Переконлива поразка демократів і демократії на президентських виборах змушує замислитись багато над чим, зокрема й над тим, чи є цей результат наслідком уже відомих помилок (роздробленість, конформізм, ідеологічна невизначеність), чи, може, існують якісь невраховані досі чинники, усвідомлення яких, можливо, дозволить демократам коли-небудь перемогти. Мені здається, що в аналізі недостатньо уваги приділяється впливу всіляких «парадигм» і «міфологем», які ставлять перед політиками помилкові цілі, примушують їх витрачати сили даремно й брати участь у наперед програних битвах.
ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД, АБО «ЩО МИ БУДУЄМО»
Добрим прикладом радикального спотворення дійсності під дією «парадигм», є, наприклад, штамп «перехідний період», яким постійно описують наш нинішній стан. Мається на увазі, що ми «переходимо» від тоталітаризму до демократії. Однак, якщо тоталітаризм добре описується у вигляді готової схеми, наприклад, «марксистсько-ленінської теорії», то ніякої «теорії демократії» не існує й існувати не може, оскільки демократія є набором певних принципів, додержуватись яких можна по-різному. Термін «перехідний період» має на увазі перехід від одного «готового», «закінченого» стану до іншого. Щоправда, той «інший» стан, до якого ми «переходимо», готовою формулою вже описати не можна, демократія — принципово не «готова», не «закінчена» річ. Оскільки ніхто не може описати те, до чого ми «переходимо», а в суспільстві існує впевненість, що такий опис можливий, виникає психологічний конфлікт, нервовий стан суспільства посилюється. Цей конфлікт є ще більш небезпечним тому, що він не усвідомлюється. Звідси «скажіть, що ми будуємо?» — не стільки крик дилетанта, скільки формулювання масових настроїв і очікувань. Люди досі ставлять собі це запитанням, й відсутність відповіді на нього спричиняє масове роздратування, відчуття того, що ми рухаємося в порожнечу, що ніхто не знає, що робити тощо. Результат — апатія або підтримка політичних радикалів.
А суспільне життя в демократії — це «політика малих справ», яку так не любив Ленін, повсякденна діяльність громадянського суспільства. Однак «малі справи» не знаходять підтримки в суспільстві, оскільки воно чекає «великої справи», чекає «плану порятунку» (адже перехідний період!). Результат — банальне замкнене коло — демократії немає тому, що ніхто не хоче в ній жити, чекаючи, коли її «зроблять». Якщо бажаєте, спосіб «переходу» може бути сформульований так: хочете демократії? Живіть! Усвідомте передусім СВОЇ інтереси, свідомо й раціонально дійте для їх реалізації, будьте готові їх відстоювати, й демократія «заведеться» сама (між іншим, разом з мораллю та іншими, недоступними нам поки що речами). Ця порада настільки ж проста, наскільки й така, що не може бути реалізована в суспільстві, одні члени якого мочаться в ліфтах, а інші не можуть скинутися стоквартирним під'їздом на консьєржку, тому що зайняті паплюженням влади (водночас чогось від неї чекаючи) і розмірковуваннями про власну духовність у вільний від цього заняття час. Гадаю, що наше становище було б дещо іншим, якби учасники процесу замість того, щоб морочити голову «перехідними періодами», спробували б роз'яснити ці прості істини.
ЖИВИЙ СКАЛЬПЕЛЬ
Можна навести ще дуже багато таких прикладів, але мені хотілося б зупинитися на найбільш вкоріненому символі (або, як модно виражатися, «парадигмі», маючи на увазі символ у динаміці), який означається словом «реформи». Мені здається, що сьогодні це слово потрібно забути й навіть не шукати синонімів. І не тому, що воно дискредитоване багаторічними експериментами нинішньої влади, а тому, що слова та ідеї управляють діями політиків, а «реформи» і весь пов'язаний з цією, вибачите, парадигмою контекст заводить нас в глухі й безпросвітні нетрі.
Дійсно, що передбачають «реформи» за своєю суттю? «Реформи» означають, що хтось (партія, мудрий вождь тощо) «бере владу» (отримує більшість у парламенті, стає президентом) і починає «реформувати», тобто видавати нормативні акти, які, на його думку, призведуть до бажаних результатів. Звісно, мається на увазі, що у реформатора є надійний інструмент для проведення необхідних йому змін — держава, якою він оволодів внаслідок виборів.
Ось тут і прихована головна заковика. Ніякого інструмента у реформатора в наших умовах просто немає. У нього є щось, «що прикидається» слухняним інструментом, а практично живе власним життям. Уявіть собі такий собі живий скальпель, який під час операції зарізав хірурга. Така аналогія досить точно описує ті казуси, що постійно трапляються з нашими політиками та їхніми рішеннями. Гіпотезу про причини такого цікавого становища можна знайти в моїй статті «Чому в нас нічого не виходить», але для кращого розуміння подальшого тексту наведу її основні висновки.
«СПІЛЬНА СПРАВА» ЧИНОВНИКІВ
Рушійною силою економіки є обмін. У звичайній ситуації обмін відбувається на основі приватної власності. В цій країні місце приватної власності зайняв статус. Такий обмін, як і обмін «нормальний», породжує ринок, тобто систему, яка самоорганізовується i дозволяє незнайомим один з одним людям, не домовляючись заздалегідь і маючи особисті цілі, координувати свої дії (підкреслюю — не знаючи про дії сусіда!) для досягнення найкращого результату. Найцікавіше, що коли замість власності виступає статус, то можна говорити про те, що ринкові механізми багато в чому регулюють і діяльність державних чиновників (державна посада — один з різновидів статусу).
Така розподілена координація, де ніхто нікому не віддає наказів, але всі, в результаті, роблять одну спільну справу, є найефективнішою, і її не можна перебороти звичайними адміністративними методами. Більшість чиновників (у широкому розумінні слова — включаючи i депутатів, і «олігархів») не думає «спеціально» про свою лінію поведінки, ця лінія природна й підсвідома і керується суспільними мораллю і традиціями, однаковими для чиновників та їхніх жертв (я відкидаю випадки свідомих зловживань, вони не мають вирішального значення i лише дезорієнтують громадську думку). Тому навіть якщо ви заміните весь адміністративний апарат, але збережете ті принципи, на яких він працює, результати будуть невеликими, а посилення контролю та інші поліцейські заходи тільки збільшать «витрати споживачів» на цьому ринку.
Якщо у звичайному ринку головним індикатором і джерелом інформації є ціни, то на «ринку чиновників» роль ціни, можливо, відіграє непрозорість нормативного акту. Інакше кажучи, якщо вийде «хороший» закон, у якому нічого не можна «намутити», з'являється постанова Кабміну, яка дозволяє це робити, на «добру» постанову завжди знайдеться «каламутна» інструкція тощо. Причому чиновникам не обов'язково щоразу вигадувати нові документи, часто вони комбінують уже наявні з метою досягнути бажаної непрозорості (всім знайоме «так, закон на вашому боці, але в нас є інструкція, і там сказано...»). Мета цих маніпуляцій — збільшити свою власність — статус, підвищити свою необхідність для людей, які звертаються до чиновника. Тому кожен чиновник окремо прагне до максимальної регуляції всієї людської діяльності i до того, щоб ніхто не зміг розібратися в цій регуляції без його «допомоги». У цьому й полягає «спільна справа» чиновників, що направляється i регулюється не чиєюсь злою волею, а чарівною силою «невидимої руки» ринку. При цьому, кажучи словами Володимира Дубровського, «чиновник схожий на гусінь-плодожерку: не стільки їсть, скільки псує».
НАМ ПОТРІБНА БЮРОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ
У цій ситуації політична діяльність втрачає будь-який сенс. Справдi, що таке політика? Це розв'язання повсякденних проблем шляхом використання державних інститутів. Подивіться в передвиборні програми західних партій — там ви побачите ставки податків, що пропонуються, законопроекти та іншу конкретику. Різниця між цими партіями полягає в методах використання держави, які вони вибирають, виходячи зі своєї ідеології. Звичайно, й наші партії та окремо взяті політики (суто вітчизняний феномен) пишуть щось про податки й навіть багато про них говорять, але... ніхто й ніколи не бачив наслідків цих розмов і навіть цілих програм. І не побачить, тому, що їх просто не може бути в нашій системі. Те саме стосується й обіцянок та дій держави — рішення, що приймаються нею, часто призводять до результатів, прямо протилежних очікуваним. І річ тут не стільки в невігластві, скільки все в тій же «невидимій руці», що спотворює їх так, щоб вони були вигідні псевдодержаві. В результаті наша політика перебуває у сфері химер і ніяк не пов'язана з повсякденним життям. Рухи й рухоподібні партії, наприклад, досі не помітили незалежності України й продовжують за неї боротися. Заклики до громадян брати участь у всьому цьому (у вигляді голосування тощо) сприймаються ними, як заклики до виборів героїв телесеріалу — цікаво, але до реальності стосунку не має. І тут уже інженер з вищою освітою цілком може проголосувати за Вітренко — хай вона їм усім (іншим героям серіалу) покаже! З повсякденним життям громадян усі ці баталії мало пов'язані (точніше, ці зв'язки такі заплутані, що не піддаються розпізнаванню). З повсякденним життям пов'язана діяльність держави, яка живе за своїми, абсолютно незалежними ні від громадян, ні від «політики», законами. Надзавдання демократів полягає в тому, щоб поставити це чудовисько на місце, зробити його залежним від політичних рішень, перетворити псевдодержаву на звичайну державу, а чиновників із суб'єктів економічної діяльності зробити бюрократами. Нам потрібна бюрократична революція.
НОВА СТРАТЕГІЯ ДЕМОКРАТІВ
Головною помилкою демократів було те, що вони програли, навіть не почавши гри. Вони не помітили, що в грі під назвою «боротьба за владу» просто не існує правил, а значить не існує й самої гри. І річ тут не тільки у зловживаннях, «телезомбуванні» та інших нерівних можливостях. 1991-го цього не було, але результати були такі самі. У цій грі немає головного — виграшу, точніше, виграшем — владою — не можна скористатися. Демократи сприймали державу як систему, і відповідно ідея реформ (тобто зміни системи через саму систему) була логічною для цього уявлення. Але наша держава лише виглядає як система, а є скоріше СЕРЕДОВИЩЕМ, подібним до ринку («інформаційним середовищем», «розподіленим знанням» і т.ін.). У такій ситуації «правильні рішення» демократичного уряду радикальним чином трансформувалися б під час їх виконання, причому особливо жахливим є те, що неможливо передбачити ДЕ, ЯК І КОЛИ відбудеться така трансформація, оскільки ми маємо справу не зі змовою, а з середовищем, яке самоорганізується і, як то кажуть, «саме не знає, що коїть».
Демократам треба зайнятися не «реформами», а будівництвом держави, створенням правил гри, в якій був би виграш — можливість провести оголошену заздалегідь політику. При цьому таке будівництво відрізняється від «розбудови держави» імені Кравчука одним принциповим моментом — воно має відбуватися ПОЗА структурами нинішньої держави, оскільки, як ми з'ясували, його реформування, включаючи спроби зміни Конституції, — річ безперспективна. Демократам слід висунути гасло Установчих зборів (не подобається назва — назвіть Конституційною асамблеєю, це не має значення) — спеціального органу для прийняття Конституції, й добиватися від влади його скликання. Ця ідея за масштабами співвідносна з ідеєю незалежності, коли на всі запитання та звинувачення відповідали: «давайте спочатку здобудемо незалежність, а там розберемося». Точнісінько так само ідея Установчих зборів не претендує на те, щоб відібрати владу у можновладців: поки приймається нова Конституція, стара діє й влада працює. Можливо, нинішні правителі знову потраплять у владу, однак у новій системі, забезпеченій очищувальними зворотними зв'язками та «захистом від дурня». Особисто я не бачу іншого виходу. Вибори як інститут не лише некорисні в нашій системі (точніше, середовищі), а й, після Кучми-2, очевидно, остаточно дискредитовані, і на них у демократів немає шансів. У разі прийняття гасла Установчих зборів, ми можемо через кілька років створити нормальну систему замість нинішнього монстра i почати нормальну політичну боротьбу, якщо ж усе залишиться, як є, гниття нинішнього болота може тривати нескінченно i супроводжуватися всілякими «міазмами» (вгадайте, хто буде президентом після Кучми-2?).
Сама постановка питання про збори дуже корисна, оскільки спричинить дискусію, лише під час якої можна пояснити нашим громадянам, що держава існує для них, якщо вони самі можуть її створити. Через брак місця я не буду пояснювати, чому я впевнений у тому, що збори ухвалять хорошу Конституцію, та інші моменти, зараз головне — «поставити питання». У будь-якому разі, наше суспільство любить великі завдання та ідеї — тож чим це не велика ідея — САМИМ СТВОРИТИ ДЕРЖАВУ ДЛЯ СЕБЕ?
