«Керівництво Криму — рідкісний політичний союз навіть в умовах нашої недорозвиненої демократії. Спікер ВР — комуніст Леонід Грач, глава кримського уряду — представник «партії влади» (НДП) Сергій Куницин. Обидва — політики нової формації, котрі можуть дійти компромісу в найбезнадійніших ситуаціях. Очоливши законодавчу й виконавчу гілки влади автономії, вони це продемонстрували на практиці».
Цю цитату з однієї з учорашніх газет з переповзаючим з одного київського видання в інше листівковим вульгарним кліше («голубки, які цілуються») наведено не для того, щоб поговорити про шкідливість «диванної» політології, яка з розумним виглядом вводить читача в оману. Вона, ця цитата, нібито аргумент того, що Крим, який зійшов, хвала Господу, з перших шпальт українських, російських і світових газет, усе-таки не заслуговує на те, аби події в ньому були невідомі громадянам власної країни.
«Різдвяна казка» про «рідкісний політичний союз політиків нової формації» (особливо «новий» Леонід Грач — зі стажем від інструктора до першого секретаря кримського рескому КПУ і «політик» Сергій Куницин із досвідом керівництва Красноперекопськом й без року тиждень у кримському уряді) закінчилася дуже швидко. І зовсім, за термінами, не на кримському конституційному процесі, як відзначали деякі аналітики, а на брудній брюссельській історії, яку широко висвітлювала преса.
Після поїздки у штаб-квартиру НАТО, коли урядові соратники кримського прем’єра перелякали бувалу в бувальцях Європу, демонстративно обгидивши готель, і фігурально — гостинних господарів, за що дістали у пресі «печать» «кримських пісяючих хлопчиків», погляди кримських керівників стали різко діаметральними. Куницин, котрий і сам діяльність «лігвища» Північноатлантичного альянсу увагою особливо не ощасливив, відвідавши лише перший брифінг, із прощальної вечері, куди його осоромлених соратників приймаюча сторона на знак протесту не пустила, також пішов різко, з перекиданням стільців... І деякі досвідчені люди підозрюють, що прийняття після цього кримської конституції кримською ВР пройшло під негласною (без слів) домовленістю: Грач із товаришами, котрі також побували в Брюсселі, мовчать, а Куницин і його товариші голосують за конституцію, хоча вона їх і не вельми влаштовує, оскільки спікер «зробив» її «під себе»... Грач таки мовчав, поки Куницин у відповідь на публікації в газетах не почав погрожувати пресі «адекватними заходами» в очевидно бутафорській заяві, яка виводить проблему «пісюнів» у «політичне протистояння». Спікер заперечив проти сквапності прем’єрських висновків і організував запит у МЗС.
І коли «брюссельська епопея» вилізла на поверхню, та ще й «редакційні правки» проекту основного закону посилили те, чим не могла бути задоволена виконавча влада, кримський прем’єр-депутат пішов у відкритий бій, привселюдно звинувативши спікера в узурпації влади сьогодні й повноважень (за конституцією) в майбутньому.
Усе могло б здаватися до банальності, до примітиву простим і мерзотним, цілком традиційним для кримської карликової політики з її убогими персонажами від президента Мєшкова до сучасності... Проте, по-перше, Леонід Грач — це другий, основний склад на політичному театрі України. А по-друге, півострів, заспокоївшись (або, як каже Грач — «прийшовши до розуму»), зовсім не перестав бути тією геополітичною «точкою», яку тліючий вузол проблем може за певних обставин зробити «гарячою».
«Проблема Криму — це проблема гранати, з якої знято чеку, і з цією гранатою пустують уже з 1991 року», — це Леонід Грач заявив у Києві, на прес-конференції — після того, як ВР знову відправила кримський проект на доопрацювання зусиллями Руху, НДП й зелених. Можна було б уточнити, хто і як «пустував», що витворяв Крим, які сили привели до влади Мєшкова і наскільки цінна в цьому компартійна роль — та вже годі. «І після того, як ми вправили собі мізки, — говорить Леонід Грач, мабуть, не без самокритичності, — пішли на максимальний компроміс, нам знову — завертай голоблі. Та либонь є розумні межі компромісу! І з нашого боку їх вичерпано».
Справді. Дурістю було давати Криму автономний статус (референдум 1991 року — дітище Леоніда Івановича), але Київ це зробив. Дурістю не меншою було «забивати» в українську Конституцію норму про конституцію Криму — але Київ зробив і це. Тоді все це називалося компромісами з боку центру. А тепер слід говорити про послідовність. І навряд чи можна вважати нормальними спроби «принизити» автономію в повноваженнях до рівня того, що має у своєму розпорядженні яка-небудь область і її органи влади. У цьому прозирає лише мстиве жалкування центру на компроміси, яких свого часу дійшли, і приховане бажання запізнілої сатисфакції.
Хоча не можна виключати, що саме невизначеність ситуації у Криму в період розгортання передвиборної президентської кампанії влаштовує кого-небудь над усе. Можливо, комусь зовсім не потрібно, щоб автономія входила у вибори з Грачом-переможцем. Спікер-комуніст, котрий домігся історичного ухвалення конституції (точніше, повернув Криму конституцію після скасування її Києвом 1995 року) — це ж аргумент. З іншого боку, таким самим неслабким аргументом було б для деяких стратегів «ігнорування Києвом кримських інтересів», тобто незатвердження ВР конституції — вихід Грача на барикади. Мабуть, кримський спікер, попереджаючи про необхідність завершити конституційний процес до того, як передвиборна епопея набере обертів, і кримська карта знову піде у гру, відчуває чи розуміє глибинні течії. Тож час від часу лякає то своїм можливим походом уже на наступні вибори, то черговим страшидлом в образі кримського референдуму.
Тут либонь не помилитись би — кому війна, кому мати рідна. Щоб не вийшло, що ті, кого вибухові події у Криму повинні налякати — тільки того й чекають. Заяви Грача на кшталт «коли не дадуть працювати — то піду в кандидати вже на цих виборах» нервують багатьох. Якби це сталося, Крим, який своїми голосами «зробив» Кучму, просто вибив би в першому турі з підрахунків будь-кого з серйозних претендентів — він був би однозначно грачівським. А що було б у другому турі й куди пішли б голоси Грача, не знає ніхто, зокрема й лідер КПУ Петро Симоненко.
А якої складності ігри можуть плануватися з іншого боку, можна судити з окресленого альянсу Симоненко — Вітренко, організованого Сергієм Довганем. Це сьогодні композиція виглядає як вершник без голови на троянському коні, якого тримає за вуздечку селянський лідер від імені спікера Ткаченка. Що буде завтра й у що виллється співробітництво КПУ, ПСПУ й СелПУ при розумно використаних («сторонніми спостерігачами») об’єктивних і суб’єктивних чинниках — навряд чи варто поспішати з висновками...
Утім, усі ці хитросплетіння поки що не тема для прямолінійного Криму. Його тема — внутрішній опір і Грачу, і конституції з боку виконавчої влади в особі прем’єра Куницина, представника Президента Кисельова і деяких «колишніх кримських», котрі здійснюють керівництво процесом наїздами. Василь Кисельов, відомий своєю просто-таки гутаперчевою гнучкістю ще з часів Мєшкова, не може подарувати Грачу не лише постановку питання про неможливість суміщати свій депутатський мандат із посадою, а й вияв цікавості спікера до його, Кисельова, колгоспних справ. Формально він передав справи в колгоспі «Дружба народів» своїй дружині, але фактично, як стверджує Грач, «уранці керує господарством, а вже потім служить Президенту». У прокуратуру Криму надійшов папір із Києва — колгосп заборгував державі 1 млн. грн. за пальне, просять притягнути до відповідальності. У такий момент втрачати мандат аніяк не можна... «Кисельов — як вільний козак, — говорить Грач пресі. — На місці Президента я не дозволив би собі мати такого представника не тільки у Криму, а й на хуторі неподалік Диканьки...» Ходять проте чутки, що пан Горбулін щодо цього трішки іншої думки...
У кримського прем’єра — також проблеми і також на пальному. Виявившись боржником Лукойла (3 млн. грн. під гарантії уряду), він, можливо, вимушений шукати нетрадиційні (точніше, абсолютно традиційні для країни) методи розрахунку з серйозним бізнесом. Проте відбувається щось іще цікавіше — тендер на поставку в Крим ПММ, про який навряд чи хтось знав, стараннями Куницина виграє... «ТЕР-холдінг». Наші вам поздоровлення: Франчуки повертаються! Залишилося почекати: відвойовуватимуть вони зусиллями Грача звільнений від них простір звичними методами чи обійдеться?.. Однак абсолютно ясно інше: коли почалася мова про те, що позачергова сесія, яку збирає прем’єр-депутат Куницин, в ідеалі повинна привести до відставки Грача — шукайте кримські сліди українського депутата Анатолія Франчука. Як і передбачалося, колишній прем’єр, хазяїн Криму, знятий з посади в результаті виконання обіцянки Грача в разі приходу до влади «звільнити Крим від Франчука», не може змиритися зі втратою своєї вотчини... Певною мірою — це добре. «Спливаючи», Анатолій Романович дає змогу охочим спостерігачам повернутися до надзвичайно небажаної для Президента теми «Кучма — Франчук». А те, що в Криму почнеться нова серія інтриг (подейкують, Романович, як колись, знову «роздає» крісла та портфелі легковірним), то кого він, цей Крим, хвилює?.. У компанії з Кунициним сьогодні і партія «Союз» Льва Миримського, чия героїчна роль у виборах Грача й відставці Франчука ввійшла в автономну історію... Є така категорія — «перехідний приз». За компартійних часів його вручали тим, хто більше (молока надоїть, вугілля нарубає). Сьогодні «призи» самі «переходять», але принцип той самий — «хто більше». Хоча б пообіцяє... А тут ще заступник міністра транспорту України, колишній кримський прем’єр Аркадій Демиденко прилетів на допомогу Куницину — полаяти Грача від імені об’єднання «Крим — наш дім». Важко після цього сперечатися з Леонідом Івановичем у тому, що Кабмін — НДП «диригує процесом провалу кримської конституції».
Ну, а загалом, як там буде з Кримом — це одне. А те, що політик Грач у будь-якому разі нічого не втрачає, а точніше, втрачаючи — знаходить, це факт. Буде конституція — він на коні, і тоді можна лише поспівчувати Куницину. Не буде конституції — зженуть із крісла чи сам піде — так либонь опозиційні лави й барикади просто знудилися за своїм полум’яним трибуном...
№243 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
