Дж.Дьюї
Ми чомусь не належним чином акцентуємо увагу на тому, що основою конструктивізму парламентсько-президентської форми правління, її дієздатності та реального демократизму є демократизм політичних партій, які за нових умов перебирають на себе право формувати не лише законодавчу, а й виконавчу владу. Згадаємо проблеми горбачовської перебудови і як протилежність цьому — досвід західної демократії, яка спирається на політичну структурованість суспільства та по сучасному зрілі партії. У нас — інша ситуація. На відміну від західних партій, які у своїй більшості мають багатовікову історію і достатньою мірою ідентифіковані в очах виборців, Україна робить у цьому напрямку лише перші кроки. Запровадивши систему пропорційних виборів, ми цілком свідомо стали на шлях стимулювання відповідного процесу. У цьому контексті я хотів би запропонувати читачеві замислитися над проблемою, яка нині стала чи не базовою у розгортанні політичної кризи. Це проблема імперативного мандату, утвердження якого фактично позбавляє депутата права перейти в іншу фракцію, або просто стати позафракційним. Власне, логіка указу Президента щодо розпуску парламенту в своїй основі базується саме на цьому. І все ж, якою мірою імперативний мандат працює на нашу перспективу, на конструктивізм партій, зміцнення їх дієздатності, а відтак — і на демократизацію суспільства? Ніколи не дотримувався категоричності у своїх судженнях. Однак, коли йдеться про поставлену проблему, то тут, як на мене, може бути лише однозначний висновок: імперативний мандат — це небезпечний рецидив тоталітарного мислення, антипод ліберальній культурі, це — псевдодемократія, логіка «повернення назад», а не нашої перспективи. У запропонованій статті робиться спроба обґрунтувати саме цю, як на мене, конче значущу для нашого сьогодення позицію.
ПРИМНОЖЕННЯ РЕСУРСУ ПАРТІЙНОЇ БЮРОКРАТІЇ
В Україні дійсно існують реальні загрози небезпечному поглибленню комерціалізації парламентської діяльності. З цим ганебним явищем необхідно боротися. Однак потрібно бачити його витоки. Вони утверджуються передусім через комерціалізацію партійних списків, на основі яких формується депутатський корпус. Чому ми закриваємо очі насамперед на цю ситуацію? На Заході практично виключається можливість міжфракційної міграції депутатів не завдяки інституційним обмеженням. Таких обмежень там просто не існує, а логіка імперативного мандату у більшості випадків сприймається як ознака середньовіччя. Що ж стосується стабільності депутатських фракцій, то вона базується насамперед на системі світоглядних цінностей, які відстоюються парламентськими партіями. Цим принципом маємо керуватися і ми. Якщо дійсно існують реальні загрози виходу із фракцій БЮТ і «Нашої України» 25 депутатів, на чому акцентував увагу на своїй прес-конференції Президент, то слід, напевне, оцінювати цю ситуацію насамперед у відповідному контексті. Це важливо і для виборців, для формування їхнiх електоральних преференцій. Це врешті-решт і демократично. Я виходжу в даному випадку саме з цього.
Імперативний мандат утверджує протилежні принципи. На його основі ціннісні (світоглядні) механізми партійного будівництва відтісняються примноженням політичного ресурсу партійної бюрократії, її всевладдя. Це відбивається і на системі парламентаризму — на основі імперативного мандату парламент перетворюється у представницький орган тих, хто керується інструментами партійної бюрократії. Це стосується і системи місцевих рад. Імперативний мандат фактично підпорядковує їх депутатів партійним осередкам, а реально — партійним функціонерам відповідного рівня. І це не апріорні узагальнення, це сьогодні, на превеликий жаль, уже реальна практика. Відомо, що минулого місяця ЦВК ухвалив постанову, якою визначається механізм реалізації імперативного мандату щодо депутатів місцевих рад, а окремі обласні партійні осередки вже здійснили конкретні кроки у цьому напрямку. Не думаю, що у цих випадках інтереси партійних босів і інтереси виборців кореспондуються між собою.
Проблеми, про які йдеться, особливо значущі для перехідного суспільства, специфікою якого, як це ми добре знаємо, є швидка соціальна стратифікація, калейдоскопічно змінювана структура поглядів та настроїв населення. Партії та представницькі органи влади мають бути їхнiм зліпком, утримувати в собі механізми, здатні відбивати динамізм цих змін. А це можливо лише за умов, коли основними суб’єктами цих механізмів будуть вільні від бездумної партійної солідарності, самостійно мислячі парламентарі. Сутність демократії, за великим рахунком, полягає саме в цьому. Її мета — не жорстка соціальна стабільність, а забезпечення можливостей для стабільних і незворотних змін суспільства у напрямку, який воно обирає. У цьому зв’язку ми маємо розуміти, що демократія хаотична за своїм змістом, і той, хто хоче підпорядкувати процес її утвердження принципам «залізної клітки», у дійсності стимулює рух у зворотному напрямку.
Свого часу В.Липинського звинуватили у непослідовності політичних поглядів, на що видатний український мислитель початку ХХ ст. відповів словами Віктора Гюго. «Це погана похвала, — писав великий французький письменник, — сказати про людину: її політичні погляди не змінилися. Це значить сказати, що в неї не було ні щоденного досвіду, ні роздумів, ні потаємних думок з приводу подій, що відбувалися. Це значить хвалити воду за те, що вона стояча, дерево, за те, що воно мертве; це значить дати перевагу устриці над орлом. Навпаки, погляди міняються, а в справах політики немає нічого абсолютного». Чому ми намагаємося у ставленні до депутатського корпусу керуватися протилежним, віддавати перевагу не вільній ініціативній позиції кожного з них, а давно збанкрутілій логіці — «і всі ж як один, і всі ж як один»?
ЛІНІЇ ПЕРСПЕКТИВИ
Відношу себе до прибічників, що воліють не драматизувати політичні процеси, які нині відбуваються. За великим рахунком, ми рухаємося у конструктивному напрямку — шукаємо оптимальні шляхи поглиблення демократичного поступу. На цьому шляху багато об’єктивних перепон, невизначеності. І це природно. Потрібно лише вберегти себе від системних помилок, не піддатися спокусі стати на російський шлях т. з. «керованої демократії». Тут є над чим замислитися. Для мене очевидною є і необхідність конституційних змін. Нині це стає все більшою мірою принциповим. У 1995-1996 роках я був членом конституційної комісії і певним чином розуміюся у цьому процесі. Хочу сформулювати чотири позиції, якi, на мою думку, варті уваги.
Перше. Я прибічник збереження пропорційної системи виборів, не поділяю поглядів щодо її відміни, однак хотів би, щоб у Конституції України було присутнім положення про заборону імперативного мандату. Така норма, як відомо, визначена у конституціях багатьох країн-членів ЄС. Попри всі існуючі колізії, це був би принциповий крок у зміцненні ідеологічних підвалин партійного будівництва, поглибленні демократичних перетворень.
Друге. Особливої уваги потребує оптимізація пропорційної моделі виборчого процесу. Знову ж таки європейський досвід пропорційних виборчих систем (Німеччина, Італія, країни Центральної Європи) надає досить широкий вибір різних підходів до конституційного вирішення зазначеного питання. Найбільш ефективною для умов України представляється модель, що дозволяє, з одного боку, сприяти політичній структуризації суспільства, а з другого — зберегти можливості виборців голосувати не лише за фактично знеособлений партійний список, а й конкретних політичних особистостей.
Третє. Був і залишаюся активним прибічником політичної моделі: сильний Президент — сильний парламент — сильний уряд. Однак у цій взаємозалежності поки що найбільш суперечливою ланкою залишається парламент. Багато нинішніх колізій коріняться саме у цьому. Не Президент і не уряд, а насамперед парламент найбільшою мірою виявляє свою неспроможність опанувати нові реалії парламентсько-президентської форми правління. І це не залежить від окремих особистостей. Даються взнаки системні чинники. Як подолати цю ситуацію? На мою думку, потрібно повернутися до ідеї двопалатного парламенту, яку свого часу активно відстоював Л.Кучма. Таке рішення могло б стати конче значущим не лише з точки зору більш повної презентації у парламенті інтересів регіонів, а й у відчутному підвищенні якості законотворчого процесу, зниженні рівня конфліктності у відносинах між парламентом і Президентом, зменшенні ролі у законотворчому процесі механізму президентського вето та необхідності його застосування главою держави.
Четверте. Ми повинні зрозуміти й інші витоки недосконалості нинішньої структури парламенту. Вони пов’язані з його негнучкістю. Не виправдовує себе і чинна конфігурація представництва партій. В парламенті не представлені партії праволіберального спрямування. У цьому зв’язку не конструктивними, на мій погляд, є пропозиції щодо підвищення прохідного виборчого бар’єру і стимулювання на цій основі двопартійної парламентської системи. У дійсності необхідні протилежні кроки — зниження відповідного бар’єру. Переконаний, що нинішня політична ситуація в країні була б зовсім іншою, якби парламентський корпус презентували поряд з існуючими і ряд інших авторитетних партій.
Розглядаючи це питання, маємо враховувати і світові процеси — зростаючу атомізацію політичного життя, його олюднення, наближення до особистостей. Нині на Заході багато говориться про кризу чинної моделі демократії, яка неспроможна достатньою мірою враховувати ці процеси. Розмірковуючи над цим, ми маємо бути свідомими того, що фактично прийшов кінець демократії індустріального суспільства, «демократії фабричних труб» (О.Тоффлер) та масового суспільства, демократії більшості. Двопартійність парламентського представництва насамперед в США, а також у ряді інших країн Заходу, поглиблює кризовість процесів, про які йдеться. Альтернатива цьому — демократія, що відбиває зростаючу диференціацію суспільства, демократія, що передбачає якісно нові принципи плюралізму, консенсусного суспільства, багатовекторного демократичного суперництва. Йдеться про формування ще достатньою мірою не інституційованих принципів демократії «вирішальної меншості» (Д.Гардт та А.Негрі). Україна має прагнути вписатися у русло цих перетворень. Мегапартії та мегаблоки, які демонструють свою неспроможність презентувати складну палітру інтересів суспільства, — це рух у зворотному напрямку.
І останнє. Відомі колізії 1996 і 2004 років викликають принципові застереження стосовно спроможності парламенту піднятися до рівня сучасних вимог у розвитку конституційного процесу. Це не залежить від можливих змін його персонального складу та фракційної конфігурації. Парламент не живе життям суспільства, у нього власні інтереси та власні турботи, і ця ситуація весь час відтворюється. До того ж парламент у своїй основі не уособлює інтелектуальний потенціал держави, глухою стіною відсторонений від нього. Це зумовлює пошук правових механізмів ухвалення конституційних змін непарламентським способом, скажімо, через утворення спеціального представницького органу — Конституційної Асамблеї. Така практика є достатньо поширеною у світі. Вона не виключає активної участі у цьому і депутатського корпусу. Однак інституційна основа утвердження конституційних змін у такий спосіб може стати більш перспективною. Потрібно думати. Помилитися у цьому доленосному для суспільства та держави питанні ми не маємо права. Що стосується дострокових парламентських виборів, то їх доцільність може, як на мене, розглядатися лише у контексті відповідних конституційних змін.
