Вести «репортаж» про революції, та ще й прагнучи при цьому осмислити грандіозні події, що відбуваються на твоїх очах, — завдання неймовірно важке. Навіть вулканологи, проводячи свої дослідження «з місця події», все ж таки вважають за краще триматися від кратера на добрячій відстані. А як бути вченим- історикам, філософам, соціологам, які раптом опинилися затиснутими у смертельній близькості до потоків розжареної лави? Адже недарма масштабні катаклізми, подібні до революції 1917 року, здавна порівнювали з виверженням десятків, сотень Везувіїв; очевидно, саме такий образ найкраще передає стихійну міць і сліпу жорстокість революційних потрясінь як таких.
Тим більша честь і хвала тим мудрим (нехай, звичайно ж, й дещо упередженим!) свідкам страшних і великих подій, що прогриміли на руїнах Російської імперії 86 років тому. Чергова річниця приходу до влади більшовиків у листопаді 1917-го знову й знову спонукає нас ставати найважчі запитання: а чим є взагалі будь-яка революція? Якщо революція — це абсолютне зло, то чому ж вона відбувається та яким чином її уникнути? Які найближчі та віддалені наслідки революцій? Чи завершилася їхня доба? І ось саме свідки, учасники — а потім і дослідники — революційних вибухів, такі, як видатний російський і американський вчений, соціолог зі світовим ім'ям, а у 1917 році — один із лідерів партії есерів (і, до речі, з липня по вересень того року — особистий секретар глави Тимчасового уряду Олександра Керенського) Питирим Олександрович Сорокін (1889 — 1968) допомагають нам у чесному пошуку відповідей на ці найважливіші запитання.
Доля Питирима Сорокіна дивовижна. Уродженець села Тур'я Яренського повіту Вологодської губернії, син російського ремісника- чеканника та бідної селянки-«зирянки» (тобто комі, висловлюючись сучасними термінами), він рано залишився без матері та змалку був змушений вести бродячий спосіб життя (батько, майстер золоті руки, став безнадійним п'яницею). З 10 років був майстровим: допомагав розписувати храми, освоїв різьблення по дереву, теслярував...
І все ж не залишився Питирим на соціальному «дні», а знайшов можливість втамувати жадібне прагнення знань, що прокинулося з дитинства (зауважимо, що стара Росія такий шлях все ж таки відкривала; закінчивши з відзнакою церковно-вчительську школу під Костромою, 16- річний Сорокін отримує стипендію від губернської влади та пропозицію продовжити освіту в Петербургу). Замість цього — «кидок у політику», вступ до партії есерів (на дворі революція — 1905 рік!), арешт, заслання, втеча... Однак покликання взяло своє: у 1909—1914 роках Сорокін — студент Петербурзького психоневрологічного інституту, потім — юридичного факультету Петербурзького університету, учень славнозвісних світил науки Максима Ковалевського та Володимира Бехтерєва... Потім — новий арешт, заслання, повернення в науку. Із січня 1917 року Сорокін — приват-доцент Петербурзького університету, вже знаний соціолог, відомий член партії есерів. Лютий 1917 року вчений вітав, Жовтневий переворот — різко засудив. У 1918—1922 роках його неодноразово заарештовували більшовики, у серпні 1922-го за особистою вказівкою Леніна вислали за кордон. З 1923 року і до смерті жив у США, став всесвітньо відомим соціологом, видав праці (англійською!) «Соціологія революції», «Соціальна мобільність», «Криза нашого часу» і десятки інших, був професором Гарварда, президентом Американського соціологічного товариства. Наукова громадськість Заходу вважає Сорокіна — поряд із Вебером, Дюркгеймом й Парсонсом — одним із класикiв соцiологiчної теорiї.
БІЙНЯ В ІМ'Я ЩАСТЯ
Зрілий Сорокін 20—50 років минулого сторіччя постійно ставив питання: у чому першопричини російської (та й усякої) революції, чому розвалюється зовні стабільний та міцний соціум? Найзагальніша відповідь така: революція є результатом краху системи цінностей суспільства — і етичних, і загальнодемократичних, і трудових (взагалі «цінність» — ключове поняття у соціології Сорокіна). Події літа й осені 1917 року, вважав учений, слугують найяскравішою ілюстрацією цієї закономірності: саме руйнування ціннісної системи координат призвело до розвалу держави, армії, структур правопорядку, виробничої інфраструктури, як наслідок — до знецінення людського життя та жахливого кровопролиття.
Будь-яка революція, за Сорокіним, з необхідністю проходить через три стадії. «Перша зазвичай дуже швидкоплинна. Вона позначена радістю звільнення від тиранії старого режиму й очікуваннями обіцяних реформ. Ця початкова стадія промениста своїм настроєм, її уряд гуманістичний та милостивий, а його політика м'яка, нерішуча й часто безсила. Але ось у людях починає прокидатися «найгірший із звірів». Коротка увертюра добігає кінця і зазвичай на зміну їй приходить друга, деструктивна фаза. Велика революція перетворюється на страхітливий шквал, що нерозбірливо змітає все на своєму шляху. Вона безжалісно викорінює не тільки застарілі, але й усі ще життєздатні інститути та цінності суспільства, таким чином знищуючи не тільки віджилу своє політичну еліту старого режиму, але й безліч творчих осіб і груп. Революційний уряд на цій стадії безжалісний, тиранічний і часом кровожерливий, а його політика переважно деструктивна, насильницька й терористична... поступово революція вступає в свою третю, конструктивну фазу, починає створювати новий соціальний та культурний порядок. У постреволюційному порядку зазвичай нові моделі та зразки поведінки таким чином гармонізують зі старими, але такими, що не втратили життєву силу, зразками дореволюційної дійсності» («Листи із російського щоденника», Нью-Йорк, 1924).
Зауважимо, що «новий порядок» (страшне слово!) виявився у 30-і роки ХХ століття жахом... Підхід Сорокіна поєднував у собі пильність очевидця та тверезість холодного дослідника революційного «торнадо». Ось його оцінка Леніна: «В обличчі цієї людини було щось, що дуже нагадувало релігійний фанатизм старовірів. Мені здавалося, що ця людина може піти далеко. Чому? Та тому, що він був готовий заохотити натовп до будь-якого насильства, злочину, жорстокості, на які в деморалізованих умовах, що склалися, люди й так були готові».
А ось його погляд як дослідника. У «Соціології революції» (Нью-Йорк, 1967) Сорокін вказує, що «три елементи адекватного опису умов революційного вибуху», на його думку, такі: перший — це «дедалі зростаюче придушення основних інстинктів населення» (мається на увазі інстинкти самовираження, самозбереження, інстинкт власності, сексуальний, травний; усі вони, за Сорокіним, є базовими); другий — «сталий характер соціальної дезорганізації» та третій — «безсилля груп, що стоять на варті порядку». До речі, ось вам і рецепт, як, проводячи давно назрілі реформи (в інтересах суспільства!), уникати «перегріву казана» і нищівного соціального вибуху...
Події 1917-го, нетерпимість, догматизм і жорстокість ультралівих змушують Сорокіна пригадати слова Гюстава Флобера: «У кожному революціонерові криється жандарм». З іншого боку, вчений зовсім не знімає відповідальності і з Рад, які «нічого не робили для виховання російського суспільства». Сотні разів у вогні революційної пожежі соціолог спостерігав, як варварство, насильство та злодійство прикривали цинічними словами: «Ліс рубають — тріски летять» (принцип, особливо ненависний Сорокіну!). Вчений запроваджує цікавий термін «контрреволюція натовпу» (маючи на увазі відкат від демократичних установок лютого 17-го), стверджує, що «психології натовпу притаманно вирішувати питання про владу радикально». І далі: «У цій психології, що стверджує своє «я», прокидався не тільки звір, але й відверта людська дурість»...
«У міру розпалу революції радикали стають ще деспотичнішими, ніж консерватори» — резюмує вчений; при цьому «влада провокує тиранію», бо тримається за владу як таку, не маючи ані ясної програми, ані лідерів. «Капітани, які ведуть державний корабель у жерло циклону, зовсім не були впевнені у правильності взятого курсу... Розгубленість і невпевненість відчувалися у виступах депутатів». Така влада, за Сорокіним, невиліковно слабка. Її неминуче змітають, хоч вона час вiд часу істерично намагається продемонструвати свою «силу». Адже «наша революція така, що будь-який лідер поміркованих поглядів переживає почуття людини, яка намагається голими руками зупинити лавину снігу з гір»! Не такі більшовики, не такий Ленін, що геніально осяг психологію натовпу. Але Сорокін ставить ключове, найважливіше запитання: чого ж саме домагалася ця партія? Диктатури Рад або власної диктатури над Радами? Відповідь очевидна...
Пояснюючи, чому «революційна пучина» захлеснула величезну країну, Сорокін наголошує: сили, які протистояли більшовикам, розкололися на три табори: помірковані соціалісти, центристи-ліберали та Корнілов зі своїми прихильниками. З цією схемою можна сперечатися, але зрозуміло одне: порятунок від тиранії — в єдності всіх дійсно демократичних сил (не тільки за програмними установками, але за практичними діями).
«ЕТИКА СОЛІДАРНОСТІ ТА СВОБОДИ»
Наша розповідь була б неповною без відповіді на запитання: а яка ж позитивна програма Питирима Сорокіна? Що саме було для нього альтернативою «революційному торнадо»? Слід одразу зауважити, що соціолог не співчував тим, хто, сидячи за склом найновішого автомобіля, поглядає на зустрічних перехожих як на повітря або неживих істот. До кінця життя професор Гарварда визнавав, що в соціалістичних ідеях є конструктивні елементи, зазначаючи, що «не збирається захищати паразитуючу, безталанну та корумповану аристократію».
Проте ніколи видатний російсько-американський вчений не зраджував своєму переконанню, що «всі фундаментальні та по-справжньому прогресивні процеси є суто результатом розвитку знання, миру, солідарності, кооперації та любові, а не ненависті, звірства, божевільної боротьби, які неминуче супроводжують будь-яку велику революцію». Отже, альтернатива — еволюційний розвиток, продумані, послідовні та зрозумілі людям реформи. Стисло кажучи, йдеться, за Сорокіним, про таке:
1. Реформи не повинні зневажати людську природу та суперечити її базовим інстинктам (про них див. вище). «Російський революційний експеримент, як, втім, і багато інших революцій дають нам приклади зворотного», — вказує професор.
2. Ретельне наукове дослідження конкретних соціальних умов має неодмінно передувати будь-якій практичній спробі реформ (ось що повинні вивчити напам'ять наші українські політики!).
3. Кожний реформаторський експеримент спочатку потрібно ретельно перевіряти «на малому соціальному масштабі». І лише якщо перевірка продемонструє позитивні результати, масштаби реформ можна збільшити. Західні країни давно вважають це аксіомою. А як у нас?
4. «Реформи слід втілювати в життя правовими та конституційними засобами». Формула Сорокіна блискуче вигострена. І далі він пише, що революції ігнорують цей канон. Запитаємо ж себе: чи не в тому коріння наших багатьох проблем, що правова практика України, м'яко кажучи, неоднозначна?
Праці Сорокіна перекладено десятками мов світу. Сподіваємося, не за горами й їх видання українською. І тоді наші читачі рідною мовою зможуть ознайомитися з таким пророцтвом славетного соціолога: «Суспільство, яке не знає, як йому жити, яке не здатне розвиватися, поступово реформуючись, а тому ввіряє себе горнилу революції, змушено платити за свої гріхи смертю чималої частини своїх членів. Таким є вирішення дилеми історією».
