Катерина Ващук — відомий політик, депутат парламенту кількох скликань, незмінний і справжній «лобіст села» у вищих ешелонах влади. При всьому тому пані Ващук аж ніяк не справляє враження «залізної леді», швидше навпаки. Сьогодні Катерина Тимофіївна, хоча й вибрала для роботи дещо незвичний для власного іміджу аграрія комітет, своїм принципам захищати село обіцяє не зраджувати. Про це, а також про дещо інше — в ексклюзивному інтерв’ю «Дню».
— Перша сесія Верховної Ради України 4-го скликання майже скінчилася. Більшість політиків сходяться на тому, що основним її результатом стала внутрішня самоорганізація парламенту — обрання спікера та його заступників, розподіл комітетських посад. Унаслідок домовленості між керівництвом фракцій ваш «рідний» комітет з питань аграрної політики відійшов до «Нашої України». Ви спромоглися створити фракцію під назвою «Аграрники України», але увійшли до складу Комітету з питань фінансів та банківської діяльності. То чиї ж інтереси збираєтеся захищати — селян чи банкірів?
— Звичайно, селян. Але ситуація нині така, що селянам без банкірів ніяк не обійтися. Землю дали. Що тепер треба господарю, щоб її ефективно обробляти? Йому треба гроші. Господареві потрібно придбати техніку, насіння, добрива, збудувати господарські будівлі тощо. Власних коштів поки що у селян нема. Значить, їм потрібні кредити. А щоб дати селянам кредити, потрібен закон про основи кредитної політики для села. Розробка подібного закону — справа мого нового комітету.
Крім того, працювати на землі можна лише за умов розумної та чітко визначеної податкової політики. Отже, треба прийняти закон про особливості оподаткування сільгоспвиробництва. Щоб наше сільське господарство мало перспективи, слід вже виходити на зовнішні ринки. Це зачіпає митну політику держави, де теж є над чим працювати. Обидва вищеназвані напрямки законотворення теж знаходяться у віданні не аграрного комітету, а Комітету з питань фінансів та банківської діяльності. Тут, до речі, мене обрано головою підкомітету, який якраз відає питаннями фінансування та оподаткування сільського господарства.
— Яку суму інвестицій потребує сьогодні наш аграрний сектор? Звідкіля, на вашу думку, можна взяти кошти? Як ви ставитеся до залучення іноземних інвесторів?
— Для забезпечення подальшого реформування на селі необхідно не менше 5 мільярдів гривень щорічно. Такі гроші в українських банках є. Біда у тому, що відсотки, які ці банки пропонують за свої кредити, залишилися точно такими ж, як за часів інфляції. Аби банки почали давати селянам кредити під 6-8%, як це заведено у всьому світі, необхідно вирішити проблему гарантій. Тут слід звернутися до досвіду інших країн. Приміром, у Франції гарантії селянину на кредит дає компанія «Онікс», яка займається регулярною закупівлею хліба. Добре знаючи, скільки продукції виробляє те чи інше господарство, компанія без проблем надає свою гарантію на певну суму в розумних межах. Те ж саме можна зробити і в Україні. У нас є ДАК «Хліб України». Чому б ця компанія не могла давати гарантії господарствам, які їй щорічно відвантажують по 500 чи по 1000 тонн хліба? Для цього лише треба розробити законодавчу базу. Не варто відмовлятися і від застосування державних гарантій. Однак для такого випадку з метою підвищення відповідальності під заставу має йти земля.
Стосовно іноземних інвесторів я однозначно за. Єдина обмовка, як це і означено в законі — іноземцям земля повинна даватися лише в оренду. Можливо, коли-небудь, коли конкурентоздатність вітчизняного капіталу та рівень життя в Україні буде таким, як в США чи Канаді, буде сенс поговорити і про вільний продаж. Однак це вже вирішувати наступним поколінням.
— Дозвольте повернутися до питання про ваш перехід у комітет iз питань фінансів та банківської діяльності. Кажуть, що полишити аграрний комітет вас змусили дещо напружені відносини з новим керівником — «нашоукраїнцем» Іваном Томичем...
— Це із розряду домислів. У нас з паном Томичем нормальні ділові стосунки. Певний особистісний фактор у тому, чому я не залишилася в своєму комітеті, справді, був. Адже й депутати, і працівники секретаріату дуже звикли до мене як до керівника. Якби я там залишилася, це створило б новому голові певний дискомфорт. Мені було б незручно, якби кожну мою пропозицію голова комітету сприймав як наказ.
— І все ж таки, чи не призведе наявність в стінах одного парламенту одразу двох «аграрних» структур — вашої фракції та профільного комітету — до певної конкуренції за право представляти інтереси селян?
— По-перше, «Аграрники України» мають у складі комітету доволі потужне представництво — аж шість депутатів. По-друге, завдання фракції і комітету дещо різні. Якщо фракція виступає з політичними ініціативами, готує законопроекти то комітет, використовуючи штат спеціалістів, має давати тим чи іншим законопроектам фахові оцінки. Я не бачу підстав для конкуренції.
— Виступаючи в сесійній залі в день затвердження Генпрокурора, ви згадали про численні порушення у сфері приватизації на селі, які вимагають негайного втручання прокуратури. Що саме малося на увазі?
— Щоденно я отримую від селян десятки листів, майже в кожному з них — прохання допомогти знайти правду. Найтиповіша проблема — людину через халатність або зловживання службових осіб не включають у списки на розпаювання землі. Буває й таке, коли включають тих, кому по закону це не належить — як правило, родичів або друзів місцевого керівництва. Багато порушень при розпаюванні майна. Нерідко керівник господарства — особливо, якщо він не місцевий, просто розпродує майно колишнього КСП, давши людям для годиться якусь копійку. Якщо сьогодні усе це не припинити, завтра буде вже пізно. Тому прокурорам поле діяльності на селі дуже широке.
— Земельний кодекс, до розробки й прийняття якого ви доклали стільки зусиль, запроваджуючи приватну власність на землю, спричиняє справжню революцію н а селі. Чи упевнені ви в тому, що ці реформи справді приведуть до добра і миру? Адже історія знає інший приклад — запроваджена столипінськими реформами приватна власність на основний засіб сільськогосподарського виробництва була омита ріками людської крові?
— Реформи вже йдуть кілька років. І поки що, хвалити Бога, жодних конфліктів iз приводу землі, якщо не рахувати кількох випадків хуліганства, не було. З іншого боку, хто сказав, що, м’яко кажучи, «непорозумінь» з приводу землі не було при соціалізмі? Мені як голові колгоспу не раз доводилося розбирати інциденти, коли за підорану межу сусідки побилися мотиками, або сусід сусіду влупив граблями. Тут справа швидше в культурі людей, аніж у формі власності.
Звичайно, щоб уникнути усіляких непорозумінь, потрібна чітко виписана правова база землекористування, — основи цього Земельним кодексом уже закладені, необхідна належна робота органів влади на місцях, і, нарешті, не обійтися без елементарної роз’яснювальної роботи серед людей. Приїжджаючи в село, мені дуже часто доводиться стикатися з тим, що землевласники не знають своїх елементарних прав. А обов’язків не знають тим більше, хоча володіти землею — це великий обов’язок, у тому числі перед нащадками. Однак я впевнена — всі ці проблеми поступово вирішаться. Я, можливо, буду не дуже оригінальною, але мені здається, що сьогодні найбільший дефіцит в Україні — дефіцит доброти і тепла у стосунках між людьми. Якби це було, багатьох проблем не існувало б.
— Прихильники нинішнього курсу аграрних реформ на підтвердження власної правоти люблять згадувати про високий врожай зернових, зібраний минулого року. Однак чи лише в реформах була справа? Адже в 2001 роцi дуже сприятливими видались погодні умови. Чи маєте ви якісь інші факти на користь того, що наше сільське господарство справді розвивається по висхідній?
— Не буває, щоб усе дала природа. Звичайно, з точки зору кліматичних умов рік був сприятливий. Але ж можна було не засіяти поля, або засіяти їх поганим насінням та не обробити як слід. Їдучи Україною, можна зауважити — всі поля доглянуті. Більше, ніж у минулі роки, було закуплено техніки, високоякісного насіння, внесено мінеральних добрив та засобів захисту рослин. А головне, настрій людей став інший. У них з’явився оптимізм, з’явилася віра в те, що все має вийти. Тому можна сміливо говорити про якісні зміни в аграрному секторі, про зміни у ставленні хлібороба до свої землі. Щоправда, це не значить, що віднині сільське господарство вирішуватиме усі свої проблеми самотужки. Зроблене — це лише перші кроки. Чи позитивні тенденції знайдуть розвиток, залежатиме від роботи всіх гілок влади.
— Вибори, що минули, позначились активною участю жінок. Здавалося, що в новому парламенті представниць прекрасної статі побільшає. Однак вийшло навпаки. Це випадковість чи закономірність?
— Кожна випадковість, як кажуть, є, певною мірою, закономірністю. Чоловіки без ентузіазму ставляться до включення жінок до прохідної частини партійних списків. Нам явно не вистачає такої норми, як у деяких країнах Західної Європи — кількість чоловіків та жінок у списку має бути однаковою.
Ще складніше жінці пройти по мажоритарному округу. Для цього треба мати сталеві нерви, оскільки у передвиборчій боротьбі чоловіки далеко не джентельмени. Образи і наклепи — звичайна річ. Кожна жінка є чиєюсь дружиною, матір’ю. І далеко не в кожної вистачає духу пройти через чистилище, коли у всіх на очах на тебе виливають відра бруду. Тому по мажоритарних округах менше жінок на вибори пішли, а ще менше — пройшли.
Не вистачає нашим жінкам і досвіду політичної боротьби, практичних знань з політики. Щоб навчити їх цьому, ми, жінки- депутати та жінки-активістки громадських організацій і політичних партій, створили Громадянський парламент жінок України. Вже відбулась перша сесія, де мене обрали спікером. Ми збираємося напрацьовувати цілі законопроекти, які вноситимуться до Верховної Ради зусиллями наших членів-парламентаріїв. Якщо ми чотири роки гарно попрацюємо, то наступна Верховна Рада виглядатиме інакше. Втім, як на мене, не менш важливо допомогти жінці правильно визначитися — чи потрібно їй іти в політику, чи ні.
— Існує думка, що жінки- політики, як правило, перебувають у доволі напружених особистих взаємостосунках. Як приклад, наводять публічні «дискусії» Юлії Тимошенко та Наталії Вітренко під час передвиборчої кампанії. Що ви думаєте з цього приводу?
— Щодо згаданих «дискусій», тут скоріше справа в характері конкретних особистостей, аніж в жінках як таких. Свій відбиток на поведінку жінок-політиків накладає ідеологія, яку представляє кожна із них. І все-таки в стінах парламенту, коли виступають жінки, в нас не буває грубих нападок одна на одну.
— З цим важко погодитися, якщо пригадати прийняття Земельного кодексу...
— Так, тоді мені довелося відчути на собі повну, так би мовити, «палітру», в тому числі і «завдяки» жінкам. І хоча було боляче слухати образи, як християнка, я намагалася їх зрозуміти. Про себе казала: «Господи, вона не відає, що говорить, не карай її!».
— Найближчі президентські вибори, судячи з усього, пройдуть не без участі кандидатів-жінок. Чи уявляєте ви собі жінку в ролі першої особи в нашій державі найближчим часом?
— Запросто уявляю. Але мені хочеться, щоб це не була жінка, крайня з одного боку або з іншого. Це не повинна бути скандальна жінка, така, яка з усіма буде по-чоловічому воювати. Справжня українка дещо інакша. Це жінка-мати, жінка з добрим серцем, чистою душею та гарними помислами. Жінка, здатна бути берегинею для свого народу. Тільки така достойна стати президентом.
— Багато хто вас відносить до так званої «партії влади». Чи згодні ви із таким визначенням вашої політичної позиції?
— Мені дуже шкода, що у декого слово «влада» асоціюється з чимось непристойним. Коли чуєш натяки — мовляв, раз ти не опозиціонер, значить не любиш України, хочеться запитати у так званої опозиції: хто вам дав право привласнювати монополію на любов до свого народу, чому тільки ваше бачення майбутнього правильне? Я розумію, що критика влади необхідна. Але коли мова йде про свідому її компрометацію в очах суспільства, або ще гірше, світового загалу — це дуже і дуже немудро. Є речі, які треба вирішувати в колі сім’ї.
— Уже багато років підряд вам доводиться працювати під одним парламентським дахом, (чи точніше — куполом) зi своїм сватом — лідером КПУ Петром Симоненком. Як впливають ваші родинні стосунки на взаємини по роботі? Чи доводиться розмовляти з Петром Миколайовичем на політичні теми?
— На роботу родинні стосунки практично не впливають. І звичайно, удома про політику ми стараємося не розмовляти. Хоча інколи буває, що у когось виникають певні запитання. В таких випадках ми обоє чесно висловлюємо одне одному все, що думаємо. Я поважаю погляди Петра Симоненка, а він поважає мої. Ніхто нікого не намагається перетягнути на свій бік.
— Ви вже згадували у розмові, яким особистим випробуванням стало для вас прийняття Земельного кодексу. Наскільки ми можемо судити, за ту «повну палітру», яку вам довелося тоді відчути, в основному маєте завдячувати членам фракції Петра Симоненка. Чому він за вас не вступився?
— По-перше, я його про це не просила. По-друге, Петро Миколайович ніколи не робив мені зауважень з приводу моєї політичної позиції. Відповідно, його я теж не маю права судити.
— Та все ж, проходження Земельного кодексу позначилося якось на внутрішньородинних відносинах?
— Не позначилося і не могло позначитися. Я чудово знала його погляди і добре уявляла, якою буде позиція комуністів під час голосування. Якби ми так зважали на погляди, то чи одружили б своїх дітей?
До того ж, я чудово розуміла — коли б землю селянам не давали, а навпаки, забирали, я була б у протилежному таборі. І повірте, пішла б на все, не дивлячись ні на кого, аби відстояти власні переконання.
— Як поживає ваш чоловік на Волині? Чи переймаються політикою діти? Ким мріють стати онуки?
— Раніше, коли в мене був мажоритарний округ на Волині, частіше я туди їздила. Тепер частіше він мене відвідує. Діти політикою особливо не переймаються, кожен зайнятий своєю роботою. Син iз невісткою живуть на Волині. Разом із батьком обробляють 60 соток городу. Донька моя — лікар, зять — юрист. Вони мешкають тут, у Києві. Незважаючи на те, що розділені відстанню, ми всі дуже часто спілкуємося,зустрічаємося. Радію, що діти живуть дружно. Дуже дружать між собою і внучата. Старший онук і онучка навчаються в школі, найменшому — Володі — скоро буде 3 роки. Найстарший онук хоче бути, як батько, юристом. Онучка цікавиться іноземними мовами, музикою. У найменшого щ о день, то нові захоплення.
Більше за все на світі я б хотіла, щоб мої діти й онуки любили та шанували один одного. На щастя, саме так воно у нас і є. Вважаю себе щасливою мамою, бабусею, дружиною.
