Консерватизм набирає обертів по всій Європі. Ця хвиля, без сумніву, відіграє свою роль на майбутніх виборах у Німеччині та Швеції. Але який вид консерватизму нині «на марші»? Оскільки представники європейських консервативних партій планують у Оксфорді обговорити свої ідеї, історик Феліпе Фернандес-Арместо аналізує сили, які кидають тінь на європейських консерваторів.
Світ потребує Європи, прихильної до інтернаціоналізму, щедрої стосовно своїх колишніх колоній та охочої прийняти свою частку переселенців і біженців. Але в сьогоднішній Європі передвиборна платформа, що користується успіхом у електорату, включає в себе обіцянку не впускати до країни іммігрантів (особливо бідних чи чорношкірих), відмову від ідеї прихильності до паралельного розвитку багатьох культур на користь «культурної інтеграції», обмеження доступу до програм соціального забезпечення, зупинку або повернення назад процесу об’єднання Європи і заповнення вулиць поліцією.
Усе це нагадує класичний реваншизм правого крила. Але разом із ним чи окремо від нього існує новий тип популізму, який не можна класифікувати за допомогою традиційних термінів.
У Франції, Італії, Голландії, Данії і Австрії передвиборні програми правого напряму змінили картину національних виборів і певним чином допомогли новим партіям прийти до влади. Через місцеву законодавчу владу чи вплив на основні партії ця тенденція поширюється на Німеччину і Бельгію. Навіть у Іспанії і Великій Британії, де є тільки декілька екстремістів правого крила, які користуються успіхом у виборців, уряд прагне їх випередити, запозичаючи їхні політику і риторику.
Праві старого зразка з їхніми прародителями-фашистами ще не покинули сцену. Але, як показує поразка партії Національний фронт у Франції, вони не можуть перемогти, заявляючи свої претензії на владу. Тим часом новий екстремізм — лощений, ультрамодний і нахабний — пускає корені. Його мова нагадує мову Просвітництва, але тільки стильну, що відповідає духу часу. Старі багатії насилу можуть із ним змагатися, правляча еліта насилу може з ним впоратися.
Партія, яку заснував палкий популіст Пім Фортайн, нині є другою за величиною в голландській законодавчій владі. До моменту його вбивства успіх Фортайна впадав у вічі, тому що він хвалився своїм багатством у країні «дуже багатого вибору». У нього був лімузин «Бентлі» і дворецький, тоді як голландські політики обходилися домогосподаркою і велосипедом. Він виставляв напоказ свою погану репутацію і де в чому був прихильником ідеї свободи особистості, хвалився тим, що він гомосексуаліст, і поблажливо ставився до наркотиків. Коли його звинувачували в расизмі, він відповідав: «Я люблю марокканських юнаків: я з ними сплю».
Але елементи програми старих правих становили велику частину його передвиборної платформи. Фортайн заявляв, що чистота нації — в небезпеці, що національна культура готова до відновного очищення. Він вимагав примусового переміщення іммігрантських «гетто». Незважаючи на свій гомосексуалізм, він вихваляв «сімейні цінності». Він обіцяв: «На 20000 бюрократів менше, на 20000 поліцейських більше». Він пропонував застосування грубої сили і давав надію виборцям, які традиційно дотримувалися ультраправих поглядів.
І водночас демагогія Фортайна відрізнялася від старого фашизму і була більш підступною. У його програмі говорилося про реальні турботи простих людей — захист ліберального способу життя від релігійної ортодоксальності або, наприклад, захист фемінізму і економічну свободу від забобонів невігластва; а також посилення заходів безпеки, спрямованих проти тероризму. Але за всім цим ховалося його прагнення представити свою ксенофобію як патріотизм і своє неприйняття іммігрантів не тому, що у них чорна чи темна шкіра, а тому що вони культурно відсталі.
У Данії Датська народна партія, яка отримала на минулих виборах 12% голосів виборців, також не піддається класифікації. Її програма урізування іммігрантам підмоги, яку вони отримують із різних фондів соціальної допомоги, подається як «захист системи соціальної допомоги» від чужаків. Прем’єр-міністр Расмуссен возвеличує заборону на шлюби з іноземцями, які не досягли віку 24-х років, як захист від фіктивних шлюбів.
Що залишає нових популістів збоку, то це твердження про їхню прихильність доброчесності волелюбності. Фашисти старого зразка розмовляли мовою наказів, і тому прихильники свободи об’єднувалися в боротьбі з ними. Нові праві розмовляють мовою свободи, і свободолюбці попалися на цей гачок.
Насправді мало залишиться справжніх свобод у тому майбутньому, яке створять ці популісти: «лібералізм» за барикадами; соціальна допомога, в якій відмовляють тим, хто найбільше її потребує; «терпимість», яка дозволяє, щоб хтось ставав об’єктом насмішок і знущання; культи лідерів серед «галасливих маленьких людей», які проповідують дискримінацію, з їхнім націоналізмом і обмеженістю поглядів, їхньою перевагою, яку вони віддають поліцейським заходам і жорстким планам стосовно «інтеграції» нацменшостей.
Природно, повернення до Європи 30-х років не ставиться на порядок денний. Нові праві приймають капіталізм і все сучасне і в більшості своїй уникають проповідувати антисемітизм. Вони не революціонери і не проповідують насильство. Але сучасний — не означає помірний. Керівництво Датської народної партії щиро заявляє про те, що воно ненавидить «тих, хто є зрадником, хто передає владу з Данії до Брюсселя, хто погоджується з існуванням суспільства, що включає в себе багато етносів».
Ці націоналісти нового зразка не потребують перемоги на виборах для того, щоб переробити Європу. Вони використовують специфіку виборчої системи для того, щоб потрапити до складу уряду, маючи невелику кількість голосів виборців, чи примушують основні партії прийняти їхню політику. Після нещодавнього саміту Євросоюзу Йорг Хайдер, лідер австрійської ультраправої Партії свободи, привітав Євросоюз із тим, що він скопіював ту позицію, за яку, як він висловився, на нього «навісили ярлик расиста і фашиста».
Тут спрацьовує важливий закон політики: будь-який інтеграційний процес запускає реакцію «розподілу». Європеїзація стимулює націоналізм. Тому Європу ніколи не буде застраховано від зростання правих настроїв. Втім, у неспокійні часи традиційні європейські політики інстинктивно досягали консенсусу, могли вжитися разом і створити дружню обстановку. Тому сьогодні основні партії переглядають свою політику, асимілюючи екстремістів чи імітуючи їхню поведінку, і сподіваються знешкодити їх, включивши до складу уряду, чи залучити до себе голоси їхніх виборців, імітуючи основні моменти їхньої виборчої програми.
Європа потрапила під чари інтриганської демагогії, яка яскраво розцвіла чи то від достатку, чи то від туги. Але їй потрібно опиратися, тому що світ усередині Європи залежить від взаємного визнання культурної різноманітності. Оскільки зміни демографічної ситуації в Європі вимагають більш відкритих кордонів, а не континенту, доступ на який можливий тільки через спеціальні проходи, і тому що властивий новим правим шовінізм несумісний із виживанням та успіхом Європи.
Світ повинен не тільки турбуватися про це, він має стояти на варті. Ми повинні вибрати між новим конформізмом стосовно популістів- демагогів і прямотою, що кидає їм виклик.
Феліпе ФЕРНАНДЕС-АРМЕСТО — член Оксфордського факультету сучасної історії і професор історії та географії в Лондонському університеті ім. Королеви Мері.
