Автор відразу зауважує: ця стаття — не памфлет (бракує стислості і виразності). І не соціологічне дослідження — автор не має у своєму розпорядженні необхідних статистичних даних. Адже відвідини публічних бібліотек тепер по кишені лише тим, у кого тяги до такого відвідування зроду не було. Та й невідомо, чи є потрібні дані в бібліотеках — їм же нині фонди поповнювати ні за що. Так що найпростіше визначити жанр даного опусу як «крик душі» — така собі лірика з соціально- економічним ухилом. Вже десять років авторові доводиться у безпосередній близькості до предмета спостерігати розвал української промисловості. І навіть брати участь у ньому. Щоправда, в ролі жертви.
Загалом, стан жертви властивий нам більше, ніж будь-який інший. Ми встигли побути і жертвами «культу особи», і «втраченим поколінням 60-х». Націлені на комунізм 80-х, ми стали жертвами застою, що мав місце у тому ж календарному періоді. І з активних учасників перебудови перетворилися на її жертви. А це — вже серйозно, бо перебудова з усього обіцяного поки що зуміла забезпечити тільки одне — власну безповоротність. Та, на жаль, не безповоротність руху ракети вгору, а безповоротність падіння каменя по крутому схилу гори.
Якось дуже швидко перейшли ми від стану, коли все було потрібно, але нічого не було, до стану, коли все є, але нічого не треба. Здавалося, ще трохи, ще одне зусилля, прискорення, приватна ініціатива, ринкові реформи — і все! І буде повний ажур! Навчимося робити те, що треба, трохи більше, ніж було, щоб на всіх вистачило, трохи краще, ніж було, щоб з душі не вернуло.
І начебто, все для цього було! Промисловість — хоч відбавляй, навіть екологію засмічує. Землі — ні в кого немає ні такої, ні стільки. Люди — працювати уміють, коли хочуть. А хочуть — коли їм дають не тільки працювати, а й заробити. А наука! А ІТР! А робітники! Щонаймогутніший науково-технічний потенціал!
І от виявилося, що нічого цього немає. Тобто, можливо, і є, але не потрібне. Ні люди, ні трактори, ні ракети, ні комбайни, ні станки, ні літаки, ні телевізори. Ні ситець, ні цемент. Ні наша ковбаса, ні свої макарони. І уряди всіх прем’єрів, і Верховна Рада всіх скликань, і обидва президенти зробили все, щоб все стало, як стало, тобто просто — стало. Сьогодні, дивлячись на стан заводів і фабрик, важко позбутися думки, що проведено цілеспрямовану роботу для зупинки всього і вся. Настільки безпросвітна картина загалом. Ну, добре. Нехай наші телевізори — не найлегші і найнадійніші у світі. Але ж ми знаємо, як їх зробити легшими й надійнішими. А наші літаки — то вже точно не гірші. Не кажучи вже про танки. І наші трактори до наших полів і до наших трактористів більше пристосовані. А де трохи недотягуємо — допоможіть грошима, докупіть де треба що треба. І — піде!
Ні, не пішло. Купили не те, що треба — все! І не за свої гроші — за гроші тих, у кого купили. За гроші, які потім ще віддавати треба, і для цього нові брати, а потім — ще, щоб і ці віддати. Не віддамо. Ні з чого буде. Немає у нас потенціалу. Не підніметься наша промисловість, і не мрійте. Бо той, хто нам гроші дав, цього не захоче. Ми йому потрібні як покупці. Бо купуємо не технологію, а продукцію, бо продаємо не вироби, а сировину дешево. А найголовніше, бо нікому буде все це піднімати.
Каркаю? Нітрохи. Просто бачу, що діється довкола. Подивіться і ви.
Автор здобував вищу освіту за тоталітарного режиму. Тоталітаризм заходив так далеко, що відвідування лекцій було обов’язковим, з трійками стипендію не платили весь семестр, а за відставання від графіка виконання проекту могли зняти зі стипендії на місяць-два.
До речі, на стипендію можна було цілком стерпно жити, що більшість і робила. Підробляти було ніколи. Та й ніде. Хіба що на цілині — так це в канікули. І от за такого режиму навчання, з цілком пристойними оцінками у дипломі автор і всі його однокашники ще по кілька років витратили на те, щоб стати інженерами. І не через тупість, а через те, що в кожній справі є таке, чого ні у підручниках, ні у конспектах не вичитаєш, чого не зрозумієш, поки не помацаєш, чого не помітиш, поки досвідченіший носом не ткне. Ми приходили до сформованих колективів, де кожен у чомусь був спецом, завжди було у кого спитати, кому наслідувати, у кого повчитися. І техніки, і економіки, і організації (як сьогодні сказали б, менеджменту). Та ж картина була і в цеху. Доводилося бачити, як жовтороті петеушники, котрі потрапили до бригади бувалого дядька Васі, не дуже повільно, але дуже неухильно перетворювалися на класних фахівців. І вже і ми, і вони самі ставали провідними у своїй справі і могли багатьох і багато чому навчити. Одна біда — не поталанило нашому виробництву з кінцевою метою. На оборону, нещасне, працювало. Чи на напад — хто тепер розбере. Проте робило те, що слід, добре. І багато. Скільки товариш полковник просив. Щоправда, у чистому вигляді тепер цього нікому не треба. Та переробити цю галузь на суміжну при великому бажаннi і невеликих грошах не становило б труднощів. І ці люди, IТР і робітники, це б зуміли. Переходили ж вони в епоху «розвиненого» з однієї продукції на іншу, і досить швидко. Однак не виявилося ні великого бажання, ні невеликих грошей. І, головне, не знайшлося того, кому б це було потрібне. І розповзлися по місту і світу носії унікальної технології, що була нещодавно стандартом галузі. І, смію вас запевнити, далеко не найгіршої технології у світі. І закрився заморожений і розграбований завод. Тепер уже назавжди. Україні цього не потрібно? А іншим у світі? Вони краще вміють? Овва… Бажаєте доказів? Прошу. Один із провідних фахівців покiйного заводу опинився в одній не дуже далекій і дуже недурній країні. Дізналися, чим займався, взяли на роботу (фахівцеві — за 60!) Призначили тижневу зарплату, таку, як наша річна. Пообіцяли, що подвоять, якщо вирішить одну технічну проблему. Доведеться, певно, їм розкошелюватися. Він цю проблему на рідному заводі вирішив у 1975 році. І, як говорили про перемогу соціалізму, «повністю і остаточно». Авторські свідоцтва на винаходи, отримані автором цих рядків, усі проходили без заперечень Держкомітету, без посилань на зарубіжні аналоги. І не через геніальність автора, а через рівень, на якому велися ці розробки у загальному потоці того виробництва. Проте немає вже його, цього виробництва. І ніхто ніколи не навчить молодих фахівців цієї хитрої й делікатної справи.
А вчити їх доведеться тепер довго. Бо вони — жертви студентської вольниці і студентського голоду, жертви стипендій, на які не проживеш навіть трьох днів, жертви вимушених підробітків, які віднімають час, відпущений природою і суспільством на навчання. Жертви системи фінансування освіти, внаслідок якої у голодних викладачів з’явилася такса у ВКВ за екзаменаційну оцінку.
Та доучувати їх нікому. Нашого могутнього інженерного корпусу більше практично не існує.
Бо як тільки особливості нашого законодавства, кредитно-фінансової системи, регулювання економічного життя указами Президента дали можливість директорам вибирати, що, коли і як робити, — питання було вже вирішене. Точніше, приречене. Можливостей у керівників було дві: збагачуватися разом із підприємством чи збагачуватися за рахунок підприємства. Перша — клопітна. Друга — проста. При першій — потрібно шукати замовлень, у тім числі й зарубіжних. Пустити в дію всі виробничі структури, насамперед інженерно-технічні, «крутитися», брати кредити, обходити, або, що гріха таїти, порушувати недосконалі наші закони. Коротше, «жити і давати жити іншим». А на біса нам ці «інші»? Особливо ці ІТР і кваліфіковані робітники, які все бачать, все знають та ще й ляпають язиками, що і де треба, а більше — де і що не треба? Куди простіший інший шлях: кожен виживає поодинці. Ну, або разом із деякою невеликою кількістю спеціально відібраних товаришів. І другий шлях — простіший і коротший. Спекулятивний неконтрольований бартер, договори з подвійним дном (руб пишемо, два в умі, точніше, у кишені), продаж дечого, що найкраще з заводського багатства — ось майже і всі турботи. І при цьому з’являється маса зайвих людей. Зайві — звісно ж, ІТР. «Нічого вам, братці, робити. Ідіть за свій рахунок. Немає рахунка? Заведіть… Я, наприклад, завів. Ідіть, ідіть…»
«І пішли вони, сонцем палимі…» Продавати, наприклад, газети. Тим, хто, заробляючи на них, ще не розучився читати. Або «снікерси» дітям директорів. Або запчастини до директорських «Мерсів» (куплених, певно, за ту ж нерегулярно отримувану директорами, як і всіма заводами, зарплату).
І опустіли заводи. І хоч би хотіли туди прийти молоді фахівці (які також розбіглися по структурах і лотках — жити ж треба!) — не буде у них вчителів. І старої технічної документації, що ввібрала досвід попередніх поколінь, не буде. Розкидано архіви. Бо архіваріусів звільняли першими, як непродуктивних. Та й самі учителі-практики вже не ті. Зайняті в останні десять років тільки проблемами виживання, вони розгубили прагнення і вміння працювати, не рахуючись із часом, подалися в продавці, вантажники, сторожі, городники, — ці учителі тепер небагато варті.
Бо техніка у світі на місці не стоїть. І мізки тих, хто цю техніку створює й експлуатує, також стояти не повинні. Невикористовуванi знання — втрачені знання. І боюся, що втрата вже безповоротна.
Приклад одного заводу розглянуто тут лише з метою економії газетного місця. Авторові відомі безліч інших підприємств зі схожою долею. Ті, що тримаються на плаву, — винятки, що підтверджують правило. А правило полягає у тому, що основа руху уперед — еволюція, спадкоємність поколінь, накопичення досвіду, а не його втрата, збереження носіїв інформації, а не їх знищення. Через недоумство чи цілеспрямовано — інша розмова.
І якщо на хвильку уявити, що завтра помудрішає наша законодавча і виконавча влада і почне не на словах, а на ділі «захищати вітчизняного товаровиробника», і почнуть роздавати кредити не на оснащення посередницьких офісів і закупівлю абияких «окорочкiв», а на те, що зможе повернути Україні репутацію однієї з найвисокорозвиненіших країн у світі, — якщо на хвильку уявити собі цю напівнеймовірну ситуацію — боюся, нічого вже не вийде. Нікому буде повернути до життя ці розграбовані іржавіючі заводи, нікому буде вигадувати і виготовляти. Розірвався ланцюжок. Втрачено безцінний досвід. Забуто багато разів оспіваний, але ще частіше зневажений людський чинник. Вимер (якщо ще не фізично, то соціально) цілий клас людей, котрі були з будь-якою технікою «на ти».
Створення (або навіть відтворення) цього класу навряд чи під силу нашій молодій державі, яка вже обламувала молоді зубки і на простіших завданнях. А без людей техніка мертва. І поки люди ще живі, може, варто взятися за голову?
Бо без цього наш хвалений потенціал перетвориться на «імпотенціал». І ніякими кредитами МВФ нічого не відновиш, як ніякими «суперйохімбе» не піднімеш того, що впало остаточно.
Ой, як би зрадів автор, якби хтось переконав його, що цей його песимізм — лише старече буркотіння! Можливо, у наших читачів з’являться інші, оптимістичні точки зору на цю проблему. «День» їх обов’язково надрукує.
