Розпад «майданної» коаліції спричинив і в суспільстві, і в середовищі еліт сплеск емоцій. Як надалі розвиватимуться події, які кроки зробить влада для зміцнення своїх позицій, що не могли не похитнутися завдяки корупційним скандалам й урядовій кризі? Парадоксально, але подібний струс, безперечно, остаточно «змив» емоційні оцінки революційних подій минулого року і дій їхніх героїв. Зараз починається новий етап раціональних оцінок і рішень, покликаний стримати вирування пристрастей і упорядкувати дії політичних суб’єктів.
УРЯДОВА КРИЗА: НЕДОЛІКИ ТА ВИГОДИ
Відставка уряду й основних гравців у виконавчій владі сьогодні здається вже не тільки неминучою, а й необхідною. Той клубок лідерських амбіцій, у який вплелися політичні інститути, бізнесові інтереси, кадрові інтриги та PR, з усією очевидністю міг призвести до дефолту влади загалом, а отже, і до знецінення досягнень майданної демократії. Тим паче, що передвиборний рік лише сприяв такому перебігу подій. Саме цілеспрямований кадровий дефолт зупинив процес на фазі, коли ще можливе використання політичних інструментів для подолання кризи.
В інституційному вимірі відбулася певна деполітизація виконавчої влади шляхом виведення основних осіб, які були джерелами конфлікту, за межі інституційних ресурсів. Імовірно, переглядатимуть повноваження РНБО та Секретаріату, вибудовуватимуть інші, відповідні часу, повноваження цих структур і проводитимуть ротацію кадрів. Головний наслідок відходу уряду Тимошенко — це цілеспрямована деполітизація уряду та зміщення виконавчого органу в адміністративно-технологічну площину. Це має вигляд своєчасного рішення в передвиборний рік. Оскільки уряд таким чином був виведений із виборчої кампанії, то всі важелі передвиборних боїв будуть зосереджені з президентського боку в політраді НСНУ та Секретаріаті (Безсмертний, Рибачук), причому останній виконуватиме функцію «інтерес Президента». Унаслідок цього відставка уряду дає НСНУ певне «дихання» для ширшого інституційного та кадрового вростання у владу. Це може відбуватися менш помітно на рівні нового складу Кабміну та більш поглиблено на рівні регіональному.
З іншого боку, деполітизація Кабінету залишила Президента без необхідної бази політичної підтримки. У цій ситуації Президент уже звернувся по допомогу до парламентських фракцій, що ілюструє початок якісного іншого етапу — постреволюційного, смисл якого в пошуку компромісу між виконавчою та законодавчою владою, а не між кадровими революціонерами. Очевидно, стратегія Ющенка, за оцінкою перших призначень і зустрічей, спрямована на пошуки політичної підтримки парламенту та формування коаліційного складу уряду з управлінців-професіоналів. В умовах формування «технічного уряду» Президент паралельно підвищуватиме і роль Секретаріату, який таким чином може привести до зміщення політичного центру «в руки» самого В. Ющенка.
Участь парламентських фракцій у формуванні складу уряду посилює позиції ВР. Але разом із тим участь депутатів у процесі урядових консультацій ризикує перетворитися на втягування парламенту в перманентний «урядовий» кастинг. Крім цього, розвал попередніх центрів тяжіння впливатиме і на фракційну структуризацію, для якої буде характерна певна атомізація. Перші ознаки цього вже з’являються в намірах політичних сил щодо формування самостійних парламентських фракцій. Створення «нових» фракцій із «тіла» провладної «Нашої України» вже відбулося, надалі можна чекати подібного перебігу подій й у фракції БЮТ.
Однак технічний Кабмін, з одного боку, та зміцнення Президента — з іншого, може спричинити новий виток боротьби за впровадження політичної реформи. Своє ставлення до політреформи вже переглядає і Ю. Тимошенко, що може допомогти їй на цій основі сформувати антипрезидентський полюс політичних сил. Президенту В. Ющенку, який розуміє неминучість реформи, доведеться закладати вже зараз інструментарій і тип того уряду, який має бути сформований за підсумками парламентських виборів наступного року. Звідси маємо висновок: формування передвиборних коаліцій, що сьогодні триває з великим тертям, може бути прискорено, якщо відбуватиметься на основі домовленостей про майбутні коаліційні прибутки, в тому числі й у виконавчій владі.
ПАРТІЙНЕ ПОЛЕ
У партійно-політичному вимірі ситуація з формуванням блоків і коаліцій вимагає пошуку нового формату та підходів, оскільки колишні нівельовані. У партійному полі вже окреслилися чіткіші лідерські центри тяжіння — це Президент В. Ющенко та лідер БЮТ Ю. Тимошенко. Оформлення двох сильних суб’єктів у «центрі» політичного поля провокуватиме боротьбу саме за «центр» і розширення його кордонів. Слід визнати, що і Тимошенко, і Ющенко виявилися досить ослабленими після розмежування. Для них обох першочерговим завданням є нарощування партійних м’язів, щоб якнайсильніше зміцнити свої позиції в «центрі». І тут основна сутичка між ними має бути за «союзників» по Майдану — РУХ, НРУ, ПРП, «Пору». Однак, як демонструє емоційний та артистичний «вступ» Ю. Тимошенко у виборчу кампанію, навколо екс-прем’єра природним чином формуватиметься радикальний полюс політичних сил. Унаслідок певної партійної історії й ідентичності союзниками БЮТ радше можуть стати ПРП і «Пора». Крім цього, приєднатися можуть й інші опоненти нинішньої влади. Але ситуація з такими силами, як Партія регіонів, СДПУ(О), Трудова Україна не така вже й однозначна, оскільки їхнім лейтмотивом буде пошук домовленостей насамперед із «партією влади». І лише у вичерпанні такої можливості можливий союз із БЮТ.
В. Ющенко опинився в такому собі партійному вакуумі, оскільки НСНУ формується головним чином як адміністративно-партійний проект, що не є достатньо привабливим. Крім цього, патовим залишається питання партійного лідерства Президента В. Ющенка. Однак позиція Ющенка може розвиватися в напрямі розвитку м’якшої коаліційної форми співпраці з тими політичними силами, які стоять на помірних, а головне — відданих позиціях (НРУ, УНП), і/або мають антитимошенківський настрій.
Чи можливі нові варіанти так званого блоку від влади, колишнього блоку «трьох» — НСНУ, БЮТ, НП? Очевидно, що Народна партія В. Литвина дотримуватиметься автономності на виборах, можливо погоджуючись на м’які форми коаліційності. Соціалісти також віддадуть перевагу роботі зі своїм електоратом, що може дати великі вигоди порівняно з коаліційними недоліками. У цій ситуації партійцям із НСНУ для створення блоку доведеться працювати з невеликими партійними партнерами, щоб довести до логічного кінця будівництво електорального проекту під Ющенка.
Очевидно, що НУ і БЮТ намагатимуться створити сильні партійні блоки. Але окреслювання двох центрів тяжіння залишає багато запитань і звідси — велика невизначеність. Головне запитання — наскільки великою буде відстань між двома блоками, яку опозиційну відстань обере Тимошенко і як вона її утримуватиме. Перші заяви екс-прем’єра про об’єднання «помаранчевого» та «блакитного» свідчать про певні реверанси до «блакитної» аудиторії. Але це радше перший електоральний постріл, аніж коаліційний намір. Очевидно, Тимошенко розуміє, що зараз їй треба нарощувати те, чого бракує іншим партійний гравцям, а саме — довіру і рейтинг. Лише електоральна сила зможе зробити з Тимошенко сильного партнера, з яким захочуть мати справу в тому числі й сьогоднішні опозиціонери.
Формування двох полюсів означає, що можливим дизайном виборчої кампанії може бути біполюсна конкуренція, навколо якої і шукатимуть свого місця менш впливові партії. Такий варіант змагання здається якісно іншим порівняно з традиційним пострадянським типом конкуренції — біполярним, коли два гравці свідомо розігрують електоральну партію з відомим результатом на користь переможця. Полюсна конкуренція може дати цікаві результати в політичному та політологічному значеннях. По-перше, якщо Ю. Тимошенко вдасться сформувати сильну та впливову опозицію, під якою мається на увазі не тільки електоральна перевага, а й мобілізація частини еліт, то, можливо, нарешті може бути започаткована інституціоналізація парламентської опозиції. По-друге, у формуванні подібної опозиції має бути зацікавлена насамперед влада в особі команди Ющенка, якій треба знайти політичну волю для конструювання цивілізованої конкурентної боротьби з Ю. Тимошенко. Якщо боротьба знову скотиться до бізнесових накатів і політичних репресій, то це лише ще більше радикалізує, причому обидві сторони. По-третє, в «паралельних шляхах» лідера БЮТ можна побачити і такий собі прототип двопартійної моделі політичної боротьби. Тут важливе ідеологічне наповнення цієї конкуренції з обох сторін. У будь-якому випадку прогнозоване входження БЮТ до трійки призерів парламентських виборів може дати непередбачувані політичні розклади на майбутнє.
