Якщо позиція комуністів і її причини досить ясні, то позиція правих дивує — схоже, що їхня поведінка визначається поведінкою лівих: хочуть ліві змінити Конституцію — ми дружно станемо на її захист, хоч, як я намагатимусь показати нижче, у правих може бути власна, демократична позиція в цьому питанні. Крім того, після президентських виборів, практично незалежно від їхнього результату, питання про зміни Конституції в частині організації влади напевно буде поставлено з усією можливою серйозністю. Тому, щоб краще розуміти хід нинішніх і майбутніх політичних подій, непогано було б поставити всі крапки над «i» в самій проблемі.
Почнемо з того, що саме діяльність уряду (тобто виконавчої влади) є визначальною в житті громадян (у рамках тієї ролі, яку вiдiграє держава в нашому житті). Виконавча влада оточує нас всюди — від податкової інспекції до міліції, фактично по її відомству проходить все те, що ми називаємо «державним». Всупереч поширеній і нав'язуваній думці, від діяльності парламенту в видимому звичайному житті залежить зовсім мало. Тільки безглузді пережитки соціалізму не дозволяють ВР гідно відповісти Президенту на докори в бездіяльності. Кучма докоряє парламенту в неробленні того, що він і так у жодному випадку робити не повинен.
Тому не дивно, що контроль над виконавчою владою, можливість обрання напряму її політики є першою і найголовнішою умовою демократії. Якщо ви подивитеся в документи епохи «буржуазних революцій», ви скрізь зіткнетесь з головною вимогою — правом народу міняти свій уряд . Зауважте, не парламент чи монарха, а уряд. Це право зафіксовано й у французькій Декларації прав людини та громадянина, і в Декларації незалежності США. Означає це право на просту річ — якщо уряд (виконавча влада) править погано, народ може його замінити. Щоб не виникало непотрібних спокус, такі заміни робляться регулярно, на виборах.
Саме уряди обирають на парламентських виборах у Європі та президентських у США . У Штатах все просто — президент є главою уряду, який сам і призначає (кажучи по-нашому, там немає прем'єра, прем'єром працює президент). Саме тому, що президент очолює всю виконавчу владу його і обирають на фактично прямих виборах, а не призначають — він повинен мати легітимність, порівнянну з легітимністю законодавчого органу. Якщо вже власті рівні, парламент не може відправити уряд у відставку (можливий тільки імпічмент окремо взятого чиновника), а президент і думати не може про розпуск парламенту.
У Європі реалізовано іншу систему. Ви голосуєте на парламентських виборах за партію з програмою, що сподобалася. Ця програма — програма майбутнього уряду, а не програма «взагалі». Вам хочеться, щоб держава діяла так і ось так, і ви віддаєте голос партії, котра сподобалася, в розрахунку, що вона здобуде більшість у парламенті і зможе сформувати уряд. Після виборів, якщо жодна з партій не здобула більшості, починаються переговори про створення коаліції для формування більшості. Партії, котрі створили коаліцію більшості, формують уряд.
Механізм відповідальності в обох випадках простий до неподобства. Чий править у нас сьогодні президент (чи прем'єр)? Партії «За все хороше». Відповідно, подобається нам його політика — голосуємо за його партію, ні — за інших. Безпартійної виконавчої влади просто не буває. Партiйна система виявилася ефективнішою за будь-яку іншу, (незважаючи на поширений серед нашої «вболіваючої за державу» публіки скепсис) і от чому. Той, хто колись стикався з організаціями, знає, що у них існує власний інтерес, така собі «воля до життя», що не є простою сумою інтересів людей, котрі входять до неї. Організаціям, навіть більшою мірою аніж людям, властиво доводити свою незамінність, так би мовити, торгувати собою. Єдиний «товар», який може продати політична партія — свій авторитет. От і виходить, що не зацікавлені партії в тому, щоб їхні представники при владі погано поводилися — президенти приходять і йдуть, а партіям далі жити...
Щоб такий механізм працював, необхідна реалізація на практиці наступних принципів. 1. Можливість здобуття партією авторитету (чи неавторитету) у виборців — прямий доступ до державного управління. 2. Партії повинні брати участь у всіх виборах, у тому числі й місцевих 3. Бажано, щоб вибори до різних органів були рознесені за часом, щоб партії перебували в стані постійної виборчої кампанії. Для наших умов додамо, що вибори треба проводити частіше, щоб швидше завершилися всі «дитячі хвороби». До речі, навіть у США вибори до Конгресу (нижньої палати парламенту) проходять раз у два роки, а сенат кожні два роки оновлюється на третину.
Проти партій в Україні існує ціла система стереотипів, яка активно підтримується чиновниками на чолі з Президентом. З їхніми аргументами можна погодитися — так, партії у нас маленькі; так, їх дуже багато; так, багато з них «олігархічні». Щоправда, виконавча влада і різного роду місцеві барони стверджують, що це причина, у той час як це — наслідок. Досить пропустити наші партії через два-три цикли справжніх виборів, як принцип самозбереження організації набуде чинності. Цей принцип настільки сильний, що iнколи працює і без виборів. Приклад НДП більш аніж переконливий: не захотіли лідери партії брати відповідальність за Кучму, при тому, що навiть НДП — це партія, котра формувалася як партія влади. Лідерам НДП, котрі не мали політичної відповідальності (вибори-то вони не вигравали), вистачило простого політичного досвіду для прийняття рішення.
Якщо комусь здається, що я пишу тут прописні істини, поспішаю його розчарувати — ці істини прописні для кого завгодно, тільки не для нашого «істеблішменту». Не вивчивши абетку — не навчишся писати, а тим більше — вести вчені дискусії. У нас же, в політичних і навколополітичних колах, всі вдають, що системні, організуючі проблеми давно вирішено, хоч і з «деякими недоліками», тим часом, коли це далеко не так. Зрозуміло, з таким підходом можна як вести хитрі інтриги, так і глибокодумно їх описувати, тільки от безглуздо при цьому ставити собі й іншим запитання, що починаються зі слів: «Ну чому ж у нас..?»
Отож, повернемося до наших баранів. Українці скоро збираються обирати президента. Однак, цей президент за посадою не очолює виконавчу владу. Рік тому українці обрали парламент. Але і парламент за Конституцією не формує Кабінет Міністрів. Більш того, на парламентських виборах застосовано найгіршу з виборчих систем, яка зводить нанівець переваги як мажоритарної, так і пропорційної систем. Половина депутатів у нас обирається від партійних списків, половина від округів. Допустимо, за списком пройшло три партії, які поділили між собою 225 мандатів, і ще 225 мандатів отримали 225 окремо взятих чоловік, обраних від округів. Для простоти приймемо, що одномандатні депутати безпартійні. Запитання — скільки партій у парламенті? З точки зору політології: 3+225=228. Тепер уявіть переговори між ними щодо більшості. Вас дивує, що парламент погано працює? Мене дивує, що він працює взагалі.
Отже, яким же чином виборець в Україні може застосувати своє право міняти уряд, заради реалізації якого і затівалася вся демократія? А ніяким. Голосуючи за програму кандидата в президенти, він не обирає програму мабутнього уряду. Якщо його кандидат пройде, він тільки лише запропонує парламенту кандидатуру прем'єра, а той — проголосує чи ні. Далі — більше, після «складання» спільними зусиллями ВР і Президента складу Кабінету, той раптом... пропонує (за Конституцією!) на затвердження ВР свою програму. Тобто, програма Президента, схвалена народом, — це може бути одне, а програма невідомо звідки посталого уряду (парламент з програмами партій, котрі входять до нього, за Кабмін теж не відповідає, він лише схвалює або ні запропоновані йому кандидатури) — абсолютно інше. Ця чудова обставина дозволяє Президенту, коли його запитують про реалізацію своїх обіцянок, кивати на уряд (дійсно, реальним життям, займається він), парламенту — на Президента, а уряду — на тих і інших. Більш того, Президент може в будь-який момент відправити уряд (до якого має вельми віддалене відношення) у відставку. Це ж (щоправда, з деякими обмеженнями) може зробити і парламент. Виходить, що за формування Кабінету, «загалом», не відповідає ніхто, зате спитати може будь-хто. Що робитиме уряд в такій ситуації? Правильно — нічого не робитиме, щоб нікого не образити. Більш того, за час повноважень одного Президента (обраного, нагадаю, «за обіцянки», тобто, для реалізації програми), може бути кілька урядів, кожен зі своєю програмою. Хто що обіцяв, з кого спитати — не розбереш. Таким чином, в Україні за дії виконавчої влади (того самого «чиновництва», «бюрократичного апарату») ніхто не відповідає; ні парламентські, ні президентські вибори ніяк не пов'язані з її діяльністю і не є способом зміни її політики.
Детально ця ситуація описана у виданому «Днем» збірнику «Становлення влади в Україні», зараз я хочу лише додати деякі висновки.
1. Описаний вище механізм політичної відповідальності (через партії) начисто відсутній в Україні. Гірше того — він присутній у вигляді своїх окремих компонентів — партій, передвиборних програм, виборів, як процедури, що створює надто небезпечну ілюзію його існування як цілого . Дійсно, що таке передвиборна програма української партії? Єдине, за що можна спитати з неї на наступних виборах — за які закони вона голосувала в парламенті. Але від цього виборцеві не холодно і не жарко.
2. Існуюча система організації влади призводить до того, що сфера політики залишається самодостатньою, ніяк не пов'язаною з буденним життям, але такою, що постійно чогось від цього життя вимагає (участі у виборах, наприклад). Це призводить до озлоблення людей, котрі не розуміють, яким чином їхні голоси впливають на ситуацію в країні, і, в результаті, уявляють вибори, тільки як процедуру схвалення чи несхвалення діючої влади.
3. Оскільки партіям просто немає з чим виходити на вибори (суто парламентська діяльність, на яку вони приречені Конституцією, не може бути хоч якось успішно представлена виборцям — що нам від ваших законопроектів?), вдалими можуть бути тільки радикально- опозиційні проекти, типу Вітренко («зелені» теж укладаються в цю схему), що, зрозуміло, не додає стабільності суспільству.
4. І останнє — головне. У нашій системі від президента, точніше — від його особистих якостей, залежить дуже багато. Президент нашою Конституцією поставлений деще осторонь поточних процесів. Його повноваження визначені так, що він може або активно в них брати участь, проводячи свою лінію, або підходити до процесів формально. При цьому, фактично за дії президента несе відповідальність уряд. Це призводить до того, що президент, а не парламент чи навіть уряд, стає центром тяжіння для різного роду олігархів і кланів. (Нехай хтось пояснить, як це СДПУ(о) перетворилася ледь не на правлячу партію? Якщо мені не зраджує пам'ять, на виборах вони набрали трохи більше 4% голосів). У той час, як «звичайна» демократія прагне організувати владу так, щоб посилити позитивні якості складаючих її людей і послабити негативні, наша діє прямо протилежним чином. Особливо це справедливо, коли ми говоримо про посаду президента. І саме в цьому важливість майбутніх виборів. Нам необхідний такий президент, який розумітиме, в якій системній пастці він опинився, буде готовий відмовитися від спокус, закладених Конституцією і зможе піти на створення прозорої і простої політичної системи, а отже — на обмеження своєї влади. Україні колись все одно доведеться відмовитися від існуючої моделі і зробити вибір на користь або парламентської (Європа) або президентської (США) республіки. Що раніше це станеться, то краще.
