Стаття, яку я мав намір писати, планувалася, звичайно, не про це — але події вівторка все змінили. Напевно, багато людей у світі зараз задаються питанням — як взагалі подібне могло статися? І, напевно, чимало в світі людей, які розуміють, що рано чи пізно таке мало статися на території США — хоча ніхто собі не міг уявити масштабів трагедії.
«Дерево свободи повинне час від часу зрошуватися кров’ю», — сказав колись видатний американець, президент Томас Джефферсон. Трагедія в Нью-Йорку і Вашингтоні — це плата великої країни за право називатися великою.
Блискуче скоординована бойова операція — розверталися на цілі літаки практично одночасно, а захоплювали тільки ті, які летіли на тихоокеанське узбережжя, тобто практично з повними баками; терористи-камікадзе, підготовлені для захоплення і атаки цивільними авіалайнерами — незалежно від того, хто її готував, мала на меті тільки одне: підірвати психологічну впевненість народу США у собі і своєму уряді. І хто б не здійснював цю операцію — він жорстоко помилився, адже реакцією Америки стала практично всенародна, згідно з опитуваннями Геллапа, підтримка слів Президента США Буша про «боягузів», що атакували його країну.
Кілька важливих уроків з цієї трагедії. У терористів, напевно, будуть послідовники. Проведена в Нью-Йорку і Вашингтоні операція, напевно, зрезонує у ворожих до США політичних колах, доводячи багатьом фанатикам та їхнім духовним лідерам, що ті, хто має достатній запас людей, фінансів і особистого терпіння, можуть розраховувати на успіх, як вони його розуміють. Другий урок — якщо хтось розраховував на ескалацію напруження між США і Росією, то цього не сталося — великі держави одразу ж встановили між собою контакт і переконали одна одну у відсутності ворожих намірів.
І, нарешті, третій, найголовніший урок — жодна країна в світі не може вважати себе застрахованою від можливої атаки терористів. Звичайно, великі держави завжди будуть «мішенню» першого порядку, але середнім також може не пощастити. Хоча б тому, що завжди були, є і будуть люди, які «геростратами» захочуть «увійти» або «влипнути» в історію, прославитися, нехай і перекрученим чином. Хоча б тому, що завжди будуть ті, хто захоче реваншу, слідуючи власному сплюндрованому уявленню про віру, про правду і про смисл. І Україні, яку як країну ця криза досить безболісно обмине — ми не пов’язані тісно зі світовою економічною системою, не підтримуємо терористів і не можемо бути «мішенню», — все це небайдуже, хоча б тому, що ми повинні розуміти, як діяти в умовах світової кризи.
Ключове питання зараз — як будуть діяти США. Немає сумніву, що відповідь Сполучених Штатів Америки буде адекватною і жорсткою. Американське законодавство в принципі виключає відповідь терористам зброєю масового ураження, якщо її не було застосовано проти американських громадян. Але це не означає, що літаки з технологією «Стелс» не можуть нести звичайні боєголовки, потужність яких не виражається словом «звичайні».
Хто б не здійснював цю операцію — він жорстоко помилився, не тільки тому, що американська демократія — це не тільки бетон Твін Тауера і Пентагону — а віра американського народу у власну країну, і, отже, таким чином підірвати психологічну впевненість американців у собі неможливо. В історії США траплялися й інші трагедії — з великими людськими жертвами, щоправда, не на території США. Хто б не здійснював цю операцію — він жорстоко помилився, розраховуючи залишитися безкарним, бо не залишити слідів такої операції практично неможливо. І навіть якщо заздалегідь були продумані всі спеціальні дії, які б не дозволили ідентифікувати організаторів теракту, подібне практично неможливе. Не виключаю, що до часу виходу цієї статті, американський уряд — за останками загиблих терористів, їхніми документами, наявнiстю квіткового пилку на залишках одягу, та за іншими відомими професіоналам ознаками — отримає докази провини конкретних країн і людей наскільки тверді, що з ними він зможе звернутися до суду присяжних і отримати звинувачувальний вердикт.
Трагедію вже порівнюють з Перл-Харбором. Це порівняння близьке, в основному, американцям, в цьому випадку є доречним тому, що для багатьох з них бомбардування Хiросiми також було варіантом сатисфакції за загибель американського флоту і за національне приниження на початку війни. Мабуть, з часів Карібської кризи уряд США не знаходився в такому становищі, коли від його рішення залежить те, в яких масштабах розпочнуться бойові дії.
