Після кількох годин дискусії члени верхньої палати російського парламенту — Ради Федерації — відклали розгляд питання про ратифікацію «великого договору» між Росією та Україною. Керівники російських регіонів вирішили повернутися до цього питання на наступному засіданні палати. Враховуючи те, що Рада Федерації збирається не частіше як раз на місяць, можна собі уявити, що багатостраждальний договір стане черговим «вічним» питанням у порядку денному верхньої палати.
Після несподівано легкої ратифікації «великого договору» в Державній думі Росії чекати такої реакції від набагато більш лояльної до виконавчої влади Ради Федерації було важко. Однак те, що відбулося, просто довело, що нижня палата була достатньо випадковою, партійно ангажованою в своєму рішенні. Важко собі уявити, щоб погляди більшості її депутатів на українську незалежність раптом змінилися — і угода, яка такий тривалий час пролежала в палаті, була схвалена без якихось серйозних проблем. Навіть за кілька годин до голосування в Держдумі більшість спостерігачів погоджувалася з тим, що ратифікації не відбудеться, що ліві не підтримають угоди... У тому, що така підтримка відбулася, справді, неабияка заслуга українського спікера. Можливо, в особі Олександра Ткаченка більшість Державної думи побачила людину, здатну перемістити українську незалежність у сумнівну площину білоруської незалежності. І акт ратифікації виявився саме актом підтримки голови Верховної Ради України, який за кілька днів до голосування виступав у Державній думі, обіцяв єдність та братерство і просив ратифікувати договір. Запеклих шовіністів — або, якщо хочете, тверезо мислячих шовіністів, які не розуміли, що може змінитися в державному статусі України від промов її закоханого в минуле спікера, — в нижній палаті російського парламенту виявилося небагато.
Однак верхня палата не виглядала органом, де інтереси партійної дисципліни є найголовнішими. Ймовірно, саме на це розраховували опоненти ратифікації, коли вже після Нового року розпочали справжню протиукраїнську кампанію на шпальтах російських ЗМІ... «Незаконний забір газу Україною з російських транзитних газопроводів», розлючений лист Рема Вяхірева, «пригноблення російськомовного населення», «нездатність сплачувати за електроенергію», «дружба з Польщею, яка затягує «нашу» Україну до НАТО»... Що іще? Центральною постаттю цієї кампанії став московський мер Юрій Лужков, а кульмінацією — стаття одіозного Костянтина Затуліна та його заступника по інституту СНД Олександра Севастьянова в московській «Независимой газете» — «Российско-украинский договор: Обман века». Копії цього «дослідження» розповсюджувалися серед сенаторів перед обговоренням питання про ратифікацію, а Юрій Лужков, радником якого є Затулін, повторив головні тези із цієї публікації в своєму виступі в Раді Федерації. Переповідати ані цей виступ, ані затулінську статтю не варто: все це вже пропагувалося, повторювалося, пережовувалося десятки разів: і про невдячну Україну, яка мала отакусіньку територію, а ми їй, а вона нам, і про нещасне російськомовне населення, яке пригнічують, пригноблюють, не дають йому можливості говорити рідною мовою — увага! Це вже не про Балтію! Це про Київ, Харків чи Дніпропетровськ! І якою ж мовою там розмовляють? І про саму сутність української державності, за Затуліним, — «політично організованої бандерівщини»... Відразу скажу, що більшість сенаторів керувалася все ж таки не цією доісторичною нісенітницею, а цілком радянською логікою, яку можна звести до такої тези: ратифікувати угоду не можна, бо таким чином ми відмовимося від прав на «наш» Севастополь, однак не ратифікувати також не можна, бо таким чином ми відмовимося від прав на «нашу» Україну. Не можна ображати українців, ми ж одна — насправді — держава, один народ! Однак і проголосувати «за» якось... Що ж робити? Краще — нічого.
Можна мільйон разів дивуватися логіці цих людей. Проте згадаймо, що це логіка керівників регіонів країни, яка вже кілька місяців живе в стані карколомної економічної та фінансової кризи. І що ж роблять ці люди в своїх регіонах, отих, що дорівнюють чотирьом Франціям? А нічого, теж нічого. Вони їздять у Москву діставати гроші. Ну, а в зв’язку з тим, що грошей тепер немає, вони можуть дозволити собі не рахуватися з інтересами уряду: хай урядовці спочатку допоможуть, а вже потім вимагають якихось ратифікацій. А поки що можна дозволити собі бути собою, тобто людиною, яка донедавна була на керівних посадах в обкомі великої партії у великій державі...
Прослухування такої кількості промов про братерство, дійсно, дуже погано впливає на психіку... «Ми їх, звичайно, дуже любимо, вони — то майже ми, однак куди ж вони...» А на вулиці вже не 1991-й, а 1999-й, проте логіка мислення не змінюється... Єдиною тверезою людиною в цій компанії виявився міністр закордонних справ, — для мене ця ратифікація була просто відкриттям Ігоря Іванова, його професійних якостей, його ораторських здібностей, його відчуття реальності... Якби міністр мав справу з людьми, що діють у рамках саме реалістичної політичної логіки, вони проголосували б одразу після його виступу, вони хоча б прислухалися до зауваження, що за місяць, на який відкладають цю ратифікацію, нічого не зміниться. Тобто, якщо перекласти з дипломатичної мови, Україна не зникне... Однак, можливо, в сенаторів більш далекосяжні плани. Курський губернатор Олександр Руцькой напередодні голосування взагалі пропонував спочатку дочекатися результатів президентських виборів в Україні, а вже потім голосувати... Тобто нам із вами пропонують бути слухняними: от оберемо того, хто сподобається сусідам, вони будуть з нами дружити, а не оберемо — вибачайте...
Найцікавіше, що це вже одного разу було. І результати також відомі. Однак пострадянські політики не з тих, хто вчиться на власних помилках. І з огляду на це дискусія в Раді Федерації — подія переконлива, бо вона віддзеркалює ставлення російської політичної еліти до України набагато точніше, аніж підсумки голосування в Державній думі чи заяви представників уряду. Думці керувалися партійними мріями, урядовці просто не можуть говорити інакше і до того ж діють у реальному світі. Регіональні лідери дозволили собі сказати правду: нехай минуло 8 років, а вони не бажають побачити в Україні іншу державу («що ж це ми обговорюємо, немовби це відносини з Венесуелою, ні, ми маємо спеціально обумовити специфічність наших стосунків»), вони дратуються від самої думки про те, що з цим потрібно рахуватися. І відкладають рішення, як звичайно намагаються поборотися з необхідним, але неприємним учинком: от не зроблю зараз, а може, воно потім якось само... мине...
Не мине, панове сенатори. Може, й ми бажали б мати іншого сусіда, та вже такого Бог дав. І вам варто було б зрозуміти, що маєте угоду саме з сусідом, а не із нерозумним хлопом, який не сьогодні-завтра прибіжить до пана — і бух у ноги... Так що чиніть уже якось... дипломатично. Залиште цю справу Ігорю Іванову чи Євгену Примакову, а самі шукайте грошей на зарплатню вчителям або шахтарям, допомагайте збанкрутілим підприємствам, рятуйте від зубожіння ваші території, які дорівнюють чотирьом Франціям і десяти Бельгіям.
Може, тоді ви хоча б отримаєте моральне право закликати когось до єдності й союзу? І будете не істерично схлипувати, згадуючи минуле, а будете наводити цифри, що свідчитимуть про економічні успіхи... Утім, тоді в залі засідань будете вже не ви. І думатимуть у ньому тоді не про «союзну державу», а про Європейський Союз...
Звичайно, якщо згадають про необхідність розбудовувати власну державу, а не страждати із приводу нерозумності чужих, — однак, здається, і про це ми вже неодноразово вели мову...
Москва
