«Шпигунські скандали» останніх днів наводили на думку, що російсько-американські стосунки переживають зі зміною керівництва в обох країнах не найкращі часи, і їх швидше можна охарактеризувати як «холодний мир». Остання розмова між держсекретарем США Коліном Пауеллом i міністром закордонних справ Росії Ігорем Івановим, в якій констатувалася необхідність покращання відносин, здавалося б, це лише підкреслює. Втім, можна вважати й так: два найбільшi і найважливішi стратегічнi партнери України пережили кризу у стосунках між собою через те, що період «романтизму» рано чи пізно повинен був скінчитися. З урахуванням можливостей кожних з цих держав і глобальних викликів нормальне, зважене партнерство між Москвою та Вашингтоном є важливим елементом балансу сьогоднішньої системи міжнародних відносин, і, схоже, воно поновиться на якихось нових засадах. Це партнерство, потенційно дуже сприятливе для розвитку України, може стати й мінусом для неї. Якщо виявиться, що Київ був не готовий до будь-якого розвитку подій і не спроможний проводити чітку й тверду власну політику, побудовану виключно на власних інтересах, відчутті власної гідності і незалежну від кожної iз сторін, що повинно раз і назавжди виключити коливання курсу і звичні зараз різні за змістом заяви лідерів країни у різних столицях.
Можливого виграшу Буша в президентській гонці росіяни чекали приблизно з такою самою тривогою, як свого часу українці — неминучої перемоги Путіна. Хоча проблема відносин США з РФ перебувала на периферії виборчої кампанії, проте республіканці під час неї дали зрозуміти, що вкрай критично оцінюють російську політику Клінтона (було навіть складено відповідну викривальну доповідь).
З досить різкими наскоками на Росію неодноразово виступала Кондоліза Райс. «Замшілого старого ведмедя потрібно твердо тримати в його клітці», — так її висловлення резюмував журнал Economist. Тепер Райс, що стала радником Буша з питань нацбезпеки, є найвпливовішою фігурою у виробленні його політики стосовно Кремля, залишаючи позаду держсекретаря Пауелла, який зайнятий серйознішими, ніж Росія, проблемами. Райс — радянолог зі стажем. «Був час, — говорить вона без удаваної скромності, — коли я знала про радянський Генеральний штаб більше, ніж він сам про себе».
«Шпигунські скандали» останніх днів наводили на думку, що російсько-американські стосунки переживають зі зміною керівництва в обох країнах не найкращі часи, і їх швидше можна охарактеризувати як «холодний мир». Остання розмова між держсекретарем США Коліном Пауеллом i міністром закордонних справ Росії Ігорем Івановим, в якій констатувалася необхідність покращання відносин, здавалося б, це лише підкреслює. Втім, можна вважати й так: два найбільшi і найважливішi стратегічнi партнери України пережили кризу у стосунках між собою через те, що період «романтизму» рано чи пізно повинен був скінчитися. З урахуванням можливостей кожних з цих держав і глобальних викликів нормальне, зважене партнерство між Москвою та Вашингтоном є важливим елементом балансу сьогоднішньої системи міжнародних відносин, і, схоже, воно поновиться на якихось нових засадах. Це партнерство, потенційно дуже сприятливе для розвитку України, може стати й мінусом для неї. Якщо виявиться, що Київ був не готовий до будь-якого розвитку подій і не спроможний проводити чітку й тверду власну політику, побудовану виключно на власних інтересах, відчутті власної гідності і незалежну від кожної iз сторін, що повинно раз і назавжди виключити коливання курсу і звичні зараз різні за змістом заяви лідерів країни у різних столицях.
Можливого виграшу Буша в президентській гонці росіяни чекали приблизно з такою самою тривогою, як свого часу українці — неминучої перемоги Путіна. Хоча проблема відносин США з РФ перебувала на периферії виборчої кампанії, проте республіканці під час неї дали зрозуміти, що вкрай критично оцінюють російську політику Клінтона (було навіть складено відповідну викривальну доповідь).
З досить різкими наскоками на Росію неодноразово виступала Кондоліза Райс. «Замшілого старого ведмедя потрібно твердо тримати в його клітці», — так її висловлення резюмував журнал Economist. Тепер Райс, що стала радником Буша з питань нацбезпеки, є найвпливовішою фігурою у виробленні його політики стосовно Кремля, залишаючи позаду держсекретаря Пауелла, який зайнятий серйознішими, ніж Росія, проблемами. Райс — радянолог зі стажем. «Був час, — говорить вона без удаваної скромності, — коли я знала про радянський Генеральний штаб більше, ніж він сам про себе».
Надії росіян на те, що критичні ескапади — не більше ніж передвиборна риторика, що припиниться із закінченням виборчої кампанії, не виправдалися. Програмні наробітки періоду війни за владу таки лягли в основу політики нової адміністрації стосовно Росії. За два місяці її правління вельми чітко позначилася тенденція до жорсткого та принижуючого Росію як країну курсу. Фактів, щоб зробити подібний висновок, більш ніж достатньо.
США бомбили Ірак не зважаючи на реакцію Москви, так само як і ООН і навіть партнерів по НАТО.
У перші ж тижні перебування у влади Буш оприлюднив рішення скорочення фінансової допомоги РФ. І хоча її розміри були настільки мізерними, що шкодувати немає про що, сама заява як така, що визначає принциповий поворот, мала символічний характер. Ще одним похмурим символом кризи у відносинах стала доля комісії Гор— Черномирдін: виявилося, їй не доведеться трансформуватися у комісію Чейні—Касьянов.
Тим часом директор ЦРУ Джордж Тенет, виступаючи з щорічною доповіддю про глобальні загрози, з якими зустрiчаються Сполучені Штати, відніс до числа таких Росію, «яка продає зброю та технології Китаю, Індії та Ірану, і сподівається істотно послабити американські позиції та відродити свій статус наддержави».
На початку лютого в Мюнхені на Міжнародній конференції з проблем безпеки міністр оборони США Дональд Рамсфелд заявив про невідворотність реалізації планів по створенню національної системи протиракетної оборони (НПРО) і демонстративно залишив засідання, так і не побажавши вислухати контраргументи секретаря російської Ради безпеки (а тепер вже міністра оборони) Сергія Іванова.
Пізніше Іванова прохолодно прийняли у Вашингтоні. Буш не удостоїв аудієнції людину номер два в нинішній кремлівській ієрархії, а через Пауелла та Райс дав зрозуміти про своє небажання зустрічатися і з самим Путіним до генуезького саміту «великої сімки», у якому, за традицією, восьма Росія візьме участь на приставному стільці.
Було б, втім, дивно, якби Іванова зустріли в Штатах з розпростертими обіймами. Його візит за океан проходив, коли в Москві ще не охололи сліди помпезно прийнятого іранського президента Хатамі, який увіз до Тегерана важкий пакет потенційних контрактів на постачання зброї.
Вже навздогін Іванову Буш відправив на батьківщину 50 російських дипломатів, звинувачених у роботі на російські спецслужби і підтримці контактів з арештованим співробітником ФБР Робертом Ханссеном, якому за шпигунство на користь Москви загрожує страта.
Нарешті, аудієнція так званому міністру закордонних справ Ічкерії Ільясу Ахмадову стала ще одним дзвінким ляпасом Москві — можливо, це помста за розширення Кремлем зв’язків з режимами, що Білий дім на якихось підставах, і без таких, вважає терористичними й антиамериканськими.
Ланцюг названих фактів вельми чітко позначає нові тенденції. У нещодавній статті в «Незалежній газеті» американський політолог Томас Грехем заявив, що «Росія не перебуває і не може перебувати в центрі американської зовнішньої політики», і адміністрація Буша не «буде поводитися з нею як з особливим випадком». Важливість висловлень Грехема в тім, що він — один з претендентів на посаду нового посла США в Москві. Більше того, Грехем натякнув, що його стаття — неофіційний виклад доктрини Білого дому стосовно Росії.
Ось її основні тези. Кінець «холодної війни» і геополітичні зрушення, що настали потiм, змінили характер сили в міжнародних відносинах не на користь Росії. США стали ведучою державою світу з несподівано великим відривом від всіх інших. В наявності величезна зростаюча асиметрія між Росією і США в силі, багатстві, поглядах. Росія діє так, начебто США дивляться на світ крізь призму відносин з Росією, у той час як Вашингтон розглядає її як фактор, у кращому разi, другого ряду навіть у такім питанні, як НПРО. Акцент у відносинах з Росією буде робитися на питаннях безпеки, особливо нерозповсюдження, а внутрішня її трансформація стане другорядною проблемою.
Зрозуміло, це вкрай неприємна для Росії зміна в порівнянні з періодом правління Клінтона, що намагався хоча б на словах щадити самолюбство країни, котра зазнала поразки в «холодній війні», і робив вигляд, що прислухається до думки Москви в глобальних питаннях.
У чому ж причина настільки різкого повороту в американській політиці, що визрівав, в принципі, в останні роки перебування у влади колишньої адміністрації? Як і Україна, Росія, з погляду вашингтонських викладачів транзитології, виявилася далеко не вундеркіндом. Але це аж ніяк не головне. З «маніфесту» Грехема недвозначно випливає, що США, зачаровані і сп’янiлі власною міццю, відчувають сильне запаморочення від багато в чому несподіваних для них геополітичних успіхів. Як світовий поліцейський, вони не мають наміру терпіти ніякої демократії в міжнародних відносинах. Сполучені Штати роздратовані безпідставними, на їхню думку, спробами Росії, які засновуються лише на імперській ностальгії, заперечити світову гегемонію США самій або ж шляхом створення з ким- небудь акціонерного товариства «Багатополярний світ».
Якщо за Єльцина «пошук полюсів» був емоційним, безсистемним і безладним, то за Путіна він став усвідомленою політикою. Весь перший рік президентства Путіна Москва цілеспрямовано дражнила Америку — причому, в дрібницях. Президент зробив практично марні, але ритуально значимі візити у КНДР і на Кубу. Спікер Держдуми Селезньов побував в Іраці. Як ліпшого друга Росії в Москві прийняли іранського президента. Намічається розширення контактів з Лівією, і говорять навіть про можливий візит у Росію Муамара Каддафі.
З так званими ізгоями Кремль загравав і за Єльцина. Але тоді до Іраку літав тільки Жирик, а зіставлення «плюсів» (на поновленні військово-технічного співробітництва все ж таки можна щось заробити) і «мінусів» у вигляді економічних втрат від погіршення відносин із Заходом утримувало Москву від тісніших відносин з антиамериканськими режимами.
Втім, зрозуміло, що і зараз у Кремлі навряд чи розглядають всерйоз відносини з державами-«ізгоями» як деяку противагу американській гегемонії. Більш серйозніша ідея трикутника «Москва-Пекін-Делі», введена в практичний оборот Євгеном Примаковим під час перебування його главою МЗС і прем’єр- міністром.
Однак дві сторони цього трикутника, Китай та Індія, перебувають у відносинах, далеких від стратегічного союзництва чи партнерства. Більш того, багатолюдний, амбіційний, з імперською традицією в кілька тисячоріч Китай, що сусідить з малозаселеними Сибіром і Далеким Сходом, є для Росії, мабуть, ще більшою загрозою, ніж світова гегемонія та егоїстична зовнішня політика США. При цьому співробітництво Росії з Піднебесною зараз багато в чому зводиться до переозброєння величезної китайської армії, що грізно нависає насамперед над російською ж границею.
Крім того, співробітництво Китаю із США, також як і Індії з США, розвивається на могутньому економічному базисі, що, як дуже добре відомо Путіну, і визначає свідомість. Цього разу йдеться про торгові обороти принципово іншого порядку, ніж російсько-китайські або російсько-індійські економічні показники. Тому Пекін і Делі охоче підписують з Москвою ні до чого не зобов’язуючі комюніке про багатополярний світ, але меркантильний інтерес утримує їх від втілення контрамериканських декларацій у життя.
Тому, безумовно, найбільш раціональною альтернативою практично неминучому охолодженню відносин із США в Москві все більше схильні вважати розширення зв’язків з Європою. На частку ЄС приходиться 40% російської зовнішньої торгівлі. Основним кредитором Москви є зовсім не США, а Німеччина.
Минулого тижня в РIА «Новости» відбувся «круглий стіл» «Європейська переорієнтація РФ». Йшлося про «однобічне прийняття» Росією європейських економічних та політичних стандартів і цінностей, розширенні ділового співробітництва з Європою. До цього «круглого столу» не варто ставитися як до рутинної політологічної балаканини через склад його організаторів. Це — «сірий кардинал Кремля» Гліб Павловський, придворний соціолог Олександр Ослон і Сергій Марков, головний редактор інослужби напівурядового сайта Strana.ru («перша кнопка Рунету»).
І хоча погіршення відносин Росії з США так чи інакше автоматично веде до ускладнень в її контактах з усім західним світом, розширення зв’язків з Європою — цілком розумна альтернатива (і до речі, сприятлива для України) охолодженню відносин зі США. Але вона спрацює лише тодi, якщо Путін уникне спокуси використовувати її як засіб для того, щоб вбити клин між Вашингтоном і Старим Світом.
У розпал «шпигунської кризи» Путін скористався запрошенням взяти участь у стокгольмському саміті Євросоюзу. У географії його зовнішньої політики явно домінують європейські столиці. Лідери країн ЄС — часті гості в Кремлі. Поки рукостискання, пивні раути, катання на санях по заповідних зонах Москви не конвертувалися в рясні інвестиції, але це, мабуть, справа не настільки далекого майбутнього.
Що ж стосується антиросійських акцій Вашингтона, який має намір тепер ставитися до РФ настільки ж недалекоглядно і морально нещадно, як у 20-і роки Антанта третирувала і принижувала веймарську Німеччину, то Москва, усвідомлюючи свої реальні сили, поки стримує емоції. Є окремі винятки — як заява глави Мінпреси Михайла Лесіна щодо наміру підготувати доповідь про порушення свободи слова в США або ініціатива глави міжнародного комітету Держдуми Дмитра Рогозіна оголосити Штати країною, що підтримує міжнародний тероризм.
«Можна поводитися емоційно чи розумно, — говорить віце- спікер Думи, колишній посол Росії в США Володимир Лукін. — Можна знайти якого-небудь терориста і прийняти його. А можна відреагувати із здоровим глуздом: не звертати уваги і працювати над тим, щоб перебороти кризу».
Схоже, у Кремлі поки дотримуються другого підходу. Висилка у відповідь 50 штатiвських дипломатів — міра явно неадекватна, бо масштаби американського шпигунства в Росії за своїм розмахом непорівнянні з активністю російських спецслужб у США, і займаються ним не тільки під дипломатичним прикриттям, але і під вивіскою усіляких фондів, центрів, гуманітарних місій.
За даними добре інформованого «Комерсанта», Путин не має наміру погіршувати і без того складну ситуацію. «Усі розуміють, що Росії залишається тільки стиснути зуби. Однак у будь- який момент може підвести витримка». Як говорить Михайло Горбачов, «іскри, які виникають між Москвою і Вашингтоном, самі по собі не страшні. Але треба завжди пам’ятати, що дрібниці можуть спровокувати великі наслідки. Хтось когось зачепив, хтось нерозумно відповів — і пішло-поїхало...» (Горбачов, до речі, воліє не вживати слово «криза» і говорить лише про те, що відносини «лихоманить».)
Росія має знайти середину між тим, щоб піддатися на провокацію, зірватися на емоційні та непродумані кроки і самій опинитися у складі країн-«ізгоїв» — і тим, щоб капітулювати, взяти під козирок і виконувати всі побажання Вашингтона, серед яких чимало безпардонних і нахабнуватих.
