На офіційному сайті Верховної Ради України, що апріорі має бути основним джерелом інформації про народних депутатів для пересічного українця, свої декларації про доходи (оприлюднюється на прохання депутата) із 444 народних обранців розмістили тільки 20. І це при тому, що дев’ятеро з них надали інформацію лише про власні доходи й витрати за минулі роки. Деклараціями ж за 2012 рік на момент підготовки матеріалу з усіма охочими поділилися такі парламентарі:
1. Руслан Князевич (ВО «Батьківщина») — декларації за 2010 — 2012 рр.;
2. Іван Попеску (Партія регіонів) — декларації за 2010 і за 2012 рр.;
3. Лариса Мельничук (Партія регіонів);
4. Михайло Апостол (ВО «Батьківщина»);
5. Володимир Бойко (ВО «Батьківщина»);
6. Володимир Полочанінов (ВО «Батьківщина»);
7. Сергій Мартиняк (позафракційний);
8. Віталій Немілостивий (позафракційний);
9. Ігор Рибаков (позафракційний);
10. Юрій Дерев’нко (позафракційний);
11. Віктор Балога (позафракційний).
Таким чином, інформацією про власні декларації щодо майна, доходів, витрат і зобов’язань фінансового характеру за 2012 рік на сайті Верховної Ради поділилися тільки 11 народних обранців. А це — трохи більше 2 % від загальної кількості депутатів.
Проте низка народних депутатів оприлюднювала свої декларації на власних веб-ресурсах чи на сторінках соціальних мереж, а також у друкованих виданнях ВРУ. Так зробили, наприклад, Валентин Наливайченко, Віктор Чумак («УДАР»), Віктор Янукович-молодший, Таїсія Повалій (Партія регіонів)... Остання, до речі, не просто заповнила податкову декларацію, а й влаштувала ціле шоу з багатьма камерами та журналістами.
Перед парламентськими виборами-2012 опозиційні лідери заявляли про те, що будуть виключати з партійних списків кандидатів у депутати, які мають не задекларовані доходи. Проте якщо придивитися до українських реалій, то стає зрозумілим, що у нас немає можливості перевірити, а, тим більше, притягнути до відповідальності нечесного депутата. Тому часто замість державних контролюючих органів таку роль намагаються виконувати вітчизняні журналісти.
Так, значного розголосу набула справа екс-міністра культури Михайла Кулиняка. Кореспонденти програми «Гроші» знайшли у чиновника незадекларований заміський маєток та «зайвий» мільйон доходів. Але, незважаючи на результати журналістського розслідування, ніякої відповідальності за вчинене колишній міністр так і не зазнав. Кулиняк бо запевнив, що ніякого стосунку до садиби під Києвом він не має, а додаткові кошти отримав від продажу квартири. На цьому все й закінчилося. Виходить, знаменитий вотергейтський приклад у наших реаліях навряд чи спрацює.
Але дивно, чому в Україні такі порушення обходять відповідальних за подолання корупції осіб. Політики ж, замість того, щоб боятися різноманітних скандалів, як це бачимо в розвинених країнах, вважають відповідний розголос одним із варіантів власного самопіару. Нехай навіть і чорного. Як не крути, а служіння інтересам народу так і не ввійшло у їхню звичку.
Натомість у низці європейських країн, США та Канади сьогодні спостерігаємо зовсім іншу ситуацію. Наприклад, неймовірного розголосу свого часу набула історія німецького соціал-демократа Пеера Штайнбрюка. Після офіційного висунення на посаду канцлера ФРН він опинився в епіцентрі фінансового скандалу. Політичні опоненти Штайнбрюка звинуватили його в надмірній сумі зайвих доходів та використанні сумнівних джерел фінансування. Мова йде про вкрай високі гонорари за виступи й книжкові публікації, які політик отримав за останні декілька років. За даними Бундестагу (німецький парламент має відомості про додаткові доходи депутатів), загальна сума гонорарів Пеера Штайнбрюка перевищила 560 тисяч євро. І це — на додаток до депутатської зарплати в майже 8 тис. євро, 4 тис. євро транспортних компенсацій та інших робочих витрат.
У Німеччині, на відміну від України, високі доходи правлячої еліти повсякчас викликають хвилю суспільного осуду. Тож не дивно, що багатотисячні гонорари кандидата в канцлери викликали гарячу дискусію й критику в політичних та суспільних колах.
МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД
Більшість західних країн пішла шляхом прозорості й відкритості в суспільному житті. Остання зазвичай спирається на декларацію майна та доходів державних діячів. Такий механізм боротьби з корупцією дозволяє встановити, чи не збагатився у сумнівний спосіб під час роботи на державній посаді той чи інший політик.
У вищезгаданій Німеччині, наприклад, депутати Бундестагу зобов’язані задекларувати свої фінансові інтереси та вторинні джерела доходу. Декларації публікують на сайті німецького парламенту. Тим часом практика скандинавських країн є чи не найжорсткішою у світі. Тут навіть практикують політику державних доносів. А в 1986 році у Швеції ухвалили закон, що встановлює загальний кодекс поведінки для службовців, які беруть участь у прийнятті державних рішень.
Одне з перших місць у сфері контролю за майном політиків посідають Сполучені Штати Америки. Перед тим, як приступити до виконання обов’язків, майбутні міністри, судді Верховного суду та голови федеральних агентств мають заповнити 60-сторінкову анкету. Документ охоплює всі сторони особистого та професійного життя політиків, включаючи джерела доходів. На непокірних чекає звинувачення в клятвопорушенні та звільнення з посади.
У Канаді всі державні діячі повинні представити детальний звіт про власні майно, борги та доходи у Комісаріат із конфлікту інтересів та етики. Структура, тим часом, публікує реєстр усіх декларацій. А в Японії з 1992 року депутати парламенту й міністри мають щорічно декларувати нерухомість і доходи, однак від них не вимагають звітів за поточними рахунками і за рухоме майно.
НАШІ РЕАЛІЇ
В Україні ж ситуація кардинально відрізняється. Незважаючи на існування Закону «Про доступ до публічної інформації», який дає журналістам та представникам громадськості право на отримання офіційних даних про доходи народних депутатів, декларації більшості парламентарів і понині залишаються таємницею. Наприклад, торік апарат Верховної Ради України відмовився задовольнити запит громадських активістів і, відповідно, не надав копій майнових декларацій депутатів. Мовляв, така інформація є конфіденційною, а, отже, Закон «Про захист персональних даних» забороняє її надання без відома декларантів. Утім, народні обранці відповіли, що розголошувати цю інформацію вони також не можуть. Носієм даних є апарат Верховної Ради, тому з юридичної точки зору лише він має право на її надання. От і виходить замкнене коло.
Тепер, згідно зі статтею 12 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», щороку до 1 квітня народні депутати повинні подавати до апарату Верховної Ради України декларацію про майно, доходи, витрати та зобов’язання фінансового характеру за минулий рік. Зазначені у декларації відомості мають оприлюднити в офіційних друкованих виданнях ВРУ протягом 30 днів із дня їх подання. Дана норма набула чинності 1 липня 2011 року, але у березні минулого року Конституційний Суд за клопотанням 53 депутатів-регіоналів дозволив народним обранцям не декларувати свої видатки перед виборами і переніс їх оприлюднення до квітня 2013-го. Таким чином, суд позбавив пересічного виборця можливості переглянути декларацію того чи іншого кандидата в народні депутати і дав шанс новоспеченим парламентарям дещо «підправити» своє матеріальне становище.
Тож недивно, що зараз можна спостерігати парадоксальну ситуацію: більшість народних депутатів, згідно з даними їхніх декларацій, живуть гірше за своїх виборців. У багатьох із них немає не те що автомобіля, а й власного даху над головою. Є й такі, хто живе на одну зарплату або й зовсім не отримує ніяких прибутків. І це при тому, що часто на їхніх руках красуються годинники за кількасоттисячні суми, користуються вони позолоченими чи інкрустованими діамантами телефонами.
Тим часом суспільство, як показують результати опитувань, цікавлять дані про матеріальне становище своїх обранців. Так, за даними Фонду «Демократичні ініціативи», оприлюднення декларації про доходи та майно депутатів є важливим для 71% людей. Так само відповідність способу життя депутата заявленій декларації про доходи становить інтерес для 74 % громадян.
ДЕПУТАТСЬКІ ІНІЦІАТИВИ
В Україні відповідальність за порушення антикорупційного законодавства фактично існує, але повноцінного органу, який би перевіряв достовірність вказаних у деклараціях держслужбовців даних, у нас немає.
Про необхідність його створення вже давно наголошує народний депутат від партії «УДАР» Валентин Наливайченко. Він також зауважує, що саме зараз виникла особлива потреба у ліквідації численних фіктивних антикорупційних комітетів та створенні єдиного дієвого органу — АКБ (Антикорупційного бюро). На сайті майбутнього органу, на його думку, одна з опцій повинна містити декларації українських чиновників, а ненадання документа має бути підставою для звільнення та порушення кримінальної справи проти політика.
А позафракційний депутат-мажоритарник Юрій Дерев’янко, член комітету з питань боротьби з організованою злочинністю й корупцією у ВРУ, наприкінці минулого місяця зареєстрував законопроекти щодо вдосконалення антикорупційного законодавства України. Якщо за них проголосують, то, зокрема, штраф за неподання або несвоєчасне подання декларацій зросте з 100 до 500 неоподаткованих мінімумів, а за достовірністю даних у поданих деклараціях слідкуватимуть органи Податкової служби. Так, податківці матимуть право оцінити правильність нарахування податків, а також перевірити відповідність видатків стосовно отриманих доходів.
Таку практику контролю над майном, доходами й видатками політиків успішно провадять у всьому світі. Народний депутат Юрій ДЕРЕВ’ЯНКО зазначає:
«Сьогодні — й це ганебно для країни — корупція є основним інструментом збагачення на найвищому рівні. Звісно, її прояви можна спостерігати в кожній країні, бо викорінити корупцію повністю просто неможливо. Однак нині варто робити все, аби зменшити її рівень. А працювати є над чим: чинне законодавство з боротьби з корупцією не виконується та потребує вдосконалення.
Під час написання запропонованих мною законопроектів я керувався позитивною практикою впровадження антикорупційного законодавства низки країн світу. Для прикладу, брав до уваги досвід парламентарів Великобританії, які декларують усі свої доходи, майно, статки, корпоративні права, навіть подарунки. Вони це роблять не тільки у вигляді декларацій, а й у онлайн-режимі, куди члени парламенту вносять навіть картки зі знижками. Також хорошому законодавству в цій сфері можна повчитися в Китаю. Тут у декларації до податкових органів, зокрема, зазначають дані про нерухомість, банківські вклади та інформацію щодо того, чи займається державний службовець або його родичі комерційною діяльністю, чи проживають за кордоном.
Наразі бачимо, як депутати декларують свою чесність, прозорість, відкритість перед виборцями. Проте це, на жаль, не означає, що всі вони одноголосно підтримають норми висунутих законопроектів. Тому, вважаю, думки щодо документів розділяться: ми зможемо виявити тих депутатів, які продемонструють свої наміри бути відкритими перед виборцями насправді — з одного боку, а з іншого — тих, хто лише декларує свої наміри. Однак хочеться вірити, що в залі все ж знайдеться достатня кількість депутатів, які нададуть можливість прийняти законопроекти».
* * *
Як відомо, головний обов’язок політика — служити інтересам народу не лише до виборів, а й після них. Як писав Шарль де Голль: «Щоб стати господарем, політик спершу зображає слугу». Однак у демократичному світі слугою народу держслужбовець має залишатися завжди.
