15-річчя незалежності — чудовий привід висловити свої думки про насущне. Наприклад, новообраний голова Верховної Ради Олександр Олександрович Мороз подав приклад, виступивши в інтернет-виданні «Главред» зі статтею, присвяченою проблемам українського парламентаризму. Коли я ознайомився з його матеріалом, в мене виникло бажання зробити внесок у своєрідне підбиття підсумків і написати щось на зразок тез. Тим паче, що останні події — парламентські вибори, задовга «коаліціада», підписання Універсалу національної єдності — дають поживний грунт для роздумів про українську еліту та суспільство.
Більш як 15 років тому постулати діалектичного й історичного матеріалізму (у студентські роки позначені як «діамат» і «істмат») здавалися непорушними, як і влада партії, яка у своїй практичній діяльності ніби дотримувалася цих постулатів. Хоч як це парадоксально, але саме життя довело дієвість деяких ідей класиків марксизму-ленінізму, щоправда, з точністю до навпаки. Замість очікуваного краху капіталізму настав крах того ладу, який іменували «соціалізмом». Разом з ним зник і Радянський Союз.
Автор хотів би одразу попередити можливих критиків: його стаття жодним чином не претендує на статус філософської роботи. Просто, спостерігаючи за тим, що відбувається в сучасній Україні, він мимоволі почав згадувати дещо з того, що давним- давно завчив на студентській лаві. І тому не варто сприймати згадані закони буквально, в гегелівському або марксівському трактуванні.
За 15 років незалежності виросло нове покоління, для якого не лише істмат з діаматом, а й Радянський Союз з КПРС — «преданья страрины глубокой». Але поки що не вони, а люди, які вчилися, які виросли й почали свій трудовий шлях за радянської системи, відіграють активну роль у сучасній українській політиці. Та й суспільство продовжує розвиватися за своїми, не ним вигаданими законами.
ЕЛІТА: ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАПЕРЕЧЕННЯ
Хто заперечуватиме, що боротьба за затвердження незалежності України почалася із заперечення? Заперечувалася монопольна влада однієї партії, яка була кістяком державної системи. Заперечувалося засилля номенклатури, яку з легкої руки Мілована Джиласа називали «новим класом». Заперечувався тотальний контроль над суспільством, надмірна чиновницька регламентація. Плюралізм, самоврядування, розширення прав рад — такими були основні лозунги перебудови.
У цих умовах український національний рух розвивався в загальному контексті боротьби за демократизацію.
Однак навіть незадовго до 24 серпня 1991 року незалежність України здавалася швидше фантазією невеликого кола української інтелігенції, ніж реальною можливістю. Варто нагадати, що серед республіканських компартій Компартія України вважалася однією з найбільш консервативних сил. 85% депутатів, обраних до Верховної Ради на виборах 1990 року, були членами КПУ.
Авжеж, ті вибори не були вільними в тому розумінні, яке вкладається сьогодні в це поняття. Проте їхнім підсумком стало формування парламентської більшості. Йдеться про так звану групу 239, яку очолював Олександр Мороз і основою якої були ті, кого можна було б охрестити консерваторами. По суті, це був перший досвід.
За такої парламентської більшості та загального консерватизму партійного керівництва ніхто не чекав від українських комуністів якихось дій, схожих на дії прибалтійських комуністів.
Але саме народним депутатам- комуністам випала доля ухвалити знаменитий Акт про незалежність, рішення спочатку про тимчасове припинення діяльності Комуністичної партії, а потім і про її заборону. Опечатування приміщень партійних комітетів і співання Гімну «Ще не вмерла Україна» стало для них першим актом заперечення, формального розриву з минулим.
Чи були ці рішення усвідомленим кроком, чи все ж колишні ортодокси не змогли противитися реальному перебігу подій? Сьогодні учасники тих подій у мемуарах згадують про те, як це було. Однак, по- перше, людська пам’ять влаштована вельми специфічно, вона вважає за краще зберігати тільки ті факти, які вигідні її носієві. А по-друге, специфіка мемуарів полягає в тому, щоб заднім числом виправдати свої вчинки. Багато людей говорять — їхня совість чиста. Недивно, адже вони нею ніколи не користуються.
Хоч би як там було, саме завдяки вчасно зробленим політичним крокам і угоді з націонал-демократичними силами основна маса вищої номенклатури не тільки зберегла ключове становище, а й склала кістяк нової еліти, не лише політичної, а й ділової.
Події нинішнього року викликали чимало думок про суть української політичної еліти. Ситуація, що виникла навколо формування більшості й складу уряду, викликала відомий скептицизм щодо спроможності еліти до компромісів, до приборкання своїх приватних інтересів в ім’я спільного державного інтересу. Разом із тим, достатньо було звернути свою увагу на ще зовсім недавнє минуле, щоб зрозуміти — сучасна українська еліта може домовлятися. Більше того, для неї компроміс — умова самовиживання.
Сьогодні можна почути, як ті, хто віддав свій голос за «помаранчевих» або за «біло-блакитних», говорять про «зраду» їхніх інтересів, про невиконання передвиборних обіцянок і тому подібне. Але джерела нинішнього компромісу слід шукати в подіях 15-річної давності. Саме ті умови, в яких почалося формування еліти України, обумовили гнучкість і безідейність основної її частини. Можливо, незабаром серед українських політиків буде модно демонструвати колекцію партійних квитків, серед яких почесне місце займатиме партквиток члена КПРС.
Я не хотів би, щоб ці слова сприймалися виключно щодо колишньої партійної номенклатури, багато представників якої досі продовжують перебувати при владі. Компроміс — явище обоюдогостре. Адже й українські націонал-демократи тоді, 1991 року, були змушені відступитися від частини своїх принципів. І відтоді почалася їхня повільна й поступова еволюція. Сьогодні в українській політиці майже не залишилося романтиків та ідеалістів. Прагматизм і тверезий розрахунок — ось її основне кредо.
Ця тенденція все більш посилюється завдяки тому, що останнім часом в лави політичної еліти вливається все більше представників великого бізнесу. Цілком зрозуміло, що в політичну практику переносяться й характерні для бізнесу методи.
Чи готове суспільство прийняти подібну практику? Не секрет, що в суспільній свідомості присутній певний тип ідеального політика, сформований під впливом двох міфів. З одного боку, це історичний міф, створений мислителями минулого, мрія, що переходила з покоління в покоління, про ідеального правителя (або правителів). З другого — спроба підігнати вітчизняних керівників під лекала європейських стандартів. Найкраще це ставлення до політиків відображає широко поширений термін «слуга народу». Парадоксально: в політиках, депутатах, чиновниках хочуть бачити саме «слуг», але, разом з тим, вимагають від них рис, які «слугам» аж ніяк не властиві.
У зв’язку з цим варто пригадати висловлювання Макса Вебера з його вже класичної роботи «Політика як покликання і професія»: «Хто займається політикою, той прагне влади: або влади як засобу, підпорядкованого іншим цілям (ідеальним чи егоїстичним), або влади «заради неї самої», щоб насолоджуватися почуттям престижу, яке вона дає».
Приборкувати егоїзм політиків можна тільки одним способом — запровадженням жорсткого контролю з боку громадянського суспільства. Але, на жаль, саме громадянського суспільства в класичному розумінні цього слова в Україні немає. Так, як показали події 2004—2006 років, це суспільство не можна назвати інертним. Воно здатне до політичної активності, щоправда, далеко не завжди усвідомленої й цілеспрямованої.
Поки що реально наявний лише один реально діючий інститут громадянського суспільства — партії. Цикл «теза — антитеза — синтез» завершився. Почавши із заперечення влади однієї партії, українська політична еліта прийшла до затвердження влади декількох. Але, на жаль, їхня значущість створена штучно. Коли замислювалася політична реформа, говорили про необхідність розвитку громадянського суспільства та наближення до європейських стандартів політики. Але, як відомо, навіть якщо зібрати дев’ять вагітних жінок, вони все одно не народять раніше встановленого терміну. Не лише партії не дозріли до того, щоб бути повноцінними учасниками політичного процесу, не готове до цього й саме суспільство, яке не має засобів контролю за державою у вигляді громадських організацій, профспілок і тому подібних інститутів громадянського суспільства.
Зв’язок партій і великого бізнесу зростає від виборів до виборів. Кожна передвиборна кампанія стає все дорожчою. І з кожним разом зростав взаємозв’язок і взаємна зацікавленість політики і бізнесу, поки нарешті вони остаточно не злилися в екстазі парламентських виборів 2006 року.
Звісно, подібний союз існує у багатьох країнах так званої розвиненої демократії. Але практично ніде він не існує в такій відкритій і непривабливій формі, як в Україні, яка прагне жити за європейськими правилами.
Існує ризик того, що політичні партії перетворяться на своєрідні політичні корпорації, які діятимуть за принципом своїх фінансово-промислових аналогів. Тобто, власне, стануть чимсь на зразок закритого акціонерного товариства або, краще, товариства з обмеженою відповідальністю, яке відстоюватиме виключно інтереси своїх акціонерів. Саме ці інтереси стануть в основі кадрової політики, й зрозуміло, що професіоналізм відіграватиме далеко не основну роль при призначенні на посади. У таких умовах всевладдя партій може стати не меншим гальмом для суспільства та держави, ніж всевладдя однієї.
Практично вся історія незалежної України — це історія компромісів. Компромісами були дострокові вибори президента та парламенту 1994 року, Конституційний договір 1995 року, що відновив вертикаль влади й, по суті, ліквідував регіональне самоврядування, Конституція 1996 року. Врешті, політична реформа 2004 року теж стала результатом угоди.
Звісно, компроміс сам по собі — явище позитивне. Недаремно говориться, що «поганенький мир краще за добру сварку». Але головне — в чому його суть. Якщо угода між політичними силами перетворюється на торг навколо посад, на розділ сфер впливу, то позитивний результат такого компромісу викликає сумніви.
Серпень 2006 року — лише логічний підсумок еволюції політичної системи України та самої політичної еліти. Але якщо прийняти тезу про те, що кожний народ заслуговує на те керівництво, яке він має, можна передбачити й те, що це також логічний підсумок розвитку суспільства.
СУСПІЛЬСТВО: ЄДНІСТЬ І БОРОТЬБА ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ
15-річчя держави українське суспільство зустрічає в стані розколу й паніки. Підписання Універсалу національної єдності запобігло або принаймні відстрочило протистояння між основними політичними силами.
Але наскільки реально цей документ сприятиме зближенню заходу й сходу України? Адже останні два роки минули під знаком жорсткого протистояння між регіонами країни. Більше того, реально ці два роки відкинули країну назад у плані формування єдиного культурного та духовного простору.
Наявні протиріччя виникли не сьогодні. Вони вже існували при створенні незалежної Української держави. Тоді знайшлося кілька «пророків», які передрікали Україні долю Молдови або Грузії. Але трагедії не сталося. Україна зуміла зберегти єдність. Не останню роль у цьому відіграла політика керівництва країни, яке зуміло, з одного боку, провести зважену національну політику, уникаючи крайнощів, з другого — відновити централізовану систему управління й запобігти відцентровим тенденціям.
Дався взнаки, звичайно, й зовнішньополітичний чинник. Мало хто вірив, що Україна, так міцно пов’язана тисячами господарських ниток з Росією, зможе остаточно відділитися від неї. Багато хто розглядав утворення Співдружності незалежних держав як нову якість колишнього Радянського Союзу, основу для реінтеграції колишніх союзних республік. Однак на практиці СНД виявився лише інструментом цивілізованого «розлучення».
Багато років керівництву України вдавалося реалізовувати багатовекторну зовнішню політику. Багатовекторність неодноразово зазнавала критики як з боку прихильників європейської інтеграції, так і з боку прихильників більшого зближення з Росією. Але саме така політика давала можливість не тільки вистояти та зміцнитися державі, а й запобігти її розколу. Хтось називав її спробою сидіти на двох стільцях. Але, як стало очевидно, це була можливість сидіти на своєму окремому стільці, не заважаючи сусідам праворуч і ліворуч.
Разюче, але не соціальні проблеми (у жителів західних і східних регіонів однакові соціальні проблеми, всі однаково бідні) й навіть не національне питання (наприклад, серед тих, хто голосував за партії, що висували гасла зближення з Росією і державний статус російської мови, чимало етнічних українців) є сьогодні чинниками, що стимулюють розкол, а саме зовнішньополітичні вектори. У зовнішньополітичних переваг жителів різних регіонів є економічна основа. Але разом із тим очевидно, що сьогодні йде боротьба двох міфів — міфу про якусь ідеальну Європу та міфу про якусь ідеальну Росію. І як будь- який міф, вони дуже відрізняються від реальності. Сьогодні і Європа, і Росія зайняли щодо Україні вельми й вельми прагматичну позицію, що не залишає місця для ілюзій.
Різкий поворот на Захід, не підкріплений ні реальними кроками, ні відповідною інформаційною підготовкою, викликав не менш різку реакцію частини суспільства. У питанні європейської інтеграції, налагодженні конструктивної взаємодії з Європою ми виявилися відкинутими на п’ять, а може, й на десять років назад, до тих часів, коли Україна тільки вступала до Ради Європи й налагоджувала відносини з НАТО. Про відносини з Росією взагалі говорити не випадає. Отже, в нинішніх умовах повернення України до багатовекторної зовнішньої політики — це реальний крок не лише на шляху до внутрішнього миру в країні, а й на шляху до повернення втрачених позицій у відносинах з Європою та Росією.
Якщо говорити про політику внутрішню, то тут з усією очевидністю помітна боротьба двох тенденцій, двох ідей державного устрою — централізованого та федерального. Після подій кінця 2004 року, які отримали назву помаранчевої революції, стало очевидно, що колишня політика центру щодо регіонів, основою якої була жорстка управлінська вертикаль і система перерозподілу бюджетних коштів від «багатих» регіонів до «бідних», потребує перегляду.
Однак натомість уряд повернувся до практики ручного управління бюджетами. Була висунута ідея непродуманої і явно небезпечної за своїми наслідками адміністративно- територіальної реформи, яка тільки налаштувала регіони проти керівництва країни. Навіть спроба запровадити в уряді посаду віце-прем’єра з регіональних питань закінчилася провалом.
Крім того, на цьому тлі дедалі голосніше звучали заклики до перегляду політичної реформи, відмови від проведення її другого етапу, на якому мав здійснитися перерозподіл повноважень від обласних держадміністрацій до обласних рад. По суті, це означало спробу повернення до тієї жорсткої централізованої моделі, яка була оформлена Конституційним договором 1995 року й закріплена в Основному законі країни.
Цілком логічною відповіддю на це став лозунг федералізації країни як найбільш радикального варіанта перерозподілу відносин між центром і регіонами. Ця ідея не нова. І в ній немає нічого негожого. Можливо, в майбутньому Україна все ж таки стане федерацією. Але сьогодні реалізація такого принципу не менш небезпечна для майбутнього країни, як і збереження централізованої моделі.
Ситуація тут схожа на партійно- політичну систему, що формується. Нерозвиненість інститутів громадянського суспільства, низький рівень життя громадян, дефіцит правової (й не лише) культури можуть стати серйозним гальмом для розвитку місцевого самоврядування. Погодьтеся, поки складно чекати серйозних громадських ініціатив в країні, де недотримання правил дорожнього руху є мало не нормою, а прибирання й вивіз сміття — мало не глобальною проблемою.
На жаль, як не раз свідчила українська практика, навіть такий демократичний інститут, як місцеві ради без дієвого контролю знизу ризикує перетворитися на такий же закритий клуб з економічних інтересів, як і партії. Місцеве самоврядування в такому разі ризикує перетворитися на місцеве самоуправство. Недаремно у багатьох регіонах одним з ключових конфліктів став конфлікт між державною виконавчою владою та місцевими радами. Всім відома історія протистояння між обласною державною владою та Одеською міською радою в 1994-1998 роках. Можна сказати, що негативні наслідки цього конфлікту надовго підірвали довіру керівництва країни до місцевого самоврядування й загальмували його розвиток.
На 15-му році незалежності Україна після довгих пошуків різних моделей державного устрою знов опинилася на роздоріжжі. З двох протилежних моделей — централізованої та федералістської їй належить обрати ту золоту середину, яка дозволить забезпечити баланс між інтересами держави та регіонів, територіальних громад і виконавчої вертикалі, між єдністю та децентралізацією.
Законопроект 3207-1, який передбачає серйозну реформу місцевої влади, можливо, не ідеальний. Але він містить у собі раціональне зерно. Разом із тим, не хотілося б, щоб його ухвалення стало справою виключно київських політиків. Для того, щоб цей закон був якісним, варто залучити до його обговорення представників регіональної еліти — вчених і практиків. Україна — це не лише столиця, це передусім регіони, де втілюються всі рішення, ухвалені у верхах, як розумні, так, на жаль, і абсурдні.
Тому я впевнений — тільки сильна державна регіональна політика дозволить у найближчому майбутньому не тільки дати стимул економічному розвитку країни, а й зберегти та примножити самобутню палітру регіонів, яка і є справжнім багатством країни.
ЕКОНОМІКА: ПЕРЕХІД КІЛЬКОСТІ В ЯКІСТЬ
Передвиборна кампанія, тривале формування коаліції й уряду викликали побоювання, що економіку України найближчим часом чекає крах. Однак темпи зростання валового внутрішнього продукту (за січень-липень нинішнього року ВВП зріс на 5,5%, а зростання в липні нинішнього року порівняно з липнем минулого року становило 7,7%) спростували ці прогнози. Більше того, якоюсь мірою зганьбилися самі політики, які стверджували, що без їхнього обрання або призначення економіка просто не доживе до нового року. Разом із тим, зібрано урожай, не зникла з магазинних полиць ковбаса й інші продукти, й навіть бензин, незважаючи на подорожчання, є на автозаправках. Ринок працює. Працює не завдяки зусиллям політиків, а швидше завдяки тому, що його хоч на короткий термін залишили без їхньої пильної уваги.
Це означає лише одне — критична маса ринкових реформ досягла такої міри, що переростає в нову якість. На жаль, сьогодні вже мало хто пам’ятає про те, що перші кроки її були встановлені 1994 року програмою Президента Леоніда Кучми «Шляхом радикальних економічних реформ». Програмою, яка була, зрештою, виконана. Саме тоді, в 90-ті роки, були закладені основи стабільної національної валюти, приборкана гіперінфляція, почалася масштабна приватизація промисловості, почали впроваджуватися ринкові принципи в агропромисловому комплексі та житлово-комунальній сфері.
Звісно, немає підстав бачити все в блакитних і рожевих тонах. Як і раніше залишається вельми високим рівень тінізації економіки, практично не працює фондовий ринок, надто недостатньою залишається питома вага малого й середнього бізнесу, а також рівень іноземних інвестицій. І нарешті, як і раніше серйозний вплив на розвиток економіки справляють два чинники — низький рівень оплати праці, що істотно обмежує споживання товарів, і залежність промисловості країни від постачання російських енергоносіїв.
Отож, йдеться лише про тенденції, але тенденції позитивні. І навіть при зростаючій самодостатності ринкової економіки їй не обійтися без серйозних зусиль з боку держави.
Звісно, можна судити про добробут громадян України за кількістю дорогих іномарок на дорогах. За цим параметром міста нашої країни перевершили деякі європейські столиці. Але багатство, виставлене на показ, — це далеко не показник благополуччя. На його тлі вельми непривабливо виглядають зростаючі недоплати до бюджетів усіх рівнів, до Пенсійного фонду, збільшення заборгованості із заробітної плати. Так, зростають надходження від митних зборів і мита, але це швидше свідчить про негативні процеси. У масі своїй імпорт — це інвестиції в іноземну промисловість.
Мені можуть заперечити — Україна готується до вступу до Світової організації торгівлі, а отже її економіка й ринки повинні бути максимально відкритими. Безумовно, вступ до СОТ — необхідний крок. Однак часом здається, що в цьому питанні для нас стає важливим не стільки кінцевий результат, скільки своєрідне змагання: вступити до СОТ до кінця 2006 року, випередити Росію у вступі до СОТ. І за цим духом примарного змагання втрачається головне — інтереси національного ринку та інтереси національного виробника.
Економіка України може реально здобути нову якість лише в тому разі, якщо вона зуміє вирішити для себе два ключові завдання.
По-перше, конвертувати економічне зростання в соціальний добробут, що дозволить створити економіку споживання.
По-друге, вирішити питання енергетичної незалежності. Сьогодні вже зрозуміло, що повернення до минулих цін на російське паливо неможливе. Приклад Білорусі підтвердження цього. Це означає одне — потрібен перехід на нові енергозберігаючі технології. На жаль, відносини між наукою та виробництвом в Україні надто нагадують відносини між суспільством і елітою: кожний живе своїм окремим життям. І якщо самі нові господарі підприємств прагнуть того, щоб просто максимально вичавити з існуючих потужностей все можливе, то державі цілком під силу примусити їх це зробити, використовуючи законодавчі й економічні важелі.
Мине небагато часу, й ми зрозуміємо, чим насправді став компроміс між провідними українськими політичними силами — угодою в ім’я процвітання країни чи все ж таки банальним розподілом сфер впливу. І перший сигнал нам дасть економіка.
