Якщо влада й опозиція не можуть запропонувати нічого гідного громадянам у соціально-економічному розумінні, вони розкручують у суспільстві легкозаймисті національно-культурні питання.
Уже скільки років ми чуємо, що розподіл країни на Захід і Схід досі не дозволяє Україні затвердитися як державі. Мовляв, потрібні спільні культурно-історичні цінності, але стіна нерозуміння між Галичиною й Донбасом нерушима, а на самих лише соціально-економічних ідеях згуртовану націю не збудуєш.
Начебто західні регіони нав’язують свою національно-патріотичну парадигму Україні, а для східних областей це неприйнятно — їм дружбу з Росією подавай і вступ до якого-небудь союзу з колишніми радянськими республіками. Безнадійність усієї ситуації вбачається в тому, що кожна зі сторін, як і раніше, мертвою хваткою тримається за свої позиції, й ніхто нікому не хоче поступатися. Логіка зрозуміла, але чи не застаріла вона?
Останніми роками гострі кути у відносинах Західної й Східної України поступово почали згладжуватися. Наприклад, «покращення» об’єднало львівських і донецьких підприємців, чорнобильців, частину пенсіонерів і студентства. Тобто представників тих соціальних груп, що постраждали від «непопулярних реформ» команди Януковича. Як то кажуть, біда об’єднує. Жителі двох частин України почали краще розуміти один одного.
На Сході нині спокійніше ставляться до «життя без Росії», а на Заході економічна криза поставила громадян у такі умови, що засуджувати «проросійські» області за їхню «проросійськість» уже не вистачає сил. Тренд консолідації країни очевидний, але поки що не в національному контексті, а в соціальному. Можливо, саме в цій тенденції й полягає доленосний промисел української історії — об’єднатися спочатку соціально, а потім національно.
З політичного погляду, ми живемо в двох вимірах — національно-етнічному й соціально-груповому. Часто виборці голосують за ту чи іншу партію, виходячи з двох мотивацій: патріотичних (національний або містечковий масштаб) і громадянських (захист конкретних прав). Націоналістичним і сепаратистським силам вигідно, щоб у країні був етнічний розкол, а комуністи й соціалісти «збирають багаті урожаї» в державах з відчутним класовим розривом.
Якщо влада й опозиція не можуть запропонувати нічого гідного громадянам у соціально-економічному плані, вони розкручують у суспільстві легкозаймисті національно-культурні питання, й на цьому заробляють очки. У таких умовах і першим, і другим важливо не допустити соціальної консолідації населення, інакше вся система утримання політичної ваги може повалитися. Аби уникнути цього, використовуються маніпуляції масовою свідомістю, які переносять суспільну увагу з проблем соціального спрямування на больові культурологічні точки. Це саме-таки український випадок.
Поділити на «своїх» і «чужих», нацькувати Схід на Захід, підкидати галичанам страшні історії про лютих жителів Донбасу, розповідати донеччанам, як у Львові ненавидять усіх, хто розмовляє російською. Усе це дозволяє ввести народ у певну гіперреальність, де ніхто вже не згадує про невиконані передвиборні обіцянки «витягнути країну з руїни».
Дуже просто ганити донбасівців за неправильний політичний вибір, живучи в Галичині. Якщо ти уродженець Сходу, не становить великих труднощів звинувачувати представників західних областей у тому, що вони агресивно нав’язують свою парадигму Україні.
А от не засуджувати один одного, приймаючи свою Батьківщину в усьому її сучасному розмаїтті, — це складно. А ще складніше — проявляти взаємне співчуття з приводу історичних обставин, які сьогодні позначаються в болючих регіональних комплексах і Заходу, й особливо Сходу України.
Після помаранчевої революції донбасівці перелякалися, що їх силоміць українізують і позбавлять можливості розмовляти рідною мовою. Регіонали робили все можливе, щоб ці побоювання посилювалися. Але очікуваного наступу української мови на російську не спостерігалося, й жителі краю териконів почали потроху усвідомлювати, що місцеві небожителі роздувають проблему на порожньому місці, намагаючись промити мізки в корисливих політичних цілях. Цьому прозрінню сприяла й економічна криза, що зменшила пристрасть до політико-філософських спекуляцій і на масовому рівні поставила на перше місце питання виживання.
Сьогодні Донбас на мовний гачок уже не клюне. Колишніх електоральних дивідендів на цій темі регіонали тут не отримають. Проте для президентської команди це не причина не влаштувати в Донецьку штучний святковий мітинг на підтримку мовного закону з тріумфальним гаслом: «Ми виконали обіцянку!» Є великі сумніви, що хоча б 1% донеччан хотіли б сказати нинішній владі за це щире «дякую».
Але регіонали, судячи з усього, й надалі мусируватимуть теми, що розколюють суспільство. Опозиція відставати не збирається. Їм це теж вигідно. І ті, й інші, слід вважати, переконані в тому, що основна маса їхнього електорату — це все ще люди телевізора, за допомогою якого можна проводити будь-які маніпуляції масовою свідомістю, підсовувати ілюзію соціальної реальності замість справжньої дійсності й формувати необхідну громадську думку.
І в усьому цьому, судячи з усього, українським політикам має допомогти механізм, непогано описаний у пелевінському «Generation П»: «Коли телевізор вимкнений, він є об’єктом номер один. Це просто ящик зі скляною стінкою, на який ми можемо дивитися чи ні... Але коли телевізор вмикають, він перетворюється з об’єкту номер один на об’єкт номер два. Він стає феноменом абсолютно іншої природи. Для глядача телевізор зникає як матеріальний об’єкт. Натомість у глядача виникає відчуття присутності в іншому просторі, добре знайоме всім присутнім».
У звичайному стані людина вірить, що реальність — це навколишній світ. А людині, яка дивиться телевізор, властиво вірити, що реальність — це навколишній світ, який показують по ТБ. Якщо конфлікту немає в реальності, його можна створити по телевізору. Якщо він у реальності вщух, його можна по телевізору розпалити. Якщо суспільство почало реально об’єднуватися за соціальними ознаками, а це невигідно, тоді його можна розколоти телеманіпуляціями щодо національних питань. Усе просто, чи не так, владо й опозиціє?..
