Європейський суд з прав людини ухвалив рішення за позовом родичів тих, кого радянська влада розстріляла в таборах у Катині, Твері, під Харковом і в інших місцях. Цікаво, що в російській пресі домінує думка, що суд не вважає за можливе продовження слідства й абсолютно ігнорується та частина постанови, де засекречування постанови про припинення справи розглядається так: «Щодо порушення статті 3 Конвенції суд вважає, що, відмовляючи родичам жертв у наданні інформації про долю їхніх предків і зневажливо ставлячись до їхніх прохань про надання такої інформації, влада Росії поводилася з родичами вбитих нелюдяно й принижувала їхню гідність».
Виглядає так, що в катинській справі в юридичній площині крапку не поставлено. Позивачі збираються продовжити відстоювати право на реабілітацію безневинно вбитих.
У катинській історії, яка триває понад 70 років, звернімо увагу на те, як трагічні події польської історії формували національну самосвідомість, сприяли розумінню в польському суспільстві цінності юридичного завершення таких подій.
Катинь поляки ніколи незабували, як повстання під керівництвом Костюшка, 1830—1831 й особливо 1863 роки. Важливо, що трагічні події не ставали прикладом самобичування, національного приниження, а навпаки, примушували польську еліту, часто з великими труднощами, відступами й помилками, проте досить наполегливо долати помилки. Так розділеному між трьома імперіями народу вдавалося зберегти себе й чинити опір агресії фашистів і комуністів.
Поляки в цьому не самотні. Так само чинили серби, які в народних піснях оспівували подвиги предків у битві на Косовому полі, хоча вона й закінчилася тяжкою поразкою. І це формувало національну психологію стійкості й навчало еліту вести народ до майбутніх перемог. Так вистояла сербська держава, незважаючи на всі випробування.
На катинському злочині виховувалися покоління поляків, вчилися добиватися історичної справедливості, в першу чергу в судах. І якщо в Росії ніхто не хоче займатися розслідуваннями злочинів сталінського режиму, тому що російська влада почувається його спадкоємицею, то в Польщі все інакше. І катинська справа має значення не лише для конкретних родичів безневинно вбитих офіцерів, а й як спосіб остаточного розриву з тоталітаризмом минулого, оздоровлення всієї суспільної атмосфери. Це не менш важливо й для самої польської влади. Адже такі юридичні розгляди є найнадійнішим щепленням від можливого повторення жахів минулого, а також від спроб зловживання владою. Байдуже сталінським режимом у СРСР чи його польськими прибічниками на берегах Вісли й Одеру. Герої повстань надихали поляків, коли вони відбивали наступ Червоної армії й у перемозі у Варшавській битві 1920 року. І навіть залізний Фелікс Дзержинський вимушений був визнати, що з польською самосвідомістю нічого поробити не можна. На собі відчув, тікаючи від стін польської столиці з відступаючими арміями Тухачевського та Будьонного.
Збіглося в часі винесення рішення Європейського суду в катинській справі й слухання у справі Юрія Луценка. Кандидат в омбудсмени Валерія Лутковська фактично виконувала функції прокурора. Всупереч очевидним фактам і свідченням свідків, зафіксованим у судовому процесі, вона стверджувала, що Луценко чинив тиск на суд у вигляді висловлювань у пресі. Невже юрист Лутковська не знає, що до виголошення вироку кожен вважається невинуватим і ніхто не обмежує його права на публічну діяльність. Зокрема й висловлювань у пресі. Тим паче що свідки говорили про тиск слідчих і заперечували такі дії з боку Луценка.
Про що це свідчить? Не лише про відсутність навіть натяку на правову культуру з боку дипломованих юристів, що захищають владу. Набагато важливіше відсутність національної самосвідомості правлячої наразі частини української еліти. Вона залишилася по суті радянською. Її не цікавить країна, її майбутнє. Вона живе хижацькими інстинктами привласнення всього, що трапляється під руку. Їй байдуже до історії країни, трагічних і героїчних її сторінок. Події близькі й далекі не мають жодного значення. Трагедія нинішньої України навіть не в тому, що грабують країну й народ, хоча це страшно, а в тому, що при владі манкурти, івани безрідні.
Як же ці люди, готові заради влади йти на пряме порушення закону, зневагу всіма юридичними, моральними й загальнолюдськими нормами захищатимуть країну. У найширшому сенсі цього слова. Всесвітньо відомі лікарі стверджують, що Тимошенко хвора й не може брати участі в судовому процесі, а депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко всупереч думці фахівців вважає, що все це підступи, не вірить він, що в’язень хворий. Німецькі лікарі його не переконують. Ось така свідомість, коли на біле кажуть чорне й навпаки. Залежно від особистої вигоди й політичного моменту.
Зрозумілою є логіка позивачів у катинській справі. Адже вони хочуть, за великим рахунком, небагато — правди й справедливості. Хай навіть через 70 років. До того ж, воєнні злочини терміну давності не мають.
Зрозуміти логіку української влади неможливо з вельми банальної причини її цілковитої відсутності. Виявляється, що важливо лише одне — не допустити Тимошенко й Луценка до виборів, а там хай хоч і трава не росте.
І тоді виникає цілком обгрунтоване питання про відповідальність влади. Навіть не в політичній, а в суто юридичній площині. Цілком імовірно, що Європейський суд прийме рішення на користь Луценка, а потім і Тимошенко. Хто відповість за порушення закону? Адже в цьому випадку йдеться не лише про виконавців, а про гарантування прав і свобод. Це вже порушення Конституції. Виникає враження, що Основний закон порушують свідомо. А за це рано чи пізно належить юридично відповідати найвищим посадовим особам держави.
І ще одне. Юридична неправомірність є потужним консолідуючим чинником. Відчуття зневаги до справедливості є рушійною силою для поляків у катинській справі, додає їм сил і завзяття в досягненні мети.
Обов’язково воно прокинеться і в українських громадян. І це той елемент кристалізації й формування національної свідомості й честі, який двине Україну до Європи. І все, що заважає цій поступальній ході, буде відкинуто. Політичні наслідки таких тектонічних зрушень можуть виявитися вкрай згубними для певних політичних сил, хоч би яких зусиль вони докладали для уповільнення процесу.
Дуже хотілося б рекомендувати тим, хто визначає й спрямовує дії влади, подивитися на наших сусідів як на заході, так і на сході. У Росії партія «Единая Россия», що давно названа партією шахраїв і злодіїв і своїми діями реабілітує це тавро, зазнає одну поразку за іншою на місцевих виборах. Уся хвалена вертикаль влади Путіна тріщить і хитається. І це лише початок.
У Польщі громадянське суспільство вже сформоване, в Росії воно робить перші кроки. Україна нічим не гірша, тим паче що перший крок ми вже зробили в 2004—2005 рр. Чи стане розуму можновладцям оцінити ситуацію, зробити висновки, поки не пізно. На жаль, надії на це після слухань у Страсбурзі практично не залишилося.
