Провокації з передбаченим підсумком багаті на сварки. Сипнеш ложку солі в склянку чаю гостя і отримаєш за хвилину щирого сміху багато днів презирства. Козі зрозуміло, осоружний не стільки солоний чай, скільки намір зробити капость ближньому. Тому губитися у здогадках, якщо суку в тічці зводиш з псом, павуків запихаєш у банку, тобто свідомо запускаєш ланцюг очікуваних подій. Так і на телевізійних ток-шоу, коли намагаються з’ясовувати абсолютно зрозумілі всім речі. Наприклад, чи люблять націоналісти Леніна, а комуністи Бандеру? На це пекуче питання давно відповіли майже в кожному українському селі, де своїх «комуняк і бандерівців» прагнуть не саджати за один стіл. Знають, і не випивши зайвого, обов’язково поб’ються. Буйний норов студій, звичайно, не порівняєш із сільськими пасторалями. Перед камерою кожна вирвана чуприна все одно, що приз глядацьких симпатій, за ним рейтинги, реклама і все інше ретельно калькульоване. Одне обмеження — висота пристрастей. На ток-шоу її негоже опускати до рівня півнячих боїв. Адже не жадання крові виводить припудрених ньюсмейкерів під спекотне світло студійних софітів. Приходять говорити і сперечатись про важливі для країни речі, а їх раз — і накрили сіткою формату. А в ньому, почувши клекотання розпаленого суперника, рідкий Золотий гребінець стримається, щоб не клюнути у відповідь. На тому й будується сюжет.
Тепер півнячі бої не котируються. Нелюдяно грати на генетичному коді і без того приречених птахів. Дух кокфайту, як тютюновий дим, вивітрюється з нашого життя і майже не залишається публічних місць, де прагнучі до домінування особи пускають пір’я за вітром. Задля видовищ не зводять ізраїльських правих з палестинськими бойовиками, іспанську «Фалангу» з баскською ЕТА, британських консерваторів з ветеранами ІРА... Та хіба мало крайніх флангів у кожній європейській країні, не кажучи про інші континенти. Стикнуться у студіях, дивись, емоції вийдуть на вулиці, адже у всіх є фанати-вболівальники. Телевізійним хостам пішло б у залік збільшення в студіях маси центру, тобто делегатів політичних груп, здатних співпрацювати або хоча б чути один одного. Звичайно, у такому разі знадобиться більше представництво і купа клопоту з підготовки і режисури. З півнячими боями простіше. Поставив дзьоб до дзьоба історичних антагоністів — і видовище саме пішло без зав’язки просто в кульмінацію. Передбачаю, не всі студійні конфлікти відбуваються за злим наміром ведучих. Інколи їм просто не хочеться напружуватися. Життя — воно само по собі кокфайт, а півнів у нас вистачає у всіх кольорах політичного спектра.
КУРЧА СМАЖЕНЕ ЧИ ЗОЗУЛЕНЯ ВПАРЕНЕ?
Продовжуючи тему пернатих годувальників тіла і душі, не можна пройти повз «Техаське Курча», Texas Chicken. Воно в образі російської компанії з несподіваною назвою European Active Corporation зібралося розпустити хвіст на дніпровських схилах. Відтак буде у киян ще декілька точок швидкого прокорму. Здавалося б, радій інвестиціям, якщо не в доларах, то у вигляді смажених крилець, і прикрашай світовим брендом фасад торговельно-промислової палати. Але в пам’яті спливає аналогічний фастфуд на букву «М». Він майже ровесник нашої незалежності, а 40% свого меню так і возить з-за кордону. Наприклад, у Росії розмістив овочеві теплиці і нам шлють звідти дари парників. Ой, не живильна для економіки така франшиза, коли ми їм конвертовану «зелень», а вони нам — салатне листя. Чого доброго і з Чікеном з Техасу вийде така ж історія. Покаже дулю «Гаврилівським Курчатам», «Нашим Рябам» та іншим, що прагнуть потрапити на столи співвітчизників, і все, обсмоктуватимемо ніжки пернатих дикого Заходу або Сходу. Аби не вийшло казусу, добре б громадянам знати не лише імена тих, що прибувають до країни, але й тих, що приймають їх на ринку. Він же доки наш, хоч і фастфудівський!
В ЕДИНБУРЗІ БУЗИНА, А В БРЮССЕЛІ — ДЯДЬКО
Міжнародна пісня на економічну музику у нас не порівняється з політичною. Та звучить хітом сезону. Мається на увазі промова керівника нашого зовнішньополітичного відомства Леоніда Кожари, виголошена ним на Експертному форумі «Україна-2013». Ось де відкриваються масштаби змін на планеті. По-перше, за всіма напрямами звужується вплив ЄС, констатує Л. Кожара, і зростає роль маленьких країн, таких як Катар. Прозорливо вдивляючись у риси помираючої Європи, Леонід Олексійович бачить новим центром Старого Світу Единбург. Чому на цю роль претендує шотландська столиця, не пояснюється, однак дається точне місцезнаходження України у межах континенту, названого ім’ям фінікійської царівни. Виявляється, Європа «не закінчується на межі Донбасу та Слобожанщини, а охоплює великий простір від Атлантики до Стамбула, Уралу та Кавказу». Дійсно, смілива констатація географічних і політичних фактів, завдяки якій починаєш розуміти маневр Батьківщини. До Брюсселя ми наодинці не збираємося, а підемо на саміт до Единбурга разом з Росією, Казахстаном, Грузією і Туреччиною. Аби нинішній Брюссель не переймався щодо шагреневої шкіри власного впливу, пан Кожара, за всіма правилами політесу, робить дипломатичний реверанс, називаючи ЄС найвпливовішим об’єднанням континенту, яке теоретично може служити нам прикладом для внутрішніх реформ, але практично — ні. Бо в Росії 74% громадян позитивно ставляться до українців, і нам не можна підвести людей слов’янського племені. «А крім того, і Росія, і Україна по праву відчувають себе частинами єдиної цивілізації», — говорить міністр, що, звичайно ж, виключає наш рух наліво, до інших частин романо-германського, і англосаксонського світу. Цивілізаційний вибір міністр озвучив досить виразно. І, аби зовсім відсікти сумніви, езопівською мовою резюмував: «Сковорода колись говорив: «Подякуймо блаженному Богу за те, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним«». Знаючи про те, як важко й нелегко йде у нас зближення з Євросоюзом, — уловлюємо провідницький месседж зверху: на біса нам здалися ці муки з членством!
* Півнячі бої
