Кожна річниця закінчення Другої світової війни на пострадянському просторі (передусім йдеться про Україну, Росію та Білорусь) стає приводом для урочистостей, ностальгії, військових шлягерів та фронтових «ста грамів», але украй рідко ці дні стають приводом для переосмислення. У цьому плані значно більше пощастило «переможеній» Німеччині, в якій процес денацифікація був запущений одразу після Другої світової і, по суті, триває й досі. В Україні ж, так само як і в згаданій Росії та Білорусі (на відміну від, скажімо, Польщі), болісний процес розставання з міфами минулого (і в цілому декомунізації) ще й не розпочинався. Більш того, мутуючи під впливом правил гри «нового часу», старі бацили деколи набувають ще потворніших форм (на кшталт «георгіївського костюма» — докладніше див. на 17 стор.).
Про досвід денацифікації в Німеччині, неподоланий тоталітаризм в Україні та його симптоми нині — німецький журналіст, спеціальний кореспондент газети Die Welt в Польщі та Україні Герхард ГНАУК.
— Денацифікація в Німеччині, як відомо, мала кілька аспектів. Зокрема, економічний, соціальний, культурний. Що, на вашу думку, було ключовим? Звісно, про повне подолання нацизму говорити не випадає, але якщо подивитися на «країну-переможницю» й «країну переможену», різниця в роботі над минулим — очевидна. Отже, що, на вашу думку, було ключовим у денацифікації Німеччини? І що досі залишається неліквідованим?
— Денацифікація в первинному сенсі слова була ідеєю переможців, тобто влади американської, британської, радянської та французької в окупованій ними Німеччині. Цілковитий крах гітлерівського режиму уможливив це. Переможці 1946 року запровадили схему перевірки сотень тисяч німців і поділили їх на категорії: головні обвинувачені (злочинці); обвинувачені; другорядні обвинувачені; співучасники; невинні. Були вироки, навіть страта, і спроба виключення обвинувачених з політичного життя.
Але найголовніше, звісно, як сам німецький народ дивиться на себе. І тут, починаючи з філософів і християнських діячів, було зроблено багато. Шок з приводу злочинів режиму був потужним. Але не одразу. Хоча майже одразу спрацювало правосуддя. Наприклад, одна прокуратура в Гамбурзі протягом десятиліть порушила тисячі справ щодо злочинів німецьких військових, СС, Гестапо. Зокрема, намагалася розібратися з долею футболістів «Динамо Київ», які були вбиті німцями. Німецькі процеси проти катів Освенциму відбулися лише в 60-х роках і дали новий поштовх роздумам і покаянню. А в 90-х роках політики, особливо Партії зелених, почали порушувати тему виплати символічної компенсації остарбайтерам.
Найголовніше — це етичний шок, переосмислення того, що було. Якщо його немає — все решта не діє.
Що не ліквідовано? Важко сьогодні знайти сферу життя, якої не торкнулося це переосмисленням історії. Не так давно в українських ЗМІ лунала думка, що Німеччина майже така сама, як 1940 року. Але це явно полемічний голос у зв’язку з бойкотом Євро-2012.
— Чи може досвід Німеччини в питанні денацифікації бути корисним для України, Росії, Білорусі, які ще навіть не починали серйозну роботу зі своїм минулим?
— Якщо ви маєте на увазі аналогічну «декомунізацію» — на нацистський і на комуністичний режим, усе-таки, подобається нам це чи ні, в світі дивляться по-різному. Але є приклад ближчий до вашого питання — адже Німеччина після 1989 року працювала, намагалася розрахуватися з минулим НДР. І факт, що в Німеччині дуже швидко було створено інститут-архів держбезпеки, дуже важливий. Як ви знаєте, його батьком-засновником був пастор Йоахім Гаук, нинішній новий президент Німеччини. На цей інститут рівнялися, коли створювали аналогічні інститути в Чехії, Румунії, інститути національної пам’яті в Польщі, в Україні й інших країнах. Усі ці інститути плюс такі організації, як «Меморіал», створили торік у Празі спільну платформу — Platform of European Memory and Conscience. Цікаво, чи бере участь у цьому Інститут національної пам’яті України?
— Герхарде, з одного боку, ви можете говорити про досвід денацифікації Німеччини, з другого — про досвід Польщі в подоланні наслідків комунізму (те, що країна добилася розсекречення документів щодо Катині, вочевидь, також є одним зі свідчень того, що певний шлях декомунізації пройдено). Що, на вашу думку, могло б стати основою для десталінізації (у широкому розумінні подолання тоталітаризму)? Для України? Для Росії?
— Питання, можливо, не до мене... Як сторонній спостерігач, я можу лише сказати, що кожна країна має свої особливості. У Росії серйозною проблемою є її імперська традиція й те, що, хоч як дивись, саме вона була «центром». Україна ж звертає багато уваги, наприклад, на питання Голодомору... Що може стати основою? Думаю, в будь-якому разі в центрі уваги мають бути страждання конкретних людей, незалежно від їхньої національності й інших рис. Спрямування уваги на спільні джерела, на початок десталінізаціїи, на Сахарова, Солженіцина. Повертаючись до першої частини вашого запитання, й для Німеччини, й для Польщі за всієї різниці, етичний імпульс був найголовнішим.
— Питання про неліквідований тоталітаризм прямо стосується того, що відбувається зараз в Україні. Але є й інша проблема: ми вже неодноразово констатували, що погляд на нашу країну з боку Європи часто виявляється надмірно «пласким». Ви, наскільки нам відомо, актуальну ситуацію в Україні бачите трохи інакше, ніж більшість ваших європейських колег...
— Якщо ви маєте на увазі дискусії щодо Тимошенко, Луценка й інших та щодо бойкоту Євро, то, дійсно, реакція в Німеччині дуже потужна, а в Польщі дискусія теж почалася, після німецької. Обидва суспільства в темі прав людини, в темі демократії й правосуддя дуже чутливі. Як громадянин я вважаю, що ця дискусія потрібна й корисна. Інша річ, чи мають журналісти, політики, що запропонувати Україні, крім ідей бойкоту. Що Європейський Союз говоритиме, що пропонуватиме Україні після Євро? Потужний сигнал критики для нинішньої влади в Україні потрібен. Але це не може бути єдиним словом на адресу України.
