Народні депутати мляво відреагували на заклик свого колеги В’ячеслава Кириленка вшанувати пам’ять жертв трагедії у Батурині, якій 13 листопада виповнилося 300 років. Про пропозицію Кириленка перший віце-спікер Олександр Лавринович згадав лише наприкінці вчорашнього засідання Верховної Ради, та й те не надто охоче. У цей час заклопотані своїми, вочевидь, вкрай важливими справами народні обранці вже виходили із зали, обговорювали останні події, і лише одиниці почули головуючого. Ось така шана жертвам жахливих репресій, що спіткали мешканців гетьманської столиці 300 років тому. За великим рахунком, після бійок, образ, які мало не щодня країні демонструють нардепи, такій реакції можна було б і не дивуватись. Можливо, хтось із них скаже, що в час економічної та політичної криз не до історії, можливо, хтось знову закине, що краще не ворушити суперечливі факти, тим самим прикриваючи власну безкультурщину та елементарну необізнаність. Проте справа в іншому. Немає часу і обставин, які б дозволили людині чи суспільству відмовитись від духовних орієнтирів. Немає виправдання тим, хто свідомо веде країну хибним шляхом, підміняючи цінності.
Суспільство чудово розуміє, що більшості скороспілих політиків немає ніякого діла ні до Батурина, ні до Голодомору. Часто ці теми стають об’єктами політичних спекуляцій. Не всі з цим змирилися, і кожен в силу власних можливостей і власного бажання намагається тримати власну планку духовності. Чи є вчорашня ситуація в парламенті тенденцією? Якою є історична пам’ять українського суспільства?
Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Це не перший випадок, коли парламент подібним чином реагує на ті чи інші дати з української історії. Я згадую, як голосували питання по Уласу Самчуку чи Івану Багряному. Так ось, скажімо, проект закону про ювілей Рильського у Верховній Раді пройшов без проблем, а по Самчуку і Багряному не пройшли, тому що в очах народних депутатів вони виглядають колаборантами, мовляв, вони не воювали на фронті, співпрацювали з фашистами... Це, звичайно, не відповідає дійсності. Але така реакція на певні сторінки української історії в нашому парламенті стала недоброю традицією. Що це може означати?
По-перше, депутати погано знають історію. Я пригадую, що газета «День» вустами свого головного редактора неодноразово висловлювала пропозицію, щоб кандидати в депутати перед своїм обранням складали іспит з історії України. І це було б правильно. Бо до таких ситуацій, як учора, призводить елементарне незнання, особливого — всього того, що стосується складних сторінок нашої минувшини, а таких важких моментів є досить багато.
По-друге, у Верховній Раді дуже багато питань розглядаються через призму політичної чи, швидше, партійної кон’юнктури. А це не має нічого спільного з поняттям відповідальності.
По-третє, причина такого стану нашого парламенту — невисокий рівень загальної культури і відсутність спільної національної відповідальності перед власною історією, а значить — і перед сьогоднішнім і завтрашнім днем. Що ж стосується питання, чи є така поведінка депутатів відображенням стану суспільної свідомості, то тут теж все неоднозначно. Мені здається, що нехай і повільними кроками, але все-таки українське суспільство поступово, принаймні більшою мірою, ніж раніше, виявляє толерантність до складності нашої історії. Толерантність — надзвичайно важливе поняття у ставленні до історичних подій.
Зараз багато робиться для того, щоб наукові знання ставали частиною масової свідомості, хоча й цього часто недостатньо. Зусиллями громадськості, державних інституцій суспільна думка стає більш сприйнятливою до фактів історії.
Батуринську трагедію ми, безперечно, маємо вшанувати. Вона не була локальним невеличким епізодом, а мала далекосяжні наслідки. Її продовження було за межами Батурина. Наприклад, у містечку Лебедин, де також були масові репресії тих, хто хоча б якимось чином був причетний до Мазепи. Батуринська трагедія знаменувала подальші події, що означали нищення автономних прав і колишніх вольностей. У контексті подій 1708—1709 років згадується ім’я Мазепи. Я, як міг, ознайомився з джерелами. З усього зрозуміло, що Іван Мазепа робив вибір без вибору, сподіваючись на те, що цей його вчинок, як він сам казав у своєму найближчому оточенні, потрібен не йому, а його сучасникам і тим, хто буде після них. Цю складну геометрію української історії треба знати. Це перша умова для вирішення проблем культури нашої пам’яті. Я переконаний, що чим більше буде правдивої, чесної, документованої інформації, тим глибшим буде знання. А чим глибшим буде знання, тим тоншим і «культурнішим» буде розуміння історії.
Тарас ЧУХЛІБ, кандидат історичних наук, директор Науково-дослідного інституту козацтва при Інституті історії України НАН України:
— По-перше, народні депутати мало обізнані з історією України. Протягом десятиліть в Радянському Союзі історія України не викладалася на належному рівні ні в школах, ні в університетах. А більшість сьогоднішніх депутатів віком 40—60 років, тобто вони навчалися ще за радянських часів. 17 років незалежності засвідчили, що занадто мало ще зроблено державою для того, щоб глибока історія українців закарбувалась в пам’яті сучасників. Батуринська трагедія не виключення. Українське суспільство фактично нічого не знає про цей сумний факт своєї історії. А рішення про вшанування таких дат повинні ухвалюватись на урядовому, президентському, парламентському рівнях, так, як це робиться, наприклад, у сусідній Росії. Там ще років вісім тому президент Путін ухвалив програму «Возродим историю России», на яку виділяються мільйонні гранти, за рахунок яких працюють науковці, досліджують історію за кордоном, видають книги і популяризують історію Росії всюди — від дитячого садочку до Державної Думи. У нас подібної програми немає і найближчим часом не передбачається. Періодичні укази Президента до тієї чи іншої дати наштовхуються на низьку обізнаність населення з цією подією. Треба спочатку зайнятися освітою громадян, а потім видавати укази.
Богдан ЧЕРВАК, директор Департаменту Держкомтелерадіо України:
— У Батурині загинули тисячі українців, і обов’язком кожного з нас є пам’ятати про це. Така поведінка народних депутатів не просто демонструє низький рівень культури пам’яті, вона не відповідає християнській традиції українського народу — шанобливо ставитись до полеглих, без огляду на ті чи інші політичні метаморфози тих часів.
Відзначаючи 300-річчя Батуринської трагедії, ми тим самим виробляємо своє ставлення і до інших подій нашої історії, у тому числі й Полтавської битви. Батурин і Полтава в нашій історії тісно пов’язані. Якщо ми хочемо мати власний погляд на те, що відбулося під Полтавою, ми мусимо говорити про Батурин, бо без нього не було б Полтави. Ці дві події є цілим етапом національно-визвольного руху, який ще треба гідно осмислити, а не демонструвати свою необізнаність чи байдужість, як це проявилося у стінах парламенту.
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, проректор Національного університету «Острозька академія»:
— Культура пам’яті сучасних парламентарів (як загалом і більшості українців) в основному сформувалася за радянських часів. Тому багато важливих подій української історії їм нічого чи майже нічого не говорять. Зокрема, Батуринська трагедія. Ця подія мала б отримати адекватне осмислення не лише як кривава сторінка нашої історії, але і як результат політичних прорахунків та цинічної зради. Проте зрада, як і політичні прорахунки, схоже, стали звичною річчю для наших парламентарів. Тому їм краще не згадувати про Батурин.
ДОВIДКА «Дня»
Батурин: геноцид року 1709-го
Рівно 300 років тому, 13 (2 за старим стилем) листопада 1708 року, російські війська під орудою «светлейшего князя» Олександра Даниловича Меншикова взяли штурмом гетьманську столицю Батурин (зокрема, й завдяки зраді підлого «землячка», такого собі сотника Івана Носа, який за добру винагороду показав підземний хід у добре укріплену фортецю) і після двогодинного бою вщент знищили і весь гарнізон Батурина, і все, без винятку, цивільне населення, включаючи жінок й дітей. Загинуло близько 15 тисяч українців. Без жодного перебільшення можна сказати, що це був акт абсолютного геноциду, здійснений за прямим наказом царя Петра. Після захоплення Батурина всі до одного будинки, церкви та монастирі були геть пограбовані, а потім дощенту спалені. Мета — застрахати насмерть усіх українців, які насмілилися б підтримати військово-політичний виступ гетьмана Івана Мазепи супроти імперської влади Москви, розпочатий за 10 днів до цієї трагедії. Коли 11 листопада (за старим стилем) Мазепа разом зі шведами підійшов до своєї знищеної столиці, то, за розповіддю письменника і дипломата Данила Крмана, він побачив тільки «задимлені млини, руїни будівель, людські тіла, котрі були наполовину спалені та залиті кров’ю».
Здавалося, картина жахливого злочину військ Петра та його сатрапа Меншикова є цілком ясною. Проте складається враження, що «лаври» Івана Носа досі ще приваблюють декого з українських журналістів (див. Матеріал Олеся Бузини в газеті «Сегодня» від 08.11.08). Цікаво, чи усвідомлює пан Бузина, що піддавати глуму пам’ять загиблих у Батурині є блюзнірством такого ж штибу, як заявляти росіянину: «А шкода, що поляки, які захопили Москву в 1612 році, не утримались там назавжди» або розповідати, приміром, болгарам про «блага» турецького 500-річного ярма? По суті, це той випадок, коли свобода слова, прихильниками якої ми всі є, має поступитися місцем відповідальності. Відповідальності за складання «оди» окупантам!
