усні домовленості про мільярдні контракти і злиття на середземноморських яхтах за вечірнім коктейлем у променях сонця, що сідає. Ми цих бухт не знаємо.
І коли наші офіційні особи приймають запрошення бути присутніми на міжнародних тендерах, ми попадаємо лише на урочисту частину. І не має значення, що наші літаки кращі, дешевші і вже побудовані. Виберуть інші, дорожчі, при початку дослідних польотів тільки через 5 років. І не має значення, що наш цукор смачніший і корисніший. Переможе очеретяний бразильський або кубинський.
Уся справа — в управлінні справами. Уся справа в титанах. Якщо їх не хочеться запрошувати із Заходу, то як же вирощувати їх у себе вдома?
Дощовим паризьким вечором минулої весни Джон Велч, президент «Дженерал електрик», увійшов у невисоку будівлю без вивіски, що навпроти Тріумфальної арки в Парижі, щоб зробити секретний дзвінок по високочастотному непрослуховуваному телефону своєму старому другові, титану аерокосмічного бізнесу Жан-Луї Лагардьє. Йшлося про створення нової небаченої в історії Європи за своєю потужністю авіакомпанії, яка б за задумом монополізувала світовий ринок аеробусів. Через місяць на сьомому поверсі міністерства фінансів Франції під час таємного ленчу Велч, який продає за рік на 10 мільярдів доларів авіаційних двигунів (це обсяг національного прибутку України), узяв у руки зі столу маленьку модель літака А3-ХХ і запитав: «Жан-Луї, а це можна побудувати?» «Так, Джоне, і ми це зробимо! Навіщо нам займати чужі хлюпенькі ніші? Ми захопимо весь світ. Це буде 1700 літаючих палаців на 500 пасажирів, з інвестиціями 20 мільярдів доларів, і вони полетять уже 2005 року…»
І ось я сиджу і думаю, який спосіб має Україна «засовуватися в переговори такого гатунку», кому по силам це зробити?
…Після того, як Березовський був запрошений на яхту в Середземному морі, де святкувалося весілля Мердока з молоденькою сінгапурською телеведучою, та їхньої 5-хвилинної розмови на палубі (більше відведено не було), після цього раптом ні з того ні з сього в ГРТ з’явилося друге дихання, як, утім, і в газети «Коммерсантъ». Де нам знайти таку яхту і кому з наших нададуть честь напроситися на весілля до світового газетного магната?
Звичайно, я розумію, наскільки непопулярною може здаватися висловлена мною позиція на захист вітчизняних акул бізнесу. А те, що в нас одні телята, — хіба це добре? Ми програємо міжнародні тендери, поступаємося ринками, втрачаємо гроші, псуємо репутацію, не заробляємо очок там, де могли б. Могутність можуть показати тільки бізнес-м’язи. Мені можуть заперечити, що, мовляв, м’язи можуть накачати й штучно. Так, звичайно, перекрутити можна будь-яку справу. Будь-яку хорошу справу будуть, як завжди, супроводити прилипали, злодії та відхилення. Але широкий битий шлях людства один. Саме на ньому якраз і є шанс вирватися вперед.
ЧИ ТРЕБА ВИВОДИТИ ЗМІ З-ПIД ОЛIГАРХIВ?
Так, якщо ви не вмієте рахувати на 5 ходів уперед. Адже дорослі дядьки не повинні поводитися, як діти, й ображатися на те, що ЗМІ захоплені олігархами. Рівень якості наших газет і телебачення такий, що соромно порівнюватися із Заходом. Тому, діючи по-господарському, треба спочатку поставити ЗМІ на ніжки на гроші олігархів, а потім «робити їм ноги», якщо припре. Життя саме всіх розставить по місцях. Воно вміє це робити. Мудру фразу Горбуліна про те, що Україна перебуває в антифазі, можна застосувати і до ЗМІ.
Просто треба свідомо пройти деякі не дуже приємні етапи. А перескакувати їх не можна. Ну, уявіть собі таку картину. ЗМІ, як і раніше, ледь-ледь не животять, друкуються на поганому папері, транслюють телепередачі з поганим сигналом, так що зображення просто дивитися не хочеться. Радіохвилі плавають. Зарплати в журналістів мізерні, техніка допотопна, та й цієї допотопної не вистачає.
Суцільне роздратування.
Але є добра порада, яку зараз дають електорату на виборах: підношення й подарунки рекомендують брати, та голосувати — за кого серце скаже. Так ось, медіа повинні поступати так само. Все, що дають — брати і обов’язково ставати на міцні ноги. Писати й віщати, що бажано, будь-яким господарям. За часів шаленої демократії все одно ніхто нікого не чує. Треба скористатися цими смутними часами.
І хоча цей компроміс вимушений, чекати, що олігархи поставляться до медіа, як до своєї благодійної діяльності, для услади журналістів і режисерів, — було б наївно. Але ЗМІ, посилені олігархами, стануть більш професійними.
Ніхто не каже, що таке становище консервується назавжди. А власне, що — хіба є вибір? Будь-яке просування вперед пов’язане з силами тертя. У світі немає вічних двигунів. Зате повно вічних гальм. У держави грошей немає. Захід крутить носом. До речі, якщо олігархам запропоновано податкову амністію, то куди їм буде запропоновано реінвестувати свої офшорні накопичення? У збитково-убиті непривабливі недобудови? Ні. Треба заманювати калачем і пряником. Це робили всі царі в добрих казках. І залишалися в історії як збирачі розкиданих по світу багатств.
ВIД РЕДАКЦIЇ. Публікацією статті Володимира Співаковського «День» розпочинає дискусію про місце і роль олігархів, політичної влади і громадян в історії сучасної України. Найцікавіші думки будуть обов’язково опубліковані.
